Ліна Костенко (на чию чуттєву, дарма що не ідейну, приналежність радянській культурі вже звернули увагу дослідники[40]) заходить на цьому шляху й ще далі: її героїня всім на заздрість парадує бадьорою й неушкодженою, «промениться банальним здоров'ям, / смаглявим, гарячим, вишневим рум'янцем», — достоту як м'язисті фізкультурниці з полотен О. Дейнеки, — навіть після нацистського концтабору (sic!):

Життєвої достеменности в усьому цьому «соціалістичному класицизмі» (термін А. Синявського) приблизно стільки ж, скільки в народній пісні (щоправда, все-таки жартівливій!):

Втім, різниця з фольклором (і кемпбелівським мономіфом), звичайно ж, є, і то докорінна: чудесна, казкова невразливість радянського тіла забезпечується не тільки його «одухотвореністю», а й дечим істотнішим — деперсоналізованістю, взаємозамінністю з іншими тілами. Кожне таке індивідуальне тіло мислиться, властиво, клітиною тіла колективного і у випадку індивідуальної-таки фізичної смерти підлягає автоматичній реґенерації: на його місце заступають інші, абсолютно рівноцінні тіла (або, як мовиться в першоджерелі — останньому радянському виданні словника з естетики, — «масовий героїзм [sic! курсив мій. — О. З.], необхідний для перемоги й утвердження соціалістичного суспільства, є тим соціальним ґрунтом, на якому виростає героїзм окремої особистости»). У тоталітарній дискурсивній практиці «масовий героїзм» чи не вперше в історії культури перестає бути оксюмороном, «гарячим льодом», — як співалося в популярній пісні 1930-х, «когда страна прикажет быть героем, у нас героем становится любой». Радянський культурний герой є універсально репрезентантним саме тому, що це за визначенням герой масовий, «рядовий», «кожен із племені», і функція його не культуротворча, не евристична — а нормативна, приписова (тобто, знов-таки, тавтологічна!): передбачається, що на його місці, в тих самих обставинах, так само мусить повестися кожен («кожна радянська людина»), — а якщо котрась клітина поводиться «не так» і «повторити подвиг» (NB: це також унікальний, суто радянський зворот: суспільна цінність радянського подвигу утверджується його тиражуванням — тим, яка кількість послідовників його «повторила»), за якимось дефектом генетичного механізму, відмовляється, то така «клітина», своєю чергою, підлягає «випльовуванню» з цілости організму і «опльовуванню» (знеславленню), як не гідна зватися «нашою», «радянською людиною» (нищівний сарказм, із яким у згаданому вірші Л. Костенко змальовуються недужі курортники, «підтоптані пари» й «анемічні дами» — «така вона стомлена, анемічна, / гіпопотамо-гіпотонічна» і т. д., — як і діагностично точно вицілене чутким В. Стусом «я не люблю нещасних», бере свій початок не деінде, як у тому «глибокому презирстві» й «огиді», з якими дивилася на понівечене тіло товаришки героїня О. Гончара: порівняно з ним у Л. Костенко звітрилась тільки пряма ідеологічна мотивація, але це взагалі найтонша і найменш часотривка верства всякої культури). На познаку цієї головної типологічної характеристики радянського героя існував і спеціальний термін-евфемізм, успадкований з дорадянської традиції, — народність («Справжній герой, діючи в єдності з народом, завжди знаходиться попереду нього, але не над ним»[41]).

Власне в цьому пункті культурна радянізація образу Лесі Українки в бік своєрідної «жіночої версії Миколи Островського» — «прикутої хворобою до ліжка», «нещасної й безрадісної» «багатостраждальниці» й водночас «непоборної» «провісниці революції», у чиїх поезіях «гартується сталь», чи то пак «бринить крицевість»[42], — все-таки дала збій. Либонь, дався взнаки «опір матеріалу», але образ «нашої Лесі» (пор. із того самого дискурсу «наша Зоя» — про Зою Космодем'янську) так і не був доведений панівною культурою до, кажучи по-кантівському, «принципу загального законодавства» — до тої повноти «нашости» й «народности», при якій «подвиг нашої Лесі» міг би «повторити кожен». Ясна річ, відповідальні за формування владного дискурсу не могли не відчувати, що написати «Як гартувалася сталь» — то таки простіше й приступніше «кожному» (бодай на пересічному рівні літературної грамотности!), ніж «Лісову пісню», — проте не слід думати, ніби це їх аж так уже рішуче зупиняло, бо спроби «масофікувати» Лесю Українку в радянській культурі не припинялися ніколи й рикошетом докочуються й до сьогодні, хай би й тільки порядком поодиноких культурних ексцесів (за логікою «що вчора на умі, те сьогодні на язиці»[43]). У тій самій доповіді О. Гончара «на урочистому вечорі в Києві, присвяченому 100-річчю від дня народження Лесі Українки» (такі «урочисті вечори» й доповіді на них керівників творчих спілок, не забуваймо, також носили культурно-нормативний характер: задаючи, як і партійні постанови, канон загального сприйняття й тлумачення вшановуваної постаті), читаємо, наприклад, що Леся Українка, «перейнявшись гірким становищем свого народу, дійшла такої внутрішньої узгоди з ним, що навіть інтимний біль поетеси (?! — О. З.) ставав явищем суспільним» [70], — адже «звідусіль чула вона стогін свого поневоленого народу» [73]. Значить, «стогнала» вкупі з ним. Запам'ятаймо це собі, бо саме тут лежать витоки всіх сьогоднішніх медикалістських репрезентацій письменниці: на роль Великого Хворого кандидується не просто одна вражена сухотами поетеса, а весь «народ України» (зрозуміло, «трудовий»), «який виплекав її і якому вона хотіла бути корисною» [75], — самій же їй,  о д н і й  і з  м а с и  х в о р и х, відводиться в цьому всенародному лазареті традиційна патріархатно-жіноча роль сестри милосердя («Слово розради знаходила поетеса для тих, хто вагався. Товаришам несла сестринську свою підтримку й збадьорення» [76]), а також, за сумісництвом, Діви-войовниці, яка «поруч із своїми сподвижниками (цікаво, якими саме? — О. З.) <…> стояла з вояцьким щитом у руці, мов легендарна дівчина-витязь, закута в кольчуги свого безстрашшя, гідності й правоти» [80]. На цьому патріархатний набір конвенційно-фемінінних ролей для жінки, яка не є матір'ю, справді вичерпується. Власне творчість письменниці, у тій (зрештою, основній навіть за обсягом) частині, де її вже аж ніяк не дасться напряму синхронізувати зі «стогоном поневоленого народу», знаходить у такій парадигмі своє поблажливе, хоч і не надто зграбне виправдання: «Цензурні утиски були однією з причин, що змушували Лесю Українку вдаватись до начебто далеких від сьогодення світових сюжетів» [76] (дарма що абсолютною загадкою лишається, які ж то «цензурні утиски» могли існувати у вільній пресі конституційної Австро-Угорщини, зокрема в «Літературно-науковому віснику», де Леся Українка й друкувала  в с і  свої драми на «світові сюжети», за  є д и н и м  винятком «Йоганни, жінки Хусової»?). Взагалі, батьківськи-поблажливий, ба й дещо зверхній, співчутливий тон, характерний у стосунку зрілого мужа до молодої дівчини («нашої прекрасної Лесі»), у доповіді О. Гончара проривається раз у раз (напр.: «За життя Лесі Українки не рясно дісталося їй, багатостраждальниці, тих лаврів, того визнання, яким увінчує її ось наша епоха, нова» [80] — тут уже звучить зверхність не лише ґендерна, а й історична: епоха змінилася, народ видужав і більше не стогне — для чого йому «потрібен був Жовтень, барикади, Сиваші й Перекопи» [80], — і щойно тепер має змогу належне вшанувати одну з тих, хто «поруч із своїми сподвижниками», сказати б, кував йому перемогу).