Повітря, думав Ленґдон. Другий елемент науки. Він намагався уявити це тавро. А також спосіб убивства. Ще раз оглянув вистелений гранітом величезний майдан, і він видався йому пус телею, оточеною з усіх боків швейцарськими гвардійцями. Якщо вбивця таки справді на це наважиться, думав Ленґдон, то просто неймовірно, щоб він зміг утекти.

У центрі п’яца височів тристап’ятдесятитонний єгипетський обеліск Калігули. Він простягався в небо на вісімдесят один фуі і закінчувався пірамідальною верхівкою, на якій стримів пусто тілий залізний хрест. Хрест був достатньо високо, щоб спіймати останні промені вечірнього сонця, і сяяв, немов чарівний. Ка жуть, що всередині нього зберігається частинка того хреста, їм якому розіп’яли Ісуса.

Обабіч обеліска абсолютно симетрично розташовані два фон-і,ши. Історики мистецтва знають, що ці фонтани позначають точні географічні фокуси майдану, якому Берніні надав форми еліпса,і/іе раніше Ленґдон ніколи не замислювався над цією архітектурною особливістю. А тепер йому раптом здалося, що у Римі повно ічіііісів, пірамід та інших дивовижних геометричних фігур.

Ближче до обеліска Вітторія сповільнила крок. Вона голосно нидихнула повітря, ніби натякаючи Ленґдонові, щоб той теж за-і покоївся. Ленґдон спробував — опустив плечі і розслабив досі іціплені щелепи.

Десь біля самого обеліска, поряд із найбільшим у світі собором, (іуи зухвало встановлений другий олтар науки — «Західний вітер» Ьсрніні — овальний блок на майдані Святого Петра.

Гюнтер Ґлік спостерігав за тим, що відбувалося на майдані Святого Петра, сховавшись у тіні його колон. У будь-який інший день чоловік у твідовому піджаку й жінка в шортах кольору хакі нізащо не привернули б його уваги. Вони виглядали як звичайні туристи, що милуються майданом. Але сьогодні був особливий день. Це був день загадкових телефонних дзвінків, мертвих тіл, нггомобілів, що мчать на шаленій швидкості то в один, то інший і і пець Рима, і чоловіків у твідових піджаках, що видираються по риштованню у пошуках бозна-чого. Ґлік вирішив постежити за цими двома.

Він подивився в інший бік майдану й побачив Макрі. Вона була нічно там, де він наказав їй бути — неподалік від знайомої пари. Макрі недбало несла камеру, вдаючи з себе знуджену представницю преси, і все одно привертала до себе більше уваги, ніж хо тілося б. У тій частині майдану інших репортерів не було, і туристи час до часу зацікавлено поглядали на її камеру зі знайомою абревіатурою Бі-бі-сі.

Кадри з голим тілом, яке запхають у багажник, що їх Макрі іидзняла раніше, у цей момент прокручувались на трансмітері і іаду мікроавтобуса. Ґлік знав, що над його головою зараз летять чо Лондона електронні сигнали. Цікаво, що скаже начальство?

Він шкодував, що вони із Макрі не знайшли цього тіла раніше, доки туди не приїхала ціла армія солдатів у цивільному. Він знав, що ті самі люди зараз оточили майдан Святого Петра. От-от мали статися щось надзвичайне.

Медії — правиця анархії, сказав убивця. Ґлік побоювався, що впустив свій шанс першим оприлюднити сенсаційну новину. Він подивився на мікроавтобуси інших інформаційних агентств по інший бік майдану, тоді знову на Макрі, що не відходила від за гадкової пари. Щось підказувало Ґлікові, що він і досі в грі…

74

Ленґдон побачив те, що шукав, ще за добрих десять ярдів. Білий мармуровий еліпс Берніні чітко вирізнявся на тлі сірих гранітних плит, хоч його постійно заступали туристи. Вітторія теж, очевид но, побачила. Вона міцніше стиснула Ленґдонові руку.

— Розслабтеся, — прошепотів Ленґдон. — Робіть свою піранью, Вітторія послабила руку.

Вони підійшли ближче. Усе навколо здавалося цілком звич ним. Майданом бродили туристи, під колонами стояли й про щось теревенили монахині, біля підніжжя обеліска якась дівчин ка годувала голубів.

Ленґдон утримався й не подивився на годинник. Він і так знай, що вже майже восьма.

Овальна плита незабаром опинилася під ногами, і вони зупи нилися — не виявляючи, утім, особливої зацікавленості — прої то двоє туристів, що розглядають чергову пам’ятку.

— West Ponente, — прочитала Вітторія напис на камені.

Ленґдон подивився під ноги на мармуровий барельєф і раптом почувся невігласом. Досі йому навіть на думку не спадало — ні коли читав книжки про мистецтво, ні під час численних візитів до Рима, — що West Ponente може мати якесь особливе значення.

Лж тепер він це збагнув.

Мармуровий блок мав форму еліпса, був близько трьох футів їй ндовжки, а західний вітер був зображений на ньому у вигляді п< >л иччя янгола. З вуст янгола зривався потужний подих вітру і летів і г'п> від Ватикану… Дихання Бога. Так Берніні вшанував другий елемент… Повітря… Ефемерний зефір, що злітає з вуст янгола. Ленґдон унажно розглядав барельєф, і до нього поступово доходив увесь прихований зміст цієї скульптури. Берніні зобразив повітря у ви-і ляді п’яти окремих клубів… п’яти! Щобільше, по краях медальйону сяяли дві зірки. Ленґдон подумав про Галілея. Дві зірки, п’ять h нубів, еліпси, симетрія… Він почувався спустошеним. Голова боліла.

Вітторія раптом рушила далі й потягнула Ленґдона геть від (ирельєфа.

— Здається, за нами хтось стежить, — сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

— Де?

Вітторія відповіла, аж коли вони відійшли від обеліска на добрих тридцять ярдів.

— Та сама особа пасла нас весь час, коли ми йшли через майдан. — Вітторія, ніби випадково, озирнулася. — Досі йде за нами. Не зупиняймося.

— Думаєте, це вбивця?

Вітторія похитала головою.

— Навряд чи. Хіба що ілюмінати наймають жінок з камерами Ііі-бі-сі.

V соборі Святого Петра гучно задзвонили дзвони, і Ленґдон з Вітторією аж підскочили. Час настав. Вони відійшли від «Західного нітру», щоб відірватися від репортерки, але тепер поспішно крокували назад.

Попри гучний передзвін, на майдані панував повний спокій. Туристи гуляли. Біля підніжжя обеліска на сходах в недоладній нозі дрімав який бездомний п’яниця. Дівчинка годувала голубів. І Іевже репортерка сполохала вбивцю? подумав Ленґдон. Навряд чи, вирішив він, згадавши, що той обіцяв. Я прославлю ваших кардиналів на весь світ.

Коли змовкла луна від дев’ятого удару дзвона, на майдані запанувала тиша.

А тоді… Дівчинка, що годувала голубів, дико закричала.

75

Ленґдон підбіг до дівчинки перший.

Бідна дитина сполотніла зі страху й показувала на сходи під обеліском, де примостився старий обідраний п’яниця. Вигляд він мав жалюгідний… Очевидно, це був римський бомж. Сиве волосся звисало на обличчя жирними пасмами, одягнений він був у якесь брудне лахміття. Дівчинка, не перестаючи кричати, побігла геть і зникла в юрбі.

Ленґдон кинувся до бідолашного і з жахом побачив, як у того на лахмітті розповзається велика темна пляма. Наступної миті він зрозумів, що це кров.

А тоді все відбулося дуже швидко.

Старий наче зламався в поясі та похилився вперед. Ленґдон підскочив, але було запізно: той повалився зі сходів, вдарився обличчям об граніт і більше не рухався.

Ленґдон став навколішки. Вітторія підбігла до нього. Навколо вже почали збиратися цікаві.

Вітторія помацала пальцями сонну артерію в старого.

— Є пульс, — сказала вона. — Переверніть його.

Ленґдон швидко взяв чоловіка за плечі і почав обережно перевертати на спину. При цьому лахміття, що було на ньому, відпало, як мертва шкіра. Обм’якле тіло повалилось на спину, і Ленґдон побачив на оголених грудях велику ділянку спаленої шкіри.

Вітторія зойкнула й відсахнулась.

Ленґдон укляк на місці, охоплений огидою і водночас благоговійним страхом. Символ був моторошно простий.

Повітря, — мало не задихнулась Вітторія. — Це… він.

Швейцарські гвардійці виникли, наче з-під землі. Почулися голосні накази, кілька солдатів кинулися на пошуки вбивці.