Жир був двох видів, і обробляти їх треба було по-різному. Сало вони просто зрізали шматками й розтоплювали. Час від часу Джеймі виливав гарячу густу рідину на сковороду, що стояла в моху на льоду. Смалець застигав п'ятифунтовим диском, і стовпчик цих дисків весь час зростав.

Більш цінний був кістяний жир. Хлопці зібрали великі кістки від оленячих ніг, і Авасін потрощив їх сокирою. Потім Джеймі заходився варити їх, щоразу збираючи смачну і жовту речовину, яка спливала на поверхню. Ця робота посувалася повільно, бо казанок був надто малий, але наприкінці четвертого дня хлопці вже мали десять кругів м'якого й ніжного жиру, що смаком своїм нагадував масло. Крім того, вони мали тридцять кругів твердого, схожого на віск смальцю.

Хлопці не забували й про рибу — сітку вони закидали щодня. А що погода стояла вже досить холодна і риба не псувалася, то вони більше не в'ялили її, а просто ховали в яму — під мох та каміння. Та одного ранку наприкінці вересня їхня маленька затока на річці зашерхла, і вони витягли з неї сітку в останній раз. Велике озеро теж замерзло, і вільною від криги була тепер тільки бистрінь.

Відтак нарешті надійшов час перебиратися до Затишної Полонини. Одного холодного ясного дня, супроводжувані Отанаком, вони в рушили туди, захопивши з собою деякі пожитки, знадоби й тижневий запас харчів. Решту вони зоставили в криївках під кам'яними горбками, а дещо дбайливо прихистили в своєму іглу. Вони вирішили, що перевезуть усе це до Затишної Полонини згодом, коли випаде глибокий сніг і вони змайструють санки.

Перш ніж залишити табір, Джеймі зробив облік їхніх запасів. Картина вийшла зовсім непогана.

Він налічив понад сотню в'ялених сигів та форелей; майже стільки ж свіжих форелей було заморожено й лежало під мохом. У кам'яному іглу вони склали двісті фунтів смальцю й жиру, шістдесят фунтів сушеного м'яса, трохи пемікану, сорок фунтів сушених ягід, п'ятнадцять фунтів лабрадорського чаю й цілу торбу оленячих язиків. Оленячі шкури й мотки сухожилків вони також сховали в іглу.

Поблизу свого табору хлопці обладнали також півдюжини кам'яних сховів, що містили решту оленячого м'яса. Це був добрячий склад — харчів хлопці заготували більш ніж досить, і поки вони мали все це під рукою, голод їм не загрожував.

В Затишній Полонині вони відразу ж заповзялися підшукувати місце під хату. Полонина була поділена на три частини — мов три намистини, нанизані на утворену піщаним озом нитку. В кожній з цих ділянок був свій ліс і одне чи кілька невеличких озер. Середня ділянка виявилася найкращою. Відразу за гаєм, що займав площу в десять акрів, майже прямовисно здіймалася широка скеля, захищаючи це місце з півночі. А посеред лісу лежало озерце, досить велике, щоб забезпечити хлопців питною водою. До того ж дерева так добре захищали його з усіх боків, що воно, можливо, не промерзало до дна навіть у найхолодніші зимові місяці. Оз, цей природою споруджений шосейний шлях, проходив понад самим озерцем, і той, хто жив у цьому місці, міг менш як за годину дістатись до одного чи другого кінця полонини.

Коли завечоріло, хлопці розташувалися в лісі і до глибокої ночі будували плани коло великого й веселого вогнища із смерекових гілок.

А на світанку вони вже були на ногах, прагнучи якнайскоріше взятися до роботи. Вони обрали невеличку, досить рівну галявину посеред лісу, недалеко від озера, а потім розійшлися шукати і позначати дерева для спорудження хатини.

І тільки тоді хлопці почали розуміти, що це справа далеко не така проста, як їм спочатку здавалося. В лісі, певна річ, росло сила дерев, але всі вони були якісь незвичайні. Їхні стовбури, широкі в основі, дуже різко звужувалися догори. Це пояснювалося їхнім повільним ростом та боротьбою з силами суворої природи. Власне, хлопцям жодного разу не трапився рівний стовбур, з якого можна було б виготовити відповідної довжини колоду для стіни. Крім того, маленький топірець зовсім не призначався для того, щоб стинати дерева діаметром у добрий фут. Цілу годину виснажливої праці витратили вони на те, щоб повалити першу смереку. Друга година пішла на те, щоб обрубати вузлуваті, тверді, мов камінь, гілки. Надвечір — а смеркало в полонині рано — хлопці упоралися тільки з одним деревом, і то колода була така важка, що вони не могли перетягти її на галявину.

Пригнічені й нещасні сиділи вони того вечора біля вогнища. Вони ж бо сподівалися, що збудують хатину за сім — десять днів, а тепер виходило, що вони зможуть оселитися в ній хіба що навесні. Потерпаючи від нічного морозу, від болю в утомлених м'язах, хлопці зовсім занепали духом.

Після тривалого похмурого мовчання Джеймі нарешті сказав:

— Що ж, треба примиритися з тим, що нам не до снаги її спорудити. Принаймні в такому вигляді, як ми планували.

Авасін понуро кивнув головою. Спочатку вони мали намір спорудити хатину площею в дванадцять квадратних футів, кладучи колоди одна на одну й з'єднуючи їх у кутах пазовими стиками. З урахуванням напуску, для цього потрібні були чотирнадцятифутові колоди. А тепер хлопці пересвідчилися, що їм несила стинати дерева таких розмірів і що навіть якби це вдавалося їм, то колода виходила б надто важка (з місця не зрушиш!), а різниця між кінцевими діаметрами її надто велика; тим-то вона однаково була б ні до чого не придатна.

Джеймі сидів, дивлячись у вогонь, подеколи скидаючи оком на чорну стіну лісу, що здіймалася перед ним.

— Дивлюся на всі ці дерева, і аж злість мене бере, — сказав він. — Скільки їх тут понатикано! Як волосся в собаки на спині.

І тут у голові його повільно почала визрівати ідея. «Якби відстань між цими деревами дорівнювала кільком дюймам замість кількох футів, — думав він, — то вони утворювали б суцільну стіну, поставлену сторч!»

Ще якусь хвилину він обмірковував цю ідею, а тоді схопився й закричав:

— Придумав! Ми поставимо колоди перпендикулярно, і тоді хай собі будуть завдовжки не більше шести-семи футів!

І Джеймі почав пояснювати свою пропозицію в деталях, уточнюючи їх на ходу. Авасін теж запалився, докинув кілька своїх міркувань… Вони пробалакали цілу годину і, лаштуючись спати під оленячими шкурами, були вже веселі й щасливі. Новий план начебто й справді розв'язував проблему.

Тепер їм потрібні були колоди довжиною від п'яти до восьми футів, отож, відповідно, і куди менші дерева. Три дні поспіль вони стинали й обтісували смереки і за цей час зібрали на галявині, яку уподобали для свого майбутнього житла, два чи три десятки деревин. Після цього вони розпочали будівництво.

А що досвіду в цій справі хлопці не мали, то їм доводилося діяти здебільшого навмання. При цьому, звичайно, не обходилося без гострих суперечок. Джеймі хотів використати замість задніх кутових стовпів два живих дерева, що росли на відповідній відстані одне від одного. Та Авасін наполягав на тому, щоб хата стояла посередині галявини, — і він таки переміг. Першим завданням хлопців було викопати чотири якомога глибші ями під чотири кутові стовпи (за лопату їм правила сковорода). Це було неважко, бо під галявиною лежала не вічна мерзлота, а грубий шар піску, змитого колись з оза, — і тільки на глибині трьох футів починався кам'яний грунт. Викопавши ями на цю глибину, хлопці обережно встановили стовпи. Два передніх здіймалися на сім футів над землею, а два задніх — тільки на п'ять.

Тепер обидві пари кутових стояків треба було з'єднати навхрест тонкими деревинами. Вони прив'язувалися парами — одна деревина зназовні, друга — зсередини. На кожну стіну йшло по дві пари поперечок — нижня за фут від землі, а верхня — на фут нижче од верхівок стояків.

Джеймі хотів був зв'язувати їх линвою, але Авасін зупинив його.

— Линви шкода. Для такого діла більше підійде наше «бабіче», — сказав він і заходився виготовляти індіянську шворку.

Він узяв оленячу шкуру і перш за все вискріб її й зрізав з неї все волосся. Потім вмочив її у воду, а коли шкура розм'якла, розіпнув на землі, пришпиливши кілками, і зробив надріз скраю, коло кутка. А відтак почав різати її кінчиком ножа по спіралі — від краю до центра — щоб виходила стяжка в один дюйм завширшки. На той час, коли Авасін дійшов до центра шкури, довжина цієї стяжки дорівнювала вже майже ста футам.