Ні, звичайно, цей план нікуди не годиться. Тікати треба не звідси. Найкраща втеча — по дорозі. Адже напевно, знову доведеться йти на допит до поліцейської управи.

Володя почав готуватися до втечі. Вже коли він буде на волі, його чекатиме важкий шлях через тайгу. Треба бути дужим, міцним. Юнак щодня тепер робив фізкультурні вправи. Під час прогулянок на тюремному подвір'ї він викликав регіт і здивування вартових — вони ніколи не бачили, щоб в'язень отак захоплювався спортом.

Гірша була справа з їжею. Володя спочатку відкладав частину від своїх порцій. Але ховати їжу в камері важко, та й не можна було прирікати себе на голодування. Юнак покладав надії на тайгові ягоди, на полювання, на рибу в річках.

До того ж він баритись не буде. Днів за вісім він напевно, прийде до радянсько-японського кордону. Найважчим завданням буде перейти його непомітно. Звичайно, коли він буде вже по той бік і потрапить до радянських прикордонників, він — урятований. І тоді незабаром він побачить також батька, якого самураї звільнять, тільки-но довідаються, що в Радянському Союзі відомо про його полон.

Дуже можливо, що він перейде кордон навіть раніше. Може, це трапиться днів через три-чотири. Головне — ховатися, щоб не зустрітися з японцями…

Володя лежав на дошках і мріяв. Так, це були тільки мрії, бо юнак не знав, що його чекає.

Раптом він схопився. Хтось штовхав його і гукав японською мовою:

— Вставай! Вставай!

Що це? Він спав? Перед ним поліцай. У камері темно. Тьмяно блимає ліхтар. Надворі, певно, ніч.

— Ходімо! — каже поліцай.

— Куди?

Поліцай мовчить. За дверима вже чекає вартовий солдат. Надворі ще видно, хоч звідусіль насувається ліловий присмерк. Над далекими соснами текли жовті й кармінові ріки — це тільки що зайшло сонце.

Володя вийшов за ворота тюрми. В коридорі йому зустрівся в'язень-японець у супроводі двох поліцаїв.

В'язень був у драній солдатській куртці й босий. Володя впізнав його. Це був солдат-утікач Хагімура, який кинувся з багнетом на офіцера. В'язень теж упізнав Володю і щось швидко сказав, чого юнак не зрозумів. Але рухи Хагімури були дуже красномовні. Він указав пальцем на себе, потім долонею рубонув собі шию.

«Його присудили до страти, — подумав Володя. — Цього треба було чекати».

Згадалось, як на острівці Хагімура поділився своїми вбогими запасами води й риби, як він зрадів, коли дізнався, що перед ним люди з Радянського Союзу. Стало невимовно шкода цього японця в розпанаханому одязі, скривавленого й босого.

Володю штовхнули в спину кулаком: він замислився і забув на мить, що він сам в'язень і його ведуть, мабуть, знов у поліцейську управу на знущання до ненависного контррозвідника Лихолєтова й пана Куронуми.

Зненацька серце Володі завмерло, потім закалатало шалено й тривожно. Юнака вели вулицею. В далечині, за присадкуватими будиночками, починалася тайга. Чого ж чекати далі?

Володя швидко озирнувся, і хоч дістав за це штовхана прикладом у плече, проте встиг помітити, що його супроводжують двоє. Ззаду йде солдат, а за ним кроків за чотири — офіцер. Це був той самісінький офіцер, якого звати, здається, Хірата і який забрав з острівця батька, його, Володю, та впіймав «небезпечного злочинця» Хагімуру.

«Це вже гірше — їх двоє», майнула думка. Та юнак вирішив, що йому на допомогу прийшов присмерк, і що незабаром настане ніч, і під її чорною завісою можна зробити чимало кілометрів, не боячись погоні.

Недалеко від поліцейської управи вулиця звертала вбік, і в цьому місці тайга найближче підступала до шляху.

«Або зараз, або ніколи!»

Володя почував, що серце ось-ось вискочить з грудей. Воно стукало так голосно, що стукіт його вже, мабуть, давно почув і вартовий солдат, і навіть офіцер…

Враз метнувшися вбік і пригнувшись, Володя стрімголов перестрибнув через рівчак, який простягся вздовж вулиці, і за мить був уже біля найближчих смерек. Він почув за собою постріли з гвинтівки і короткі, сухі — револьверні.

«Це офіцер — з револьвера!..»

Йому забивало дихання, але він біг куди дивляться очі, біг, ледве встигаючи обминати стовбури дерев. Темрява сунула йому назустріч, він дихав хрипко, як загнаний кінь.

Була вже ніч, коли він спинився, хапаючи ротом повітря і почуваючи колючий біль у боку від неймовірно швидкого бігу. Навколо тиша і тайга. Він кілька хвилин стояв, пильно прислухаючись. Юнак чекав звуків погоні. Суха соснова шишка звалилась йому на голову. Він затремтів так, ніби його схопили ззаду чужі невідомі руки.

Потім притулився спиною до шкарубкого стовбура і так стояв тихо й нерухомо, його долоні гладили кору, і він зненацька зовсім тихо, ледве-ледве чутно засміявся…

Він був на волі.

ЗУСТРІЧ

Володя йшов цілу ніч. Угорі світив місяць, але в тайзі, під деревами, блукала темрява. Спочатку юнак ішов навмання. Єдиний його намір був опинитися наступного ранку якнайдалі від людського житла. Але згодом на невеличкій галявині він довго розглядав зоряне. небо, обираючи собі напрямок.

Володя твердо знав, що йому треба йти на північ. Там, по п'ятдесятій паралелі, проходить лінія кордону.

Вранці юнак був уже далеко від японських контррозвідників. Почалася справжня тайга. Ялини й пірамідальні смереки стояли похмурі й мовчазні. Їх стовбури, рівні й високі, тяглися вгору, до сонця. Все частіше зустрічалися високі модрини.

Володя часто потрапляв на місця, де ріс суцільний сіро-зелений мох. Тоді нога ступала, наче по м'яких килимах. Де-не-де блищали іржаві болітця. Доводилося їх обминати, бо грунт коливався. Юнак боявся потрапити в трясовину.

Коли вже сонце підбилося височенько, Володя відчув, що далі йти не має сили. Ноги підгиналися, все тіло вимагало спочинку. На узгір'ї невисокої лісової сопки юнак розташувався відпочити. Місце було дуже затишне. Недалеко дзюркотів струмок. Володя скинув стоптані черевики, простяг з насолодою ноги і, повернувшись на бік, скоро заснув.

Прокинувся він надвечір. Сонце сідало, і в останньому червоному промінні жевріли руді стовбури сосон. Тихо й одноманітно дзюрчав струмок. Якісь дрібні пташки стрибали з камінчика на камінчик і пили воду. Володі дуже хотілося їсти. Перед очима невідступно стояв хліб, м'ясо, яке шкварчить на сковорідці.

Юнак схопив камінець і пошпурив його на зграйку пташок. Одна пташка лишилась на місці з розбитою голівкою. Володя поклав її на долоню, її мертві очі були каламутні й фіолетові. Хлопець мовчки дивився на неї. Він не міг їсти сирого м'яса, а сірників не було.

Юнак мріяв про вогонь, про гаряче вогнище, на якому можна варити, смажити. Сірник здавався зараз недосяжним щастям.

Володя згадав про кремені, з яких можна видобути іскри. Камінців навколо було дуже багато. Сірі, червонуваті, білі, вони розсипалися вздовж струмка і на схилах сопки. Юнак знайшов два гарні кремені і почав кресати. Вискакували великі золоті іскри. Але ними нічого не можна було запалити. «Коли б була губка!»

Тайгова ніч насувалася швидко. Враз упала темрява, чорна, густа. Володя згадав, як минулої ночі він ішов крізь тайгу. Згадав і здригнувся. Як легко можна було потрапити в трясовину, в болото.

Юнак назбирав купу каміння і вирішив ночувати на узгір'ї сопки. В разі нападу диких звірів він зуміє захиститися камінням.

Місце для ночівлі було обрано дуже зручне. Ліворуч і праворуч сопка обривалася стрімкими уступами, і за кілька кроків росло дерево, на яке можна було під час небезпеки вилізти.

Найстрашніше, звичайно, коли звір нападе на сонного. Володя вирішив не спати до світанку. Літні ночі короткі, і він легко пильнуватиме п'ять чи шість годин. От коли б можна було запалити вогнище!

Але Володя сам незчувся, коли заснув. Ніч минула спокійно. Прокинувся юнак на світанку і відразу ж рушив у путь.