— Наче мертве царство, — сказав Джеймі. — Або як на місяці. Давай-но хоч одним оком глянемо, що ж там лежить по той бік горба.

Авасін досить неохоче пішов слідом за приятелем.

Вони вилізли на вершину, подивилися вниз і — аж заніміли з подиву. Ген там, долі, зміїлася вузька полонина. Схили її, так само, як і довколишні гори, ошкірилися розколотими валунами, але на дні тієї полонини був справжній рай. Хлопці налічили кільканадцять невеличких озер, що розтяглися ланцюгом, виблискуючи, мов зелені люстерка. Їхні болотисті береги вкривала трава, і — що було вже просто неймовірно — навколо них росли дерева! І це були справжні дерева. Білі смереки й модрини здіймались на п'ятдесятифутову висоту в тихій долині. Ця картина була така несподівана, що хлопці не могли повірити класним очам.

— Коли це дійсно дерева, то вони ж горітимуть! — мовив Авасін приглушеним голосом.

Хлопці даремно сумнівалися — дерева були цілком справдешні. Джеймі й Авасін випадково натрапили на одну з найдивніших загадок полярних рівнин. Навіть у тих широтах то тут, то там, між майже неприступними пасмами скелястих горбів, лежать затишні полонини, захищені від убивчих повівів арктичного вітру. Першими їх освоюють дерева, потім з'являються трава й квіти, чиє насіння заносять сюди птахи, і врешті-решт посеред безживного Барренленду починають буяти зелені оази.

Поки хлопці зачудовано дивилися собі під ноги, оленятко, яке не поділяло їхнього подиву, задоволено пирхнуло й, спотикаючись та ковзаючись, подалося вниз довгим, витиканим скелями схилом.

Чари розвіялися.

— Агов! — загорлав Джеймі. — Ти куди?! Дну, вертайся!

Але оленятко радісно мчало далі. І тоді хлопці, забувши про обережність, кинулися слідом за ним, перестрибуючи зі скелі на скелю, мов пара гірських козлів. Так вони дісталися до дна полонини, під крони високих дерев.

16. Навала оленів-самців

Разом вони підбігли до берега найближчого озера й зазирнули в його прозору зеленкувату воду. Там, на глибині, повільно перебирали плавцями величезні форелі. Зграйка спізнілих качок шугнула вгору й зробила коло над озером. Десь з середини озера зайшлася своїм божевільним сміхом пара полярних гагар.

Потім хлопці підійшли до найближчого гаю. Джеймі зміряв очима смереки, що ледь помітно погойдували верховіттям.

— Непогане місце, — зауважив він. — Тут можна було б поставити хатинку.

В цю мить їхню увагу відвернув хрускіт гілок: маленьке оленятко раптом кинулося вперед і зникло між дерев. Авасін помітив удалині якийсь рух і зняв з плеча рушницю. Хлопці підбігли до узліска, щоб роздивитись, хто там ворушиться.

Вони побачили, як з другого гаю повільно вийшли з півсотні самців карібу й почали поскубувати осоку на галявині. Авасінові очі радісно засяяли.

— Ці олені, напевно, провели тут усе літо, — сказав він. — І ладен закластися, що вони залишаться тут і на зиму! А коли так, то ми завжди матимем свіжу оленину!

Вони обережно відійшли назад від узліска, щоб не сполохати стадо. Джеймі помітив, що оленятко все ще не повернулося.

— Видно, ми втратили нашого мазунчика, — сказав він.

— Ет, забудь про нього на час, — відповів Авасін. — Давай обстежимо до кінця всю полонину.

Впродовж наступних двох годин вони знайомилися з цим новим для них світом. Полонина була невелика — милі чотири завдовжки й з півмилі завширшки. Вздовж північного схилу її густим лісом стояли смереки, а модрини купчилися коло кожного озерця.

Не зустрічаючи особливих перешкод на своєму шляху, хлопці видобулися на дивний піщаний хребет, що простягався вздовж усієї долини, немовби розтинаючи її навпіл. Висота його дорівнювала приблизно сорока футам, а ширина вершини — трьом футам. Його схили були такі круті, що хлопці аж засапалися, видираючись нагору. Вузький гребінь хребта був добре утрамбований і вкритий безліччю вовчих та оленячих слідів, а сам він мав таку правильну форму, що Джеймі здивовано зауважив:

— Це ж схоже на шосейний насип!

— Ні, — сказав Авасін, — це радше нагадує річище, перевернуте догори дном!

І він був таки ближчий до істини.

Цей піщаний хребет являв собою оз, а ози належать до найдивовижніших геологічних явищ на землі. Вони утворилися з величезних льодовикових наносів, що вкривали колись рівнини Барренленду суцільним шаром криги в кілька тисяч футів завтовшки.

Коли льодовики почали танути, на їхніх поверхнях з'явилися річки. Поступово ці річки врізалися в кригу, прокладаючи в ній величезні тунелі. Часто вони проривалися крізь скупчення піску й ріні, що їх згромаджували, рухаючись, льодові маси, і невдовзі річки вже споруджували собі річища всередині льодової шапки.

Минуло ще багато тисяч років, і льодовики зникли, а разом з ними щезли й їхні річки. Але прокладені в кризі річища залишилися. Вони провалилися крізь танучу кригу на твердий грунт під льодовиками, утворивши те, що Авасін назвав річищами, перевернутими догори дном.

Тепер вони простягаються через гори, долини, рівнини й озера, незалежно від нинішнього рельєфу місцевості. Деякі тягнуться на сотні миль і подекуди перетинають навіть гірські пасма, так само як Велика китайська стіна, що змією звивається по схилах і вершинах кам'яних велетнів. В деяких місцях ози пролягають навпростець через великі озера, як дамби. Вони являють собою природні шосейні шляхи на арктичних просторах.

Авасін і Джеймі попрямували далі гладкою й рівною дорогою, обдивляючись навколо. Дорога привела їх до західного кінця полонини, де піщане пасмо збігало на крутий кам'янистий схил горба. Звідти хлопці повернули назад і наприкінці дня досягли східного кінця полонини. Тут оз спускався крізь стрімку розколину вниз, залишаючи зелене міжгір'я. Хлопці пішли далі і за дві милі раптом вийшли з ущелини на широку й пустельну рівнину Річки Замерзлого Озера! Під ними, за кілька миль на південь, бовваніла лінія оленячої загорожі, і вони навіть розгледіли малесеньку цяточку — їхнє кам'яне іглу!

Їм ще раз пощастило того дуже щасливого для них дня… Адже добуватись до затишної полонини з пожитками за плечима через карколомні схили було б дуже важко. Але тепер до їхніх послуг було готове шосе, яким вони могли подорожувати без будь-яких труднощів.

Сонце вже заходило, коли хлопці вийшли на рівнину й зупинилися, дивлячись на неї.

— Мої одноплемінники сказали б, що нам допомагає сам великий дух Маніту, — стиха промовив Авасін.

Це був урочистий момент, але урочистим він залишався недовго.

Втомлене пирхання позаду примусило хлопців обернутися. Гребенем оза поточуючись пленталося зникле оленятко. Його завжди гладке хутро було скуйовджене, і вигляд воно мало такий, наче весь день грало в регбі. Тваринка несміливо підійшла до них, тицьнулася носом Джеймі в руку і — гепнулася на пісок.

— Слід було цього чекати, — всміхнувшись, сказав Авасін.

— Чекати? Чого саме? — спитав Джеймі.

— А того, що в сезон парування в старих самців псується вдача, — відповів Авасін. — Вони тоді не підпускають до себе молодих оленят. І нашого вони, мабуть, просто вигнали з полонини!

— Що ж, коли зважити на те, що в тундрі тепер позосталися тільки самці, то, виходить, цей малюк пробуде з нами всю зиму, — сказав Джеймі. — А в такому разі треба дати йому якесь ім'я. Мені вже набридло щоразу гукати до нього: «Агов!»

— Давай назвемо його Отанак, — запропонував Авасін. — Це означає «відсталий» — той, кого залишили позаду.

— Гаразд, — погодився Джеймі. — Ходім, Отаначе! Поки дійдемо додому, вечері все одно не жди!

Того вечора вони будували плани. Свій головний табір вони розташують у тій затишній полонині. Там вони спорудять собі зручну хатину, і палива в них буде скільки завгодно.

Але у них ще було й чимало нерозв'язаних проблем.

Вони ще не забезпечили себе харчами. Звісно, справу полегшувало те, що в Затишній Полонині оселилося стадо карібу — але чи залишаться олені до весни? Крім того, їм зараз конче потрібні були міцні шкури на зимовий одяг. Треба було збільшити й дуже важливий для них запас оленячого сала — щоб його вистачило на всю зиму. А це означало, що до появи самців хлопці мусили залишатись у своєму таборі Кам'яного Іглу, як вони його тепер називали.