Лихолєтов, удаючи співчуття, похитав головою.

— Шкода мені, що ви не побачит вже ніколи блакитного моря, лісів, синього неба…

— Ось для чого ви розповідали мені перед цим про красу природи!

— Дурниці! Я співчуваю вам. Загинути в цій ямі, маючи всього сімнадцять років!

— Це краще, ніж стати зрадником!

— Банальні слова. Ваш батько — хворий.

— А батькові ви, мабуть, кажете, що хворий — я.

— Гаразд. Ми напишемо так: «Тату, хочу тебе бачити в цю останню свою хвилину…»

— Останню?

— Так. Коли не напишите записки, ми вас тут закопаємо живцем. І всі кінці у воду. Є таке розпорядження Інаби Куронуми.

Майнула думка: «А чому і справді не написати записки? Адже я дійсно хочу бачити батька. Ця записка буде йому за знак, що я живий». Проте Володя прогнав ці думки. Коли білогвардієць вимагає записки з такою настирливістю, напевно, тут щось не так. Батька хочуть обплутати.

— Нічого я не напишу.

— А коли так: «Тату, хочу тебе бачити. Завтра вже буде пізно». Як, молодий чоловіче?

— Ніяк. Я не напишу жодного слова.

— Ви не бажаєте батькові добра?

— Бажаю. Тому й відмовляюсь писати йому.

— А ось зараз побачимо, — враз схопився на ноги Лихолєтов. — Листа напишеш, не те що записку!

Він гукнув до когось за дверима, і в камеру ввійшли двоє поліцаїв. Білогвардієць моргнув їм, і вони накинули юнакові на шию вірьовку. Це були два японці — обидва низенькі й верткі, обидва зубасті, як щуки.

— Смерть прийшла, — сказав один з них Володі, — яму копай надо!

Вони потягли кінці вірьовки — кожний у свій бік. Біль різонув горло, дихання перехопило. Володя схопився руками за вірьовку і замотав головою. Ще мить, і він звалився додолу.

ВНОЧІ В ТАЙЗІ

Володя схлипнув і розплющив очі.

— З днем народження! — почув він над собою знайомий голос Лихолєтова. — Адже ви вдруге народилися на світ. Воскресли з мертвих, щоб написати записку своєму батькові. Тепер ви справді хворий, отже брехні не буде, хе-хе…

Володя був мокрий. Коли він знепритомнів, його, мабуть, поливали водою. Він лежав долі на дошках. Два поліцаї підняли його і посадили на дерев'яний обрубок. Володя похитнувся, голова в нього йшла обертом.

— До чого доводить непослух старшим! — глузував Лихолєтов. — Зате добра наука. Батько чекає записки від сина, а він… Ось папір, ось ручка. Будь ласка, я допоможу.

Володя відсторонив папір.

— Не напишу! — прошепотів він, не в силі голосно вимовити слово.

— Напишеш, любий… напишеш, милий… — стримуючи лють, процідив крізь зуби Лихолєтов. — Бачу, що ти така ж бестія, як і твій батько. Я…

Він не встиг скінчити. Володя зібрав останні сили, піднявся і, враз розмахнувшись, ударив Лихолєтова кулаком в обличчя.

Поліцаї кинулись на юнака, як гієни. Вони били його, топтали ногами, шматували одежу. Володя знову втратив свідомість, а коли опритомнів, в ямі вже не було нікого. Бліде світло пробивалося крізь грати. Юнак зрозумів, що надворі день.

Спробував сісти. Від кожного руху боліло все тіло. Але він зціпив зуби і таки сів. І зненацька відчув велику радість, що не написав записки. Він переміг самураїв! Він наче виріс, змужнів. Тепер, після всіх катувань, йому нічого не було страшно. Він згадав, як ударив білогвардійця в обличчя.

«Заробив, гадюка. Щоб не шельмував батька!»

Він знову ліг, і лежав на дошках цілий день аж доти, поки в ямі не стало зовсім темно. І за весь час ніхто не навідався до нього, ніхто не приніс ні їсти, ні пити.

А спрага мучила нестерпно.

Багато передумав Володя за цей день. Згадав усіх рідних, згадав товаришів. Двічі починав плакати і плакав, тихенько витираючи сльози долонями. Було ж темно, і піхто нічого не міг побачити. Але народилося тверде переконання, що він не сам. На батьківщині обов'язково довідаються про все. І вирвуть, за всяку ціну вирвуть його з батьком з рук самураїв. Але для цього треба самому бути мужнім до кінця.

Темрява клубочилась у ямі, коли знову прийшов до Володі штабс-капітан Лихолєтов. З ним був начальник поліції Інаба Куронума. В чорних формених мундирах обидва вони скидались на ченців-інквізиторів, які з'явилися на «роботу» до своєї жертви.

Володя схопився і широко розплющеними очима дивився на повільні рухи катів. Завуркотів голос пана Куронуми. М'якою котячою ходою він наблизився до в'язня.

— Пан начальник поліції питає, — обізвався Лихолєтов, — чому ви так уперто відмовляєтесь написати батькові записку?

Володя не відповідав.

— Пан Інаба Куронума пропонує вам гроші. Молодій людині гроші завжди потрібні. Скільки б ви хотіли? Не хочете відповісти? А як же все-таки нам бути з запискою? Що? Відмовляєтесь написати? Даремно, молодий чоловіче, даремно. Пан Куронума каже, що в такому разі доведеться вас розстріляти.

Володя здригнувся.

— Так. Дуже просто. Розстріляти. Не ви перший, не ви останній. Нам набридло з вами панькатись. Коли не напишете записки…

— Стріляйте. Я вже сказав вам. Даремно ви марнуєте час…

І зненацька Володя замовк і вхопився рукою за обличчя. Губа! Проклята нижня губа! Вона тремтіла, як у пропасниці, і це, напевно, бачили і Лихолєтов, і самурай.

Володя міцно закусив губу зубами. Відчув у роті кров, теплу й солонкувату.

Через півгодини юнака вивели з тюрми і посадили в автомобіль. Це був невеличкий грузовик, пристосований для перевозок робітників на лісорозробки.

З Володею сіли двоє поліцаїв і Лихолєтов. Автомобіль покотився вузькою лісовою дорогою. В світлі фар крутилися сосни, тікаючи чорним хороводом у ніч. Було темно, але ось з-за верховіть високих дерев викотився білий місяць. Срібна павутина заблищала на хвої, на лісових галявинах.

«Куди вони мене везуть?» не зникала настирлива думка. Володі здавалося, що грузовик заїхав уже в таку глушину, в такі хащі, звідки назад немає дороги.

Перехопилися через болото. Грузовик підстрибував на купинах, блищала де-не-де вода. Потім пішли піщані кучугури з низенькими пірамідками ялинок, потім знову ліс.

«Невже на розстріл? Ну, звичайно ж…» І серце так защеміло, що Володя ледве стримав болючий стогін.

Грузовик спинився на лісовій галявині. І цей шлях сюди здався Володі таким коротким, як сама мить.

— Злазь! — скомандував Лихолєтов.

Стоячи під високою березою, відчуваючи всією спиною кожний горбочок на корі дерева, кожний найменший сучок. Володя побачив високо вгорі місяць, який світив йому просто у вічі. Кожний нічний звук, кожний шелест і запах, кожне сказане слово, залишались у ті хвилини, як викарбувані навіки в серці.

— Перед розстрілом пан начальник поліції звелів востаннє спитати: напишеш записку?

Лихолєтов помовчав, вичікуючи. Мовчав і Володя.

— Я думаю, що ти напишеш, хлопче, — порушив тишу білогвардієць. — Сказати правду, мені тебе дуже шкода, молодий чоловіче. Це нелегко вмирати такому молодому. Може, ти недосить уявляєш собі, що це значить — померти? Га?.. А як гарно навколо! Прислухайся, хлопче. Тайга лагодиться спати. Викотився на небо місяць. А які пахощі! Пахощі трав, сирої землі, хвої! Слово честі, я ладен стати поетом.

Голос Лихолєтова луною звучав у нічному лісі. І Володя відчував, яка справді тиша навколо. Яка надзвичайна тиша! Шалено хотілося жити. «Ще не пізно, Треба тільки написати батькові… Що написати? Ага так.

«Я хворий… Хочу побачити тебе… Хочу побачити, хочу. Хочу жити!»

Володя побачив за кілька кроків три постаті і три револьвери, націлені йому в лоб.

— Я рахую до трьох. Раз… Два…

Лихолєтов витримав паузу. І в цю останню мить перед залпом у Володі майнуло: «Ось і кінець! Уже кінець!» І все раптом зникло — і вечірня тайга, і нашорошена тиша, і навіть три револьверні дула. Все зникло, розтало, спорожніло. Все стало мов у тумані, все відсунулось раптом за тисячу кілометрів.