Косоокий Лис, довідавшись про це, протуркотав Малому Ведмедеві вуха. Хлопець теж хотів побувати на своїй старій батьківщині. Вождь згодився і не пошкодував. Лис виявився приємним супутником: вів в'ючних коней, на привалах приносив дрова для вогнища і старанно допомагав чистити шкури.

Голубий Птах втішався повільною, безтурботною мисливською вилазкою з її щоденними радощами. Все було як колись, під час першої мандрівки з Малією та батьком: всюди у прозорому повітрі літало бабине літо, зграї голубів іноді закривали небо, а ввечері тиху розмову перебивало ревіння канадського оленя.

Малий Ведмідь уникав далекого, хоч і зручного об'їзного шляху через побережжя озера Ері і вибрав стежку, якою користувалися купці. Вона вела повз верхнє коліно річки Оленяче Око, де лежало село Таскаравас. Звідти можна було без особливої спішності за два дні добратися до Прибережних Луків.

Околиці Таскараваса на фоні лісистої місцевості впадали в очі: річка Оленяче Око протікала тут по широких драговинах і болотистих луках, вкритих очеретом, де ондатри будували свої круглі житла.

— Чудно, як тут тихо, — здивувався Голубий Птах.

Взагалі життя індійського села було чути ще здалеку: гавкання собак, гуркіт барабана, гримотіння маїсових ступок, стукіт сокири, крики дітей. А тут, в Таскаравасі, тиша, навіть дим не в'ється над хатами.

Хлопець допитливо глянув на батька. Малий Ведмідь, Козуля та Косоокий Лис уже давним-давно звернули увагу на те, що тільки тепер здивувало його. Вони примружились, а Косоокий Лис до того ж ще й вухами ворушив, щоб вловити навіть найменший звук.

Голубий Птах хотів заговорити і розпитати, але Малий Ведмідь подав знак мовчати. Вождь залишив трьох хлопців з кіньми за чагарником, а сам пішов, скрадаючись, очеретом до затихлого села.

Хлопці бачили, як він зник між хатами, як знову з'явився і правою рукою швидко помахав над головою. «Мерщій до мене», означав цей рух.

Коні бігли риссю, а хлопці мчали поруч.

— В житлах чомусь немає нікого. Люди, видно, стрімголов утікали звідси. Нам не слід залишатися тут; проскочимо село і на узліссі розкинемо табір. Звідти зможемо спостерігати, що тут діятиметься.

Голубий Птах зрадів, коли хати залишилися позаду. Покинуте село навіяло смуток, викликало почуття небезпеки. Під першими ж деревами батько повів коней у підлісок і коротенькою вірьовкою спутав їм передні ноги.

— Можна запалити вогонь?

— Ні, сьогодні обійдемося холодним. У нас є ще смажене м'ясо. Але вам доведеться забратися в чагарник, щоб з боку села вас ніхто не побачив.

Трохи згодом на узліссі, здавалося, не було живої душі. Навіть найпильніше око не помітило б при самій землі між травою і чагарником ряд темних облич: вони зовсім зникали у мерехтливій тіні листя.

Вожакові ледве вдалося примусити схвильованих хлопців поїсти.

— Досить одного вартового. Ми одразу ж помітимо, якщо трапиться що-небудь.

Але нічого не сталося. Довгий ряд хат, ніби заколисаний безперервним стрекотом коників, дрімав під полуденним сонцем. Хвилювання Голубого Птаха пройшло, він стомивсь, і його голова похилилася в траву. Хлопець довгенько спостерігав, як золотавий жук видирався на стеблину і весь час падав. Потім повіки Голубого Птаха обважніли, і очі закрилися. Тільки ніжна музика пізнього літа — дзижчання мух, джмелів і комарів — звучала в його вухах.

Нараз гудіння стало голоснішим. У напівсні Голубий Птах прислухався, потім підвівся. Вдалині досип, чітко, хоч і приглушено лунав уривчастий і розмірений барабанний дроб. Це, мабуть, знову ті невидимі барабани, які він чув під час втечі. Тільки звуки літавр тоді то наростали, то затихали, а тепер вони потрясали повітря ритмічним гуркотом: рум-тум-тум, рум-тум-тум.

Ледве помітно затремтіли гілочки. То батько разом із супутниками просувався до краю чагарника. Отже, це не сон, бо й інші чують барабани. Звук долинав од узлісся, що синіло далеко за скошеними полями, за болотами. Гудіння, здавалось, весь час наближається. Над долиною здіймалася легенька хмарка куряви, але минуло ще чимало часу, поки спостерігачі помітили блиск зброї.

Із хмари пилу виринув загін солдатів. Через скошені ниви вони поспішали до села. Голубий Птах весь тремтів; ці шапки з бобрового хутра і довгі гамаші він уже бачив — тоді, під час нападу біля Соляного Струмка.

На чолі прикордонників ішли довгі ряди регулярних військ. Яскравочервоні мундири виблискували на сонці, посередині їхали верхи кілька офіцерів у барвистих шарфах. З'являлися нові загони прикордонників, череди рогатої худоби, стада свиней, вози, запряжені волами, — не видно було кінця. Як тільки червоні мундири досягли села, — барабанний дроб урвався, передні зупинились, і колона швидко підтягнулася.

Хлопець дивився не відриваючи очей. Старі картини із життя у форті Дю Кесн знову постали перед ним: він бачить, як ставлять у козла рушниці, запалюють вогонь, розставляють пости. З табору, наче хвиля, до нього котився хаотичний гамір.

Розділившись на маленькі групки, лазутчики пішли в різних напрямках. Двоє з них рушили майже точнісінько на схованку. Ага, вони хочуть оглянути ліс всюди, де тільки є підозрілі сліди.

Одного вождевого знаку було досить, щоб хлопці позадкували в чагарник встали, нав'ючили коней і пішли глибше в зелені сутінки нетрів, ведучи за собою тварин.

— Ми ж можемо стріляти, — прошепотів Козуля. Але Малий Ведмідь заперечливо похитав головою.

— Тоді на нас навалиться весь табір. А їх принаймні півтори тисячі чоловік, і вони, безсумнівно, не для того пройшли стільки, щоб тут поспівати та потанцювати.

— Звідки вони?

— Я думаю, що з укріплення на Огайо, бо там тепер сидять червоні мундири. Мешканці Таскараваса давним-давно помітили їх: білі здіймають шум, як стадо буйволів, що мчить галопом.

— А чого, власне, хочуть червоні мундири?

— Хочуть, мабуть, помститися індійцям, а особливо ленапам і шоні, за війну Понтіака.

Після спішеного маршу вождь звернув до вузенького струмка.

— Ви з кіньми йдіть якнайшвидше берегом проти течії. Я залишуся. Поки стане зовсім темно, я наздожену вас. — Іронічна посмішка сховалася в куточках губ Малого Ведмедя. — Можливо, що до нас теж завітають, і я хотів би нашим гостям скоротити шлях.

Якесь непевне, моторошне почуття охопило хлопців, коли вони пішли Бузьким, порослим чагарником яром, на дні якого хлюпотів струмок. Прохолодна волога просочувалась із землі, із слизького моху, обволікала позеленіле каміння на березі і гноїла велетенські стовбури повалених дерев. Лише високо вгорі, над чорною стіною лісу, спочивав відблиск призахідного сонця.

— Нам пора перепочити, — півголосом сказав нарешті Косоокий Лис. Обидва супутники погодилися. Коні зафоркали і одразу ж почали скубти траву.

Раптом пролунав постріл, за ним — другий. Глухо, наче з безмежної далечини долетіли ці звуки до яру. Схвильовано, навперебій заговорили хлопці. Голубий Птах хотів повернутися назустріч батькові. Козуля і Косоокий Лис радили все ж таки почекати. Вони говорили все голосніше, і зрештою Косоокий Лис майже кричав.

Однак він сторопіло замовк, коли з чагарника несподівано з'явився індієць. Чоловік правою рукою зробив знак миру. Вони одразу впізнали ленапа, бо у нього на голові була не ірокезька шкіряна шапочка, а своєрідна коронка — пучок волосся на маківці.

Яке щастя, що тут був Косоокий Лис. Голубий Птах і Козуля могли вимовити з трудом лише кілька ленапських слів, бо в роді Черепахи говорили тільки ірокезькою мовою. З напруженням вони прислухалися до розмови, але нічого не розуміли.

Раптом біля них з'явився, наче з-під землі, Малий Ведмідь; хлопці були так збуджені, що навіть не чули, коли він підійшов. Батько одразу ж звернувся до незнайомого, довго з ним говорив, а потім пояснив:

— Цей ленап — розвідник мешканців Таскараваса. Він поведе нас у свій табір, а звідти ми зможемо завтра вранці вирушити додому. До Буйволячого Кутка цього року ми вже не доберемося.