Почне хто-небудь говорити про цього чоловіка, Малий Ведмідь одразу й заявляє:

— Я не слухаю співу пролітаючих птахів. — Або: — Я нічого не чув. — Батько нічому не вірив, аж поки йому не сповіщали офіціально через посильного.

Проте взимку, напередодні Нового року, на Бобровій Річці з'явився посланець Понтіака і виступив у селах з промовою біля вогнищ ради. Посланець приїхав і на Родючу Землю. Поки він відпочивав у гостинній кімнаті в хаті Черепахи, глашатай ходив з хати в хату і запрошував усіх чоловіків прибути ввечері на збори, «щоб почути слово Понтіака».

Коли сутінки опустилися на вкриті снігом дахи, велика хата заповнилася людьми. Посередині горіло величезне багаття; навколо нього густими рядами сиділи навпочіпки воїни. Там був також Малий Ведмідь з двома ленапськими вождями (у ленапів були свої вожді, так само, як і в ірокезів). Позаду вождів сиділи спочатку старші воїни, тоді молодші, а за ними, зовсім у темряві — найстарші хлопці.

Голубий Птах сидів поруч Козулі, принишклий, як миша, і напружено дивився в круг. Бліки від полум'я стрибали по нерухомих обличчях. Тільки губи смоктали люльки і випускали білі хмарки вгору, де вони зміщувалися разом з голубим димом вогнища. Коли двері відчинялися, вривався холодний протяг.

Нарешті всі зійшлися, посланець Понтіака підвівся. Голубий Птах аж рот роззявив під подиву: такого індійця він ще ніколи не бачив. Це був чоловік заввишки майже два метри. Замість прикраси з пір'я на потилиці в нього стирчала яскравочервона щітка — кінчик оленячого хвоста, — а у вухах блищали срібні кільця; міцне тіло обгорнуте темносинім покривалом, яке з внутрішньої сторони було, мабуть, теж пофарбоване в яскраво-червоне, як і прикраса на голові, бо над правою рукою, там, де покривало утворювало складки, пунцовим кольором майоріли загнуті краї. В руці велетень тримав вам-пум — широкий пояс з відшліфованих черепашок. Майстерно зроблене намисто майже зливалося з темрявою хати, тому що вся стрічка складалася з безлічі чорних перлинок, в яких губилася незначна кількість білих.

Посланець деякий час мовчки дивився на воїнів, що зібралися, ніби хотів своїми очима заглянути кожному в душу. Чутно було лише сичання та потріскування вогнища.

Нарешті промовець заговорив.

Пояс почав повільно пропливати між пальцями промовця; кожна намистина щось означала, а всі разом вони складали зміст послання Понтіака.

— Брати! Ми всі з одної сім'ї; ми всі діти Великого Духа; ми всі ходимо по одній і тій же стежці і вгамовуємо нашу спрагу з одного джерела. А тепер надзвичайно важливі обставини привели нас на збори, де ми біля спільного вогнища ради розкуримо люльку.

Брати! Коли білі вперше ступили на нашу землю, вони були голодні; їм ніде було розіп'яти дах над головою чи розкласти багаття. Наші батьки поспівчували їхньому горю і щедро поділили з ними те, що Великий Дух дарував своїм червоним дітям. Вони годували чужинців, коли ті були голодні; давали ліки, коли вони хворими; підстилали їм хутра, коли вони лягали спати, подарили їм землю, щоб вони могли полювати і вирощувати маїс.

Брати, білі нагадують собою отруйних зміїв: закляклі від холоду, вони слабкі і нешкідливі, але коли їх відігріти і оживити, то вони жалять своїх благодійників. Білі були слабкими, коли прийшли до нас, а ми дали їм силу. Вони хочуть нас убити або відтіснити, як вовків і пантер.

Брати, білі люди — недруги індійців. Спочатку вони зажадали стільки землі, щоб можна було на ній лише поставити хатинку. Але тепер їх можуть задовольнити хіба що всі наші мисливські угіддя, від сходу до заходу.

Брати, багато зим тому не було землі. Сонце не сходило і не заходило, все було окутане темрявою. І ось Великий Дух створив землю. Він наділив білих людей вітчизною по той бік моря. Цей, наш острів, населив дичиною і дарував нам, своїм червоним дітям. Він дав нам силу і хоробрість, щоб ми захищали свою землю.

Брати, мій народ хоче миру; всі червоношкірі хочуть миру, але там, де є білі, немає миру для нас навіть на грудях нашої матері — землі.

Брати, ви знаєте, що білі складаються з двох народів. Спочатку прийшли французи. З ними ми жили мирно, вони не одурювали нас і їли з нами з однієї миски. Потім з'явилися червоні мундири — англійці та їхні родичі, Довгі Ножі. Вони перебралися через гори, збудували свою фортецю і хочуть і тут загарбати наші мисливські угіддя. Вони вигнали французів, тепер намагаються вигнати також і нас.

Брати, хто ж такі білі, що ми повинні їх боятися? Вони не вміють спритно бігати і можуть бути добрими мішенями. Вони лише люди, і наші батьки чимало їх повбивали.

Брати, нам треба домовитись, ми повинні діяти заодно і захищати свої землі.

Брати, я бажаю, щоб ви з нами взялися за томагавк.

Промовець перевернув вампум, і на чорні намистини зворотної сторони впало світло.

— Брати, якщо ми згуртуємося, Великий Дух ощасливить своїх червоних дітей, знищивши наших ворогів.

Правою рукою промовець зробив ледве помітний рух, і томагавк з полум'яночервоною ручкою впав на підлогу біля ніг Малого Ведмедя. Затамувавши подих, витріщився Голубий Птах через голови присутніх на батька. Промова глибоко зворушила хлопця. Звичайно, Малий Ведмідь повинен зараз же підняти бойову сокиру.

Проте вождь не поворухнув навіть пальцем. Запанувала тиша. Раптом один з ленапів підійшов до промовця, взявся за чорний пояс із намиста і підняв томагавк.

— Ленапи почули слово Понтіака, вони підуть за ним. Голосне, гортанне «пух» ствердило цю згоду. Лише тепер піднявся Малий Ведмідь. Перш ніж почати говорити, він обвів поглядом присутніх.

— Брати, ми зрозуміли слова Понтіака. На мою думку, краще було б відповісти йому днів через два, але наші брати-ленапи одразу ж ухвалили своє рішення.

Брати, наші предки багато зим тому говорили, що зі сходу прийде чудовисько з білими очима і пожиратиме нашу землю. Ми будемо змушені колись, наче милостиню, випрошувати, щоб нам дозволили обробляти наші поля, пити з наших джерел і ховати нас поруч з нашими предками.

Брати, мені здається, що наші прадіди не помилились. Я цілком згоден з першою частиною послання Понтіака. Але другої — не підтримую.

Брати, я ще ніколи не чув, щоб оте чудовисько з білими очима мало дві голови і щоб одна голова дбала про нас, індійців. Коли говорять, що французи нас не обманювали і їли з нами з однієї миски, то сини Довгої Хати з цим погодитися не можуть. Ми досить часто воювали з французами, вони поводились і поводяться з нами так само, як і інші білі.

Брати, ми не можемо підняти томагавк і разом з вами битися на боці французів. Кров червоношкірих потече струмком, а в результаті — ми тільки поміняємо одного білого господаря на іншого.

Старші ірокези підтакували вождеві, молодь і ленапи мовчали. Виступали й деякі видатні воїни, проте ці промови не зміняли рішення, яке прийняли збори: Довгі Хати відхиляють чорне намисто і залишаються осторонь війни Понтіака. Так само вирішили й інші ірокезькі вожді району Верхньої Аллегейні.

Коли навесні в країні все більше наростав затаєний неспокій, а над лісами день і ніч лунали звуки ленапських літавр, у Довгих Хатах співали, як завжди, подяку кленам і танцювали танець збирання соку. Ірокезам було байдуже до таємних підготувань, які зв'язувались одне з одним, наче колоди у пастці: вони нічого не знали про усні послання, що летіли в усі сторони і за добре продуманим планом закликали індійські племена до єднання.

Одного разу з таємниці зняли покривало — у всякому разі для роду Черепахи, — бо на початку місяця «Сонце мандрує довгі дні» несподівано з'явився дядько, бадьоріший і підтягнутіший, ніж минулого року. Цього разу він поспішав і про щось довго говорив віч-на-віч з Малим Ведмедем. Потім покликали Голубого Птаха.

— Сину мій, ти будеш супроводжувати дядька під час його подорожі на північ. Візьми з собою другу пару мокасинів і свій ніж. Решту речей залиш тут, бо вони тільки заважатимуть тобі.

— Гаразд, тату мій, — відповів хлопець і одразу ж пішов. Розмови, що відбулася між Малим Ведмедем і Сяючим Полуденним Сонцем, він не чув.