бандитов стали 8 красноармейцев. Погиб и Руденко В.Л.

В 1944 г пришло извещение о гибели Руденко В.Л. Подробности

о гибели семя узнала лишь из письма его сослуживца Музыки А.Ф.,

присланное в 1946 г.

240

241

І . С . СКІБІЦЬКИЙ ,

інвалід II гр . Вітчизняної війни .

смт . Новгородка ,

Кіровоградська область.

СХАМЕНІТЬСЯ, ЛЖЕПАТРІОТИ!

Останнім часом деякі періодичні видання, радіо та телеканали

настійно пропонують під знаком примирення і порозуміння визнати

вояків ОУН-УПА воюючою стороною в боротьбі за визволення

України від фашистських загарбників. До цього схильний і

Президент України В. Ющенко, цього наполегливо вимагала

пропрезидентська фракція у Верховній Раді України, задекларувавши

відповідний проект закону.

З цього приводу хочу висловити свою думку і обґрунтувати своє

ставлення до цієї теми. Я є безпосереднім свідком злодіянь вояків

ОУН-УПА на терені Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської

областей України. Мені довелося нести службу в цих краях,

охороняючи продовольчі і матеріальні склади, лікарні, комунікації,

промислові об'єкти.

В нашій військовій частині у 1944—1945 роках проходив

службу хороший солдат родом з Болехівського району.

Повернувшись в жовтні 1945 року від болгаро-греко-югославського

кордону в Одесу, він був демобілізований на підставі Закону про

демобілізацію військовослужбовців, які брали участь у бойових діях і

мають загальну середню освіту. Солдатська доля розпорядилась так,

що мені в січні 1946 р. довелося декілька разів бачитися з ним у м.

Болехові. За те, що він зустрічався зі мною як товариш по воєнному

лихоліттю оунівці по-звірячому вбили його. Хлопцеві відсікли

голову і вкинули у вікно до батьків. Звірі!

У лютому 1947 р. на залізничній станції Львів військовий

комендант познімав всіх військовослужбовців з поїздів і строєм (в

колону по одному) провів біля постаменту в залі для чекання. На

постаменті стояла труна, в якій лежав понівечений труп ще одного

мого однополчанина. Він виїхав з розташування військової частини

двома днями раніше. Пасажирські вагони постійно "супроводжувала"

спеціальна група бандитів.

242

Про звірства бандерівців не можна без гніву 1 презирства

говорити. Одного разу військовий лікар зібрала в санітарний автобус

хворих і поранених солдатів, аби відправити їх до медсанбату. Купка

оунівців, знавши маршрут автобуса, перейняла його в лісі біля м.

Коломиї і спалила всіх разом з лікарем і автобусом. По мені як по

живій цілі останній постріл був зроблений 12 серпня 1946 року.

Всім прихильникам примирення і порозуміння я раджу

пошукати в архівах Львова, Івано-Франківська, Тернополя та інших

міст західного регіону підшивки газети "Вільна Україна" за другу

половину 1941 і наступний 1942 рік. Там кожна інформація

починається словами "Головна квартира фюрера". В одній із таких

інформацій є сенсаційне повідомлення, що митрополит Андрій

Шептицькии у свято-юрському соборі Львова "висвятив зброю та

благословив вояків ОУН-УПА на боротьбу в тісній дружбі з вояками

фюрера". Варто також прочитати вирок Міжнародного військового

трибуналу в Нюрнбергу. Міжнародне співтовариство визнало вояків

ОУН-УПА та їх ватажків разом з фашистською елітою військовими

злочинцями.

Занадто необачними виявилися деякі наші історики, в тім числі

доктор історичних наук О. Лисенко, заперечуючи і ревізуючи

волевиявлення міжнародної спільноти. Схаменіться, лжепатріоти!

“Ветеран України ” № 8 (286) квітень 2006 р .

243

Редакию газеты " Радянська Волинь " (г Луцк ) по сетила

пожилая женщина и передала зтот материал — исповедь активной , в прошлом , бандеровки , жительницы одного из сел Луцкого района , которая многое переосмыслила в своей далеко не простой жизни . И

под конец жизненного пути своей исповедью , которая ей далась ой

как тяжело , решила искупить свой грех перед людьми .

СЛЬОЗАМИ БЛАГАЮ ВАС, ПРОСТІТЬ МЕНЕ, ЛЮДИ...

Я, ВДОВИЧЕНКО Надія Тимофіївна, жителька Волині. Но так

як життя моє уже кінчається, то перед смертю хочу висповідатись не

у батюшки, а перед людьми, якщо мені люди простять, а я і моя сім'я

просим людей простити нас, усім посмертно, бо коли будуть читати

цей лист, то і мене уже не буде (а це усе порушить моя подруга).

Нас було у батьків п'ятеро дітей, ми усі були запеклі бандери,

брат Степан, сестра Анна, я, Надя, сестри Оля і Ніна. Сестра Анна

менше за нас усіх брала участь у бандеровщині. Ми усі ходили у

бандерах по селах і лісах, ми дньом спали по хатах, а вночі ходили і

їздили по селах, було нам дане заданіє душити людей, хто держав

плєнних руських, і самих плєнних. Цим душінням займалися

чоловіки, ми, жінки, перебирали одежу. Забирали корови і свині у

подушених людей, корови різали, свині кололи, усе переробляли,

перепікали і клали у бочки. Но коли за одну ніч в селі Романові

задушили 84 душі, хоч ніч зимою була велика, но ми не могли з тим

усім справитись, що було зверху, те забирали, а що закопане, те

оставалось (люди одежу закопували від німця). Старших людей і

старих душили, а дітей маленьких, за ножки раз вдарив головкою об

грубку чи двері, і воно готове, і на віз. Ми шкодували чоловіків, що

вони крепко намучаться за ніч, но за день одіспляться і на слідуючу

ніч у друге село. Були люди, що ховалися, але якщо чоловік ховався,

то коли жінку притиснуть, то вона скоро признається де чоловік.

На Верхівці самих перших за душили Левчук Палажку і Лічко

Максима. Палажку попросили дати холодного молока із льоха, вона

пішла давати молока, а хлопці зірвали з неї хустину і давай її

душити, а вона ще почала кричати, що хустину порвеш, за душили і

на віз, тоді поїхали по Максима. Того скоро взяли, бо той був

старенький. Звозили у Воротнівський ліс усіх. Там люди, приречені

244

на смерть, викопали дві ями 4 х 4 і углуб 4. Других на Верхівці

прибрали: Ковальчука Тилімона жінка довго не признавалась де він і

одчиняти не хотіла, но їй пригрозили і мусила одчинити, сказали їй,

скажи де він і ми тебе не троне мо, вона призналась, що у клуні у

соломі, його витягли, били, били, пока забили (він робив у

фінвідділі). А двоє дітей Степаньо і Оля, крепко були хороші діти 14 і

12 років. Оля менша, то пороздирали на дві частини, а матір Юньку

уже не треба було душити, у неї розрив серця получився. Брали

молодих здорових хлопців, щоб душити людей, так взяли із Верхівки

два брати Левчуків Миколу і Степана, і вони не захотіли душити, а