Я проти того, щоб убивати цих красивих звірів тільки задля мисливських трофеїв. Не раз, бувало, влаштувавшись у засідці з добрим мисливським біноклем, я годинами стежив за левом в оточенні його сім'ї, захоплювався грою його могутнього тіла, що привело б у захват художника, дивився, як ласкаво поводиться мати з малятами, як весело вовтузяться вони навколо неї, милувався спокоєм усієї родини — і ніколи не зробив жодного пострілу. Якось я розповів про це художникові Моріцу Пате, який їздив зі мною до гирла річки Левів на західному узбережжі Африки, і він запалився бажанням намалювати групу левів.

Того ж дня ми поповнили свої запаси і вирушили в дорогу. Наш загін складався з десяти чоловік. Ми найняли вітрильний ліхтер[10] — на західно-африканському узбережжі їх можна знайти скільки завгодно. Пропливши кілометрів зо два вгору по річці, ми вибрали гарне місце для табору і нап'яли намети. Щоб заспокоїти негрів, які були родом з місцевості, де леви не водяться, я звелів вішати на ніч біля наметів ліхтар, тому що лев дуже не любить вогню й світла.

На світанку наш загін вирушив шукати левів. Не пройшли ми й години, як раптом перед нами відкрилася мальовнича картина: на одному з скелястих горбів, що ланцюгом тяглися в далину, стояв, ніби на троні, лев з розкішною гривою і велично поглядав навколо. Тут же гралися левенята. Дві левиці спокійно грілися на сонці.

Мій друг поспіхом розпакував своє малярське приладдя. Я миттю розкрив великий зонт. Цей зонт можна було повертати на всі боки, а спеціальне вістря підтримувало його в нахиленому положенні. Потім поставили мольберт. Все це ми зробили дуже швидко, і ось уже Моріц, «лев'ячий художник», як я його прозвав, вмостився на стільчику і заглибився в роботу. Малював він напрочуд швидко.

Я присів під кущем на розкладному стільці і спокійно почав стежити за сім'єю левів.

Минала година за годиною. На скелі все залишалося без змін. Тільки левенята перекидалися, плигали одне на одне чи бавилися материним хвостом. Мати відштовхувала пустунів головою і облизувала то одного, то другого. Нарешті левенята втомилися і, прилігши біля матері, поснули.

Сонце піднімалося дедалі вище. Моріц малював. Минали хвилини. У мене почало бурчати в животі. Хотілося з'їсти чогось смачного. Та про це годі було й думати. Я спробував відігнати спокусливі думки і став далі дивитися на левів. Проте мій шлунок не хотів здаватися, він вимагав свого. Солодкого б чогось… Не встиг я ще додумати до кінця, як уже знав, чого мені бракує. Навіщо ж тоді в цих місцях така сила-силенна меду? Треба тільки зуміти його відшукати…

Але як? Для цього природа послала людині помічника — сіреньку «медову пташку». Ось її мені й треба було знайти.

Я шепнув художникові на вухо, що йду шукати меду. Здавалося б, це мало припасти йому до смаку. Але він тільки кивнув головою і незворушно робив далі своє діло. З десяти наших негрів я взяв з собою п'ятьох — щоб допомогли мені нести стільники. Решта п'ятеро лишилися охороняти художника.

Ми вирушили в дорогу. Тепер треба було приманити медову пташку. Пройшовши з годину, я кілька разів коротко й ніжно просвистів і став чекати. Довго я прислухався, але марно. Ми пішли далі. Час від часу я знову свистів, поки нарешті не почув відповідь. На вершині однієї пальми десь між листям пролунав тихенький писк. Пташка-ласуха зрозуміла нас.

Дивне створіння ця медова пташка! Вона схожа на нашого горобця, але куди кмітливіша за нього. Ця пташка завжди безпомилково знаходить сховані глибоко в дуплах дерев бджолині гнізда. Однак поласувати досхочу медом вона не може, бо сама нездатна впоратись з розлюченими бджолами. Тому вона вибирає собі в спільники людину і разом з нею йде в похід по мед. Основна частина здобичі дістається людині, пташка ж задовольняється невеличкою «платнею за послуги».

«Порозумівшись» з пташкою, ми разом вирушили на пошуки. Від куща до куща, від дерева до дерева йшли ми слідом за нею, обмінюючись запитаннями і відповідями.

Маленькій шельмі, що керувалася тільки інстинктом, теж нелегко було відшукати здобич. Але надія поласувати улюбленою їжею гнала її вперед. Нарешті вона сіла на одній із пальм і втупилась у дерево, що росло кроків на двадцять далі.

Спочатку ми нічого не бачили. Однак у крихітної пташки зір був гостріший, ніж у нас. Справді, в стовбурі за кілька метрів від землі ми помітили дупло. Добре обмотавши руки до самих плечей, мої спритні помічники видерлися на дерево. Сотні бджіл люто накинулися на них. Катаною — великим ножем, яким прорубують стежку в заростях, — негри розширили дупло, потім один з них почав вихоплювати з гнізда стільники й кидати вниз. За якусь мить весь мед був у наших руках, а маленька пташка, схопивши свою «платню», полетіла геть.

Я попередив своїх супутників, щоб по дорозі вони не шуміли, аби не стривожити левів і не перешкодити роботі художника.

Незважаючи на чималу здобич, ми не дуже раділи, бо не були певні, що бджоли не поженуться за нами. Щоб утекти від них якнайдалі, ми чимдуж кинулися бігти. Але не втекли. Темна хмара закрила сонце. Ми почули далеке дзижчання, яке скоро перейшло в оглушливе гудіння. За нами летіли мільйони бджіл. Ми тікали від них, як божевільні, хоч розуміли, що це безглуздо. Нас турбувало одне: аби не зчинити галасу. А уникнути нападу вже годі було й думати. Ми були з усіх боків оточені розлюченими крилатими ворогами — вони вже не відставали від нас.

Негри трималися бездоганно. З їхніх вуст не зірвалося жодного звуку, хоч їм, мабуть, хотілося кричати. Я теж був обкусаний з ніг до голови, але стояв нерухомо, як статуя. Однак бій ми програли. Я дав сигнал до відступу, вигукнувши: «Рятуйся, хто може!» Зараз нам могла допомогти тільки хитрість. Я порадив залишити стільники. І справді — весь рій одразу кинувся на них. Бджолам не властиве почуття помсти. Вони забули про нас. Звільнені від пекельних мук, ми без перешкод — але зовсім знесилені — пішли назад.

Я здалеку побачив великий зонт. У бінокль було видно, що леви не рушили з місця. Художник і далі старанно працював. Мабуть, у нього вже слинка котилася від згадки про мед!

Але що це там позад художника? Я протер очі. Потім глянув на негрів. Вони присіли на землю і запитливо дивилися на мене. Метрів за тридцять від мольберта лежав величезний лев і не зводив очей з білої людини та великого зонта. А ця біла людина, цілком заглиблена в роботу, не мала ніякого уявлення, що діється за її спиною! П'ятеро негрів-охоронців міцно спали під кущем. Там же стояли й рушниці. Я знав, правда, що Моріц повісив на мольберт пістолета, але з такої відстані навіть пострілом у лоб навряд чи вб'єш лева. До того ж Моріц добре вмів малювати, але до снайпера йому було далеко.

Ось він підвівся і витер з чола піт, потім відступив на кілька кроків і критично оглянув свою роботу. Лев насторожився і звівся на ноги. Оце то був лев! Просто-таки велетень!

У бінокль я все чудово бачив, але допомогти нічим не міг.

Нарешті художник теж помітив лева. Він здригнувся й інстинктивно рвонув лівою рукою до себе зонта, ніби хотів захиститися ним. Потім випрямився, все ще тримаючи зонта в руці, і застиг на місці, мов загіпнотизований, не зводячи погляду з лева. А хижак повільно наближався, припадаючи до землі, ніби збираючись ось-ось плигнути на свою жертву.

І він таки плигнув. Із страшним ревом велика жовта кішка, мов блискавка, метнулась до художника. Той мимоволі відскочив назад, проте не випустив зонта. Не встиг лев опинитися на землі, як у зонті з тріском лопнуло сталеве вістря. Верхня частина зонта з розгону вдарила лева по голові і повисла на гриві. Тоненька, але міцна пружина від ручки так заплуталась у довгій гриві лева, що він не міг звільнитися від зонта. Переляканий цар звірів почав божевільно кружляти на одному місці. Тим часом художник схопив рушницю і, тримаючи її напоготові, став біля негрів, які лиш тепер прокинулись. І раптом лев, як несамовитий, з зонтом на шиї, кинувся навтіки. За хвилину він уже зник з очей.