Хлопець заглянув у темні очі, що так тепло посміхалися до нього, і заспокоївся. Він не зовсім зрозумів, що саме мала на увазі мати; він тільки відчув, що між ним і отим Буке виріс захисний вал, непроникний вал із гір і лісу.

Полегшено побіг він з повним кошиком знову до межі на ниві. В куряві лунали сміх, вигуки, крики. Ось радісно загукала дівчинка і підняла в руці кривий качан. Вибухла хвиля голосів: «Маїсовий злодій! Маїсовий злодій!»

Голубий Птах витер піт. Про Маїсового злодія йому розповідала сестра: кривий качан — то знак, що якийсь старик тут крав маїс.

Ось вони вже кричать хором:

Раптом чийсь голос затягнув пісню. Хлопець одразу ж його пізнав: це — голос матері, який полинув, наче чайка над хвилями:

Знову звучить приспів, і хлопець підспівує:

Вдруге лине дзвінкий голос:

Втретє підхоплює її хор, і втретє переливається материн голос, наче далека блискуча хмаринка:

Так і день непомітно минав. Жінки поспішали до струмка, скидали одяг і шубовсали у воду, щоб освіжитись і змити порох.

Хлопець вагався. Він бачив метушню темних тіл, чув вереск захопленої дітвори, відчував, як стікають бризки, і стояв, копирсаючи пальцями пісок. Раптом над самим вухом пролунав радісний оклик; його очі уздріли хвилю чорного волосся і смугляву руку, що манила його. Не довго думаючи, Голубий Птах кинувся у воду. Він же їхній, а не чужий.

Коли закінчувалися жнива і осінь з дощами вступала в свої права, тоді літо перекочовувало в хати й обвішувало їх чудовими, золотими шпалерами: попід дахами, на стінах, на кожній жердині погойдувалися пучки маїсових качанів з 20 або 30 штук, сплетені їхнім же листом докупи, схожі на товсті жовті китиці. Золоті грона повністю закривали темні стіни і закурену стелю. Вся хата пахла соломою і свіжим хлібом.

А ще кращими, ніж нові кімнатні шпалери, були мурашкові вечори. Тоді до півночі всі сидять надворі і лущать маїс. Кілок для лущіння чіпляють шкіряною петлею за середній палець, кінчик його приставляють до верхівки качана, потім з силою тиснуть донизу й одноразово протягають по жовтавозолотій борозні так, що зерна, тріскочучи, падають у кошик на колінах. Сидять усі в колі, в середині його горить яскравий вогонь, що мерехтливими бліками розмальовує нижні гілки буків. Від лісу разом з нічною свіжістю віє міцним осіннім запахом смерек.

— Хто старанно допомагатиме, для того у нас щось є, — обіцяла мати, а у відповідь чула задоволене бурчання. Кожен знав, що Сяюче Полуденне Сонце бездоганно варить страви і що в хаті над вогнищем висить великий казан. Сміх, жарти і пісні приваблювали навіть старших чоловіків. Вони, правда, робили небагато, але під кінець все ж таки одержували миску пудингу.

Спочатку чоловіки сиділи серйозно і поважно, наче вожді на раді, але згодом їх також поривали, захоплювали загальні веселощі, і вони починали розповідати пригоди, мисливські історії, казки — кому що спадало на думку.

Деякі приносили з собою тріскачки та бубони і прокашлювалися, готуючись співати.! Коли від сидіння дубіли суглоби, тоді працюючі схоплювались і танцювали навколо вогню: руки в боки, ледь-ледь присідаючи, спочатку виставляли праву ногу і притупували каблуком, потім ліву, точно в такт бубона і тріскачки.

Мати завжди заспівувала. Без матері взагалі не було діла. Вона і тільки вона могла примусити Малого Ведмедя що-небудь розповісти. «Ще ніхто ніколи не чув про двох братів-ведмедів», казала вона і сама собі посміхалася над перебільшенням. Однак усі завжди охоче слухали розповіді Малого Ведмедя, бо він таки справді вмів розказувати.

— Якось два брати подалися в різних напрямках у ліс полювати. Погода зіпсувалась, і обидва згадали про малесеньку цукроварню, що стояла десь аж в кінці кленового гаю; в ній можна було сховатися від непогоди. Брати помчали туди. Старший брат першим прибув на місце і, не запалюючи світла, влаштувавсь у хатинці. Незабаром він почув знадвору важкі кроки і побачив, як щось темне, невиразне сунеться у двері. «Ведмідь», з жахом подумав він і, переляканий, притиснувся до стіни. Молодший брат почув шарудіння і теж помітив якесь чудовисько, що ворушилось у кутку. «Ведмідь», промайнула думка. У нього затряслися коліна, і він забравсь у протилежний куток. Коли старший побачив, як той поплазував, він безмаль не вмер зо страху. «Це справді ведмідь — та ще й який — може, навіть грізлі ^[5] » жахнувся він і в думках уже розпрощався з життям. Молодший брат тимчасом чекав, що чудовисько накинеться на нього, але воно сиділо в кутку, не рухаючись. «Щось не те», подумав молодший брт. Хотів було запитати: «Ти людина чи ведмідь?» Але йому перехопило дух, і він тільки щось пробурчав хрипло.

Старший почув це бурчання, і його шкіряні панчохи — легінги стали мокрі од страху. Зуби цокотіли. Він порачкував до дверей, щоб утекти геть, хоча надворі дощ лив як з відра. Молодший подумав, що той іде, щоб його зжерти, і у нього легінги теж промокли. Але коли старший відчинив двері, молодший при світлі надзвичайно яскравої блискавки одразу впізнав його.

«Ах, це ти?!» гукнув він. Другий не повірив своїм ушам. «Так ти не ведмідь?» закричав він полегшено. Обидва зраділи, що не пожерли один одного, проте їм довелося чекати три дні, поки не висохли легінги.

У чоловіків мало люльки не повипадали з рота, та й жінки ледве стримувалися від сміху, а Голубий Птах сміявся так, що аж кошик упав з колін і розсипалися зерна. Це викликало новий вибух сміху, який, відбившись од стін хати, поколивався трохи у вітах бука і потім полинув десь у темну ніч, звідки доносилися крики відлітаючих гусей.

Ці приємні мурашкові вечори можна порівняти хіба що з мисливськими вилазками — їх батько організовував щоосени, як тільки в повітрі з'являлося павутиння бабиного літа.

В останні роки вождь брав з собою старших хлопців, спочатку Козулю, потім Голубого Птаха. А цієї осені — обох разом. Малий Ведмідь збирався полювати аж на Буйволячий Куток на південному заході і заразом одвідати родичів на Прибережних Луках — Димного Дня і Круглу Хмару.