Мене охопила злість, породжена слабістю і безпорадністю. Я не хотів здаватися цим потворам без боротьби. Витягши з-під ковдри рушницю, я прицілився в середину найбільшої зграї, гримнули два постріли. Звірі, виючи, кинулись врозтіч. Але ненадовго. Поодинці, насторожено, хижо втягуючи носом повітря, вони повернулися назад, посідали, як собаки, на безпечній відстані й стали чекати.

Їх збігалося дедалі більше, і незабаром знову почався концерт, від якого в мене кров холола в жилах. В нічній тиші далеко лунав сміх і тужливе завивання: «У-у-у! У-у-у! У-у-у!» Я знав, що гієни їдять тільки падло і рідко накидаються на живу істоту. Але від думки, що вони вперто чекають моєї смерті, на серці було важко.

Так минула перша ніч. Вранці, коли виглянуло сонце, облога моя зникла. Я заснув. Мені приснилися струмки між зеленими берегами, блискуча вода. Цього разу я прокинувся від нестерпної спеки. Тіло було ніби налите свинцем, всі суглоби боліли, в голові шуміло. Я спробував підвестися, але знову безсило впав на ковдру. Кроків за десять від мене хрипів кінь. Чи не звільнити бідолашну тварину від мук кулею? Ні, я рішуче відкинув цю думку. Почекаю, подарую і собі, й коневі ще один день. Якщо до завтрашнього ранку ніщо не зміниться, тоді…

Незважаючи на тяжкий стан, в якому я перебував, думати про це не хотілося. Я на превелику силу вибрався рачки з западини і повільно поповз на гребінь найвищої дюни. Звідти далі було видно, і я сподівався, що побачу Ібрагіма. Тут я й лишився лежати, бо був надто кволим, щоб повертатися назад.

Я опам'ятався вночі, коли випала роса. Наді мною ясніло чисте, усіяне зорями небо. Я злизав з рук крапельки роси, потім поповз далі і добрався до невеликої піщаної улоговини. Обминути її я не міг, шлях був занадто довгий. Я просто скотився вниз — і опинився наче в мішку. Вибратися з улоговини я не мав сили.

Дно її було вкрите галькою. Я, мабуть, позлизував росу з кожного камінця, що витикався з піску. Вони нестерпно муляли в боки, і все-таки я був радий цій кам'яній постелі: якби не вона, коштовна волога увійшла б у пісок.

Як і минулої ночі, скоро залунало скигління і виття, його чути було дедалі ближче, дедалі більшими ставали темні тіні моїх примарних могильників. Ось вони підступили так близько, що я міг би дотягтися до них руками. Вони, здавалося, зовсім перестали мене боятися, бо я лежав нерухомо, геть ослаблий, а голод ще збільшив їхню жадібність. Петля навколо мене затягувалась. Однак від кожного мого руху вони відскакували назад. Це заспокоювало мене.

Раптом я помітив, що одній гієні — вона здавалась мені доісторичним чудовиськом, бо від страшної кволості я вже починав марити, — одній гієні набридло грати в цю гру, набридло гасати навколо. Вона сіла по-собачому на задні лапи і почала спокійно розглядати мене. Я, наче загіпнотизований, не міг одірвати погляду від її блискучих зелених очей. Звірі не знають жалю: їм не властиве це почуття. Мене скував жах. Я дивився на гієну з тривогою і переляком. Ось вона підвелася і стала переді мною. Нас розділяли якихось три метри. її очі, що тепер горіли червоним вогнем, повільно наближались до мене. Вона хижо вищирилась, і я побачив страшну щелепу, дужчу, ніж у лева. Серце в мене калатало в грудях. Я не мав із собою ніякої зброї. А за першою гієною наближалась друга, така сама велика, така сама мовчазна. Їхні волохаті морди були вже зовсім поряд. Від них нестерпно смерділо падлом. Ось вони вже біля самісінького мого обличчя! І тут нерви не витримали.

До мене враз повернулася сила. Я рвучко підвівся і крикнув — не крикнув, а заревів скільки духу. Мій крик, здавалось, пролунав на всю пустелю. Гієни миттю відскочили й помчали геть. За ними кинулися й інші, що, вичікуючи, тримались осторонь. А я? Я почав сміятися — сміятися, як божевільний. Мій сміх, мабуть, здавався гієнам і шакалам таким жахливим, як мені їхнє виття. Це ще один доказ того, що часом людський голос може бути неабиякою зброєю в боротьбі з дикими звірами. Але потім настала реакція. Сила покинула мене. Я знепритомнів.

Щось холодне змочило мої порепані губи. Я прийшов до пам'яті. Вода?.. Так, вода!.. Не хотілося розплющувати очей, не хотілося прокидатися, щоб знову страждати від спраги і спеки. Та ось вода потекла в горло, пересохле, розпечене горло, і вогненним струменем влилася в шлунок. Я смоктав і смоктав її, а потім обома руками вчепився в щось вогке і холодне, що погойдувалося над моїм обличчям. Від хвилювання в мене мимохіть розплющилися очі. Дві брудні коричневі руки, які тримали біля моїх губ бурдюк з водою, здалися мені прекраснішими, ніж руки найвродливіших красунь. Я глянув в усміхнене смагляве обличчя, схилене наді мною, і ніби побачив обличчя ангела. Потім відразу ж заснув — міцно, без снів.

Мене збудив Ібрагім. Він сміявся і показував на своїх супутників. Це були два чоловіки з племені борну, сини ловця пітонів, до якого ми саме і їхали. Випивши приготованої Ібрагімом міцної кави, я відразу відчув себе краще. Перш за все згадав я про коня. Борну його теж напоїли, і він поволі повертався до життя. Ібрагім радів, як дитина, що застав мене живим. Організм у мене був міцний і витривалий, тому я швидко очунював. Ще недавно я з своїм виснаженим до краю конем лежав сам серед пустелі, напівзбожеволілий від спраги, неспроможний захиститися від звірів. А зараз, напившись води, оточений друзями, я знову почував себе повноцінною людиною. Я був урятований.

Ловець змій і його чотири сини докладали всіх зусиль, щоб поставити мене на ноги. І за два дні я вже встав з постелі. Мене дуже зворушувала турбота цих людей. У їхній господі я почував себе як дома.

Борну — стародавнє плем'я берберів. Людей цього племені називають «африканськими рицарями», тому що обличчя вони прикрашають шрамами, завдаючи собі ножами ран.

Незабаром я був уже цілком здоровий і хотів піти зі своїми господарями на лови змій: мені шкода було пропустити таке видовище. Але ні сам ловець пітонів, ні його сини не хотіли й слухати про це. Розмахуючи руками, вони один поперед одного намагалися пояснити мені, чому зараз не слід іти на лови. Тільки з допомогою Ібрагіма я зрозумів, що справді зараз краще побути кілька днів тут.

Справа в тому, що до селища прибував великий фокусник Нігерії, знаменитий Аль-хаджі Дого, який мав хист зачаровувати людей. Про це стало відомо заздалегідь. Без телеграфа й телефона, з допомогою самого лиш барабана, звістка дійшла до найглухіших селищ. Коли нарешті настав день прибуття Альхаджі Дого, з усіх усюд почали стікатися глядачі — пішки, на верблюдах, ослах, навіть на арабських скакунах. Їх було десятки тисяч з різних племен: борну, фулані, бедуїни, туареги і хауса. Нікому не хотілося поминути таку нагоду. Всі прагнули побачити мистецтво Альхаджі Дого, тобто «Великого Альхаджі» («Альхаджі» мають право називатися всі мусульмани, що ходили поклонитися святим місцям у Мекку і в Медіну[13]).

Цей фокусник, схожий на індійського факіра, був родом з племені фулані. У нього, як і в усіх його одноплемінників, півголови було виголено, і тільки на потилиці теліпалося кілька тоненьких, на палець завдовжки, кісок. Вже сама поява Великого Альхаджі викликала захват у глядачів і прихильників. В самій тільки білій пов'язці навколо стегон, він велично під'їхав на сніжно-білому чистокровному скакуні, його тіло ніби злилося з конем. Наблизившись до відведеного місця, великий фокусник зіскочив з коня і взявся до своєї «роботи».

Гострим мечем він розпоров собі живіт. Другий меч застромив глибоко в горло. Потім виколов і вийняв око. Кінець кінцем «відтяв» голову і поклав її біля себе. Так принаймні запевняли глядачі. Великий Альхаджі всіх їх загіпнотизував. Однак на мій фотоапарат його чари не діяли. На плівці ясно було видно: голова і око — все лишилося на своїх місцях. Але глядачів цей найбільший чаклун Нігерії безперечно зачарував за їхні ж гроші. Їхнє захоплення не мало меж. За один день такої «роботи» Великий Альхаджі придбав, мабуть, кругленьку суму.