Властивим предметом цієї книжки є не колоніалізм, а національна чуттєвість — конкретно, чуттєвість народу, за плечима якого понад два століття (у термінах людського життя це акурат біблійних «сім колін»!) колоніальної історії. Те, що ця історія складалася — на різних етапах різною мірою — з  о п о р у,  к о л а б о р а ц і ї  і з того, що Р. Робінсон визначає, окремою рубрикою, як «н о н - к о л а б о р а ц і ю» (у пам'ятному старшій ґенерації радянському «ньюспікові» найближчим до цього терміном була «внутрішня еміґрація»), як і те, що на всіх етапах без винятку ця історія куди більше переживалася, аніж осмислювалася (власне, вона й досі не підсумована й не осмислена у своїй наскрізній, упродовж усіх «семи колін», тяглости), — це, знов-таки, ніяк не специфічно українські, а якраз іманентні типологічні ознаки кожної колоніальної історії, і саме вони, в остаточному підсумку, й формують колоніальну чуттєвість як універсальний, транснаціональний феномен. Те, що невідволодними константами цієї чуттєвости є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, — словом, усі ті почуття, які вкупі й творять так звану колоніальну аґресивність, — у цьому для суспільної думки початку XXI століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже й був заявлений як предмет самостійного системного дослідження — у 1999 p., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні найвищої «національної чутливости» — в художній літературі[13], і її останнім проектом якраз і було дослідження місця й ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу[14]. Що, натомість, цікавить і завжди цікавило мене — і що, на жаль, нечасто робилося спеціальним предметом як українських, так і непорівнянно розвиненіших постколоніальних студій (останні все-таки продовжують тримати у фокусі передовсім культурний діалог колонізованого з колонізатором, і навіть сам термін «постколоніальний», у його найзагальнішому значенні, запропонованому Б. Ешкрофтом, Ґ. Ґріфітсом та Г. Тіфін і вже й включеному ними до останнього видання термінологічного словника постколоніальних студій, має в основі те саме «ствердження через заперечення»[15]), — ба більше, щó я вважаю особливо нагальним для висвітлення саме тепер, коли загальмований було «деколонізаційний» процес нашого національного самопізнання після осінніх подій 2004-го відновився на рівні 1991 року (та сама критика російського імперіалізму, той самий пошук констант національної тожсамости в мові, історії тощо) — це феномен дисидентства всередині позірно гомогенної колоніальної культури, конфлікт чуттєвостей усередині колоніального культурного кола.

Бо ж не монотонність і риґідність забезпечують культурі життєздатність, а якраз навпаки — внутрішня варіативність і «багатофасетність», що їх колоніалізм не випадково завжди прагне змінімізувати, як це було показано тим-таки Ф. Фаноном («Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено на загин, — це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин — сама тільки концентрація на твердому осерді культури, яке робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім <…> Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству»[16]). Порядком наразі гіпотетичного твердження можна сказати, що якщо українська культура нині, після понад двохсот років колоніального панування, все ж таки, парадоксальним чином, н е  звелася до безживно змінералізованого стану, то це маємо завдячувати головно невпинному триванню в ній, впродовж усього цього часу, то сильніших, то слабших дисидентських порухів, що їх колоніальна культура не раз атакувала з не меншою, загнаною всередину, «аґресивністю сирітського притулку», аніж зовнішні, імперські загрози. Та сама Соломія Павличко, до прикладу, вже продемонструвала, у монографії «Дискурс модернізму в українській літературі», як болісно-трудно визрівав і оприявнювався в нас, так і недовизрівши до фази радикального розриву, конфлікт між народництвом і модернізмом, сприйнятий колоніальною свідомістю в площині не просто естетичній, а може, навіть насамперед, — міфологічно-нативістській: як конфлікт «свого» й «чужого» («своє», тобто традиційне, належалося за всяку ціну боронити, «чуже», тобто інноваційне, — відторгати). Колоніальна культура — це завжди, за визначенням, культура страху, і тому завжди заражена підвищеною, порівняно до пересічно-консервативного рівня, підозріливістю до всього нового. Наївно сформульований свого часу висновок М. Хвильового, що «малорос боїться дерзать», був насправді дуже точною культурософською інтуїцією колоніального інтеліґента: як усякий колоніал (за Ф. Фаноном, «туземець»), «малорос» дійсно боїться виходу за раз засвоєні ним межі безпечного — і, зрештою, має на те цілком об'єктивні підстави (досить хоча б згадати, чим скінчилися «дерзання» самого М. Хвильового!). За таких умов не доводиться дивуватися, що всяке культурне дисидентство завжди було в нас історично приречене на неповноту й недомовленість — або принаймні на притлумленість силами «своєї» ж таки національної культури.

Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейнстрімові» таки в питомих для неї самої, а не в накинутих їй — чи то колоніальним «мейнстрімом», чи імперською накривкою — контекстах: одне слово, деконструювати, щоб реконструювати — якщо, послуговуючись влучною метафорою Ю. Шевельова, і не саме зруйноване місто, то бодай його архітектурний проект[17]. Найплідніші відкриття на цьому шляху було зроблено, починаючи від середини 1990-х, феміністичною критикою[18], і в цьому неважко добачити певну логічну закономірність: феміністична методологія дала змогу вітчизняній думці дестабілізувати при підході до національної спадщини чи не найсерйозніший, бо куди тонший і, сказати б, менш «видимий» од нав'язлого в зубах імперського вульґарного соціологізму, чинник її «мінерального омертвіння» — патріархальний канон, що ним колоніальна культура несвідомо дуплікує всередині себе ієрархічну структуру імперської влади. У висліді, цілком за славною формулкою Ж. Дерріда, «марґінальне стало центральним», а колоніальне «підпорядковане» (Subaltern) вперше змогло обізватися своїм власним голосом, і раніше «погаслі», було, сеґменти національної культури увімкнулися й запульсували новими актуалізованими смислами — ефект, подібний до євангельського «мертві встають, і криві починають ходити», тож яка б там ідеологічна контрреволюція, залежно від зміни політичних кон'юнктур, не зринала в нас надалі на порядку денному, відкритий цим напрямком думки процес інтелектуальної «деколонізації» можна вже однозначно вважати незворотним.

Історико-культурний сюжет, покладений в основу цієї книжки, також значною мірою потребує для свого відчитання «ключів» феміністичної методології — у тій її частині, де феміністичні студії перехрещуються з постколоніальними. Але, повторюю, позаяк ітиметься насамперед про розкриття конфлікту чуттєвостей — конфлікту притлумленого, захованого й замаскованого цілою амальгамою різнокультурних нашарувань, що їх іще належиться зідентифікувати, перш ніж піддавати якій би то не було деконструкції, — то вже сам предмет студії прирікає мене на так званий крос-культурний аналіз: будь-яка однолінійність тут протипоказана. Властиво, вже й усі дотеперішні викладки потрібні мені були тільки на те, щоб обґрунтувати правомірність запитання, яким і відкривається наш сюжет, аби відтак провести нас через подорож завдовжки в кілька історико-культурних епох, — запитання, яким же чином у такій типово «постколоніальній» «топ-десятці» українських національних героїв на четвертому місці — відразу за боксерами Кличками! — змогла опинитися Леся Українка — de facto, єдина жінка, яку українці погодилися визнати «великою»? У чому її «архетипальна функція» як національної героїні, за яким алгоритмом відбулася її героїзація, які потреби нашого «колективного несвідомого» вона задовольняє, — словом, перефразовуючи все те саме шевченківське сакраментальне запитання, «за що ми любимо Лесю»?..