Дядько пробурчав похвальне «го-го», направив каное до берега. Потім вийшов із човна і, пригнувшись, почав скрадатися вверх по схилу. Голубий Птах якось боязко йшов за ним — він не був цілком упевнений, що вистрілив успішно. І взагалі, що дядько хоче побачити в цій пітьмі?

Але перед самим узліссям Димний День зупинився; там лежав олень. Стріла глибоко застряла під шиєю тварини.

Вони перенесли здобич до берега, і дядько, нарешті, заговорив:

— Це був чудовий постріл. Якщо хочеш, давай залишимося ще трохи тут і підсмажимо печінку та серце. Ніч довга, у нас досить часу, щоб вистежити ще одного оленя.

Здивований хлопець погодився. Адже досі Димний День ще ніколи не питав у нього згоди, він був старший і не повинен був цього робити.

Незабаром шматки м'яса вже шкварчали і рум'янились на вогні. Хлопцеві дісталося серце. Нижній його кінчик був вражений стрілою; важко навіть збагнути, як олень з такою раною міг добігти аж до узлісся.

Обидва їли з задоволенням. Дядько старанно пережовував смачне м'ясо. Нарешті він витер свого ножа об легінги, засунув його у шкіряні піхви на поясі і почав говорити.

— Племіннику мій, я стежив за тобою на протязі минулих років і прийшов до висновку, що в тебе серце червоношкірого. Ти зараз щасливий від успішного полювання, а радісні люди більше, ніж понурі, схильні вислуховувати інших. Ось тому я хотів би висловити свої думки, у вірності яких я не сумніваюсь.

Голубий Птах напружено прислухався. Дядя любив говорити пишномовно, наче вождь на раді.

— Ти жив раніше в країні Сходу і, можливо, не знаєш, як це знаємо ми, що наша вітчизна стає все меншою. Ну, тепер тобі видніше, ніж колись, як швидке червоношкіра людина йде стежкою на захід сонця. Колись наші племена жили понад східним морем, тепер англійці сидять уже біля Огайо, у фортеці, яку ти знаєш. Якби ми тоді біля Мононгахіли не перемогли генерала Браддока, то вони сиділи б там уже не одну зиму.

Хлопець засмутився. Перед очима постав похмурий привид, що давно вже затьмарював життя індійців у всьому Огайо. Голубий Птах був уже досить дорослим, щоб зрозуміти горе близьких йому червоношкірих людей.

Не раз батько говорив про наступ білих: від морського узбережжя до рік, від рік до передгір'я, від передгір'я до Аллеганів — все далі на Схід, по всьому великому шляху від Філадельфії вверх до Рейстауна. А тепер англійці ще просунулися вперед: від Аллеганських гір до Огайо.

Знову зазвучав голос дядька:

— Племіннику мій, ти не одну зиму прожив у країні Сходу і знаєш її краще, ніж ми. Можеш ти мені сказати, чи існує ще можливість для червоношкірих вигнати білолицих з цього острова і примусити їх повернутися на батьківщину, звідки вони прийшли? Скажи мені свою думку. Нічого не утаюй, говори відверто і вільно.

Хлопцеві ледве вдалося приховати велике замішання. Такого запитання він зовсім не чекав. Голубий Птах подумав про форт Дю Кесн, який охороняли гармати, про численних мешканців низовини і про велетенське місто Філадельфію.

— Не думаю, дядьку, щоб білих можна було вигнати, їх стало занадто багато. На кордоні білих мало, але чим далі на схід, тим більше селищ білих. Там є села, в сто раз більші від Родючої Землі.

Димний День змінився на обличчі. З-під стертого, давно не поновлюваного розмальовування лице виглядало сірим і зів'ялим. Зморшки на чолі свідчили, що мозок напружено працює.

— Ленапи кажуть, що нам треба приєднатись до французів і разом з ними вигнати англійців. Віриш, що ми в союзі з французами змогли б подолати червоні мундири?

— Не знаю, дядьку. Але батько гадає, що французи такі ж лихі, як і інші білі.

— Ленапи говорять, що з французами легше вжитися. Коли б ми з їхньою допомогою вигнали англійців, нам було б легше.

Димний День уперто повертався до цієї думки; він чіплявся за неї, як за останню надію. Хлопцеві пригадалися батькові слова: «В них у всіх серце із каменю, якою б мовою вони не говорили», проте він не хотів заперечувати дядькові і відчув полегшення, коли Димний День перестав розпитувати його.

Поклавши оленя в каное, вони відчалили. Але так і не стріляли більше цієї ночі. Дядько не міг правити човном безшумно, він думками був, мабуть, десь в іншому місці. Коли на східному горизонті з'явилось перше бліде світло, вони вже підвішували оленя біля дверей хати Черепахи.

Димний День хвалив племінника за влучний постріл, тільки розмова біля нічного вогнища, видно, його не вдовольнила, бо ввечері він про те ж запитав Малого Ведмедя. Здавалося, він ніяк не міг наговоритися на цю тему. Хлопець уважно слухав розмову. Чи вдасться батькові переконати дядька?

Вождь встав із своєї циновки, поманив Голубого Птаха і підсадив його на горище. Хлопець повинен був відшукати стару, потерту шкіряну сумку. Батько, взяв сумку, підсів знову до Димного Дня, відкрив її і витяг ножиці. Цей інструмент хтозна-коли потрапив сюди, і його поклали на горище, бо ніхто не міг звикнути до цього незвичайного складаного ножа.

Дядько взагалі ще не бачив такої речі, і йому ледве вдавалося приховати своє здивування. Двома руками батько розкрив ножиці.

— Ось, ти бачиш два ножі, які йдуть один на одного, мов два воїни. Спочатку здається, що вони зустрінуться і знищать один одного, але, — Малий Ведмідь закрив ножиці, — вони лише дотикаються; потім проходять мимо, нічого собі не заподіявши. Але досить тільки що-небудь вставити між ними, вони розріжуть його на маленькі шматочки.

Батько заклав між відкриті леза листок маїсу, закрив ножиці, і розрізані половинки впали дядькові на коліна. Димний День схопив розрізаний листок, стулив його докупи, знову розняв, перевірив гострі леза і похитав головою. Він попросив ножиці і розрізав кожен з клаптиків листка ще раз. Потім мовчки повернув інструмент.

Знову заговорив батько:

— Два ножі — це англійці і французи. Вони виступають один проти одного, але не знищують один одного. Вони розріжуть лише лист маїсу, що потрапить між них, а лист маїсу — це ми, червоні племена. Нас розріжуть між обома партіями білих. Чи ж повинні ми при цьому допомагати, підтримувати одну сторону?

Димний День мовчав. Його довгий ніс шуліки загострився ще більше. Наступного дня він розпрощався, але був мовчазніший, ніж будь-коли.

Звістка про завоювання фортеці Дю Кесн пронеслася по землі Огайо, наче пожежа в преріях. Ленапи вперше за довгі роки залишилися вдома. І добре зробили, бо восени долинули нові чутки, як відгук далекого грому: про великі бої і про падіння Квебека, столиці Канади. Сталося не так, як сподівався Димний День, а навпаки, — не англійців у червоних мундирах, а французів, союзників ленапів, виганяли геть. Війна наближалася до кінця.

Цього разу зміни у неспокійному білому світі відчули й села на Бобровій Річці. Вождь, повернувшись навесні із Преск Іль, привіз неймовірну звістку, що й там все захопили англійці. Французькі купці та солдати безслідно зникли, скрізь чути лише англійську мову. Губи Малого Ведмедя скривилися в іронічній посмішці.

— Ми помітили це не тільки по червоних мундирах та іншій мові, а насамперед по цінах. Нові блідолиці ще безсоромніші, ніж старі. Один вимагав за рушницю купу бобрових шкур висотою в довжину рушниці. Якщо так буде й надалі, то доведеться згодитися з ленапами: з французами можна вжитися краще.

Полум'я війни поступово згасало. Мало-помалу англійці прибирали до своїх рук торгові станції, навіть Детройт на заході озера Ері. Білим набридло, мабуть, воювати між собою.

Та їх неспокій, видно, перейшов на червоних. Чутки облетіли села: серед західних племен готується повстання проти англійців. Повстанці в союзі з французами хочуть відвоювати Канаду і всі торгові пункти аж до Огайо.

Із виру непереконливих чуток завжди випливало ім'я — Понтіак. На Бобровій Річці небагато знали про цього індійського Наполеона, човни якого плавали на всіх річках між канадськими лісами і гирлом Міссісіпі, який з часу поразки французів терпляче плів велетенську сітку, маючи намір затягнути її над англійцями, що нічого не підозрівали. Він, напевне, був вождем племені оттава і жив далеко на заході, біля озера Ері.