Ленґдон знову подивився на ці величні пам’ятники й остаточно розгубився. Дві піраміди, кожна з блискучим овальним медальйоном. Із християнством вони не мали абсолютно нічого спільного. Піраміди, зірки на бані, знаки зодіаку. Усе внутрішнє оздоблення — робота Джанлоренцо Берніні. Якщо це правда, подумав Ленґдон, то Вітторія мусить мати рацію. Невідомим майстром ілюмінатів міг бути тільки Берніні, бо всі до єдиної скульптури в цій каплиці вирізьбив саме він! Коли Ленґдон це усвідомив, думки посипались одна за одною.

Берніні був ілюмінатом.

Берніні створив амбіграми ілюмінатів.

Берніні проклав стежку просвітлення.

Приголомшений, Ленґдон не міг вимовити ані слова. Чи може (іути таке, що в цій крихітній каплиці Кіджі всесвітньо відомий Ііерніні встановив скульптуру, яка вказує шлях крізь Рим до наступного олтаря науки?

— Берніні, — нарешті вимовив він. — Я б нізащо не здогадався.

— Хто іще, як не знаменитий ватиканськии митець, мав достатній вплив, щоб розставити свої скульптури в конкретних католицьких каплицях по всьому Риму і створити стежку світла? І Іе не міг бути хтось невідомий.

Ленґдон задумався. Подивився на піраміди, застановляючись, чи бува одна з них не є вказівником. А може, вони обидві?

— Піраміди повернуті в протилежні боки, — сказав нарешті, гак нічого й не надумавши. — Крім того, вони однакові, і я не знаю, котра…

— Думаю, нам потрібні не піраміди.

— Але ж інших скульптур тут немає.

Вітторія не дала йому договорити, а натомість показала в бік Оліветті та ще кількох гвардійців, що стояли біля діри демона.

Ленґдон простежив за напрямом її долоні аж до протилежної стіни. Спочатку він нічого не зауважив. Але тоді хтось із гвардійців відійшов, і він мигцем побачив те, на що вона вказувала. Білий мармур. Рука. Тулуб. А тоді й обличчя. Скульптура була напів-схована в ніші. Дві людські фігури в натуральний зріст. Серце н Ленґдона забилося швидше. Його так вразили піраміди й діра демона, що цієї скульптури він навіть не помітив. Ленґдон пішов до неї крізь юрму гвардійців. Трохи наблизившись, він безпомилково впізнав почерк Берніні — напруженість художньої композиції, витончені обличчя й плавні складки одежі — і все це з найкращого білого мармуру, який можна було купити за гроші Натикану. Лише опинившись перед самою скульптурою, Ленґдон, нарешті, впізнав її. Він захоплено дивився на два обличчя, і йому перехопило подих.

— Хто це? — запитала, наздогнавши його, Вітторія.

Ленґдон був зачарований.

— «Авакум і янгол», — ледь чутно відповів. Це була доволі відома робота Берніні, що згадувалась у деяких підручниках з історії мистецтва. Ленґдон зовсім забув, що вона стоїть тут.

— Авакум?

— Пророк, що передбачив загибель землі.

— Думаєте, це вказівник? — стривожилась Вітторія.

Ленґдон зачудовано кивнув. Ще ніколи в житті він не був так у чомусь впевнений. Це був перший вказівник ілюмінатів. Щодо цього він не мав жодних сумнівів. Хоч Ленґдон і очікував, що скульптура якось «вказуватиме» на наступний олтар науки, він не думав, що це буде так буквально. І янгол, і Авакум — кожен показував рукою кудись у далину.

Ленґдон мимоволі усміхнувся.

— Доволі очевидно, чи не так?

Вітторія раділа, але водночас була спантеличена.

— Я бачу, що вони обидва кудись указують, але вони суперечать один одному. Янгол указує в один бік, пророк в інший.

Ленґдон хмикнув. Вона казала правду. Фігури показували на різні боки. Але Ленґдон уже розв’язав цю задачу. Відчувши приплив енергії, він рушив до дверей.

— Куди ви йдете? — гукнула йому вслід Вітторія.

— На вулицю! — Ленґдон побіг до виходу, знов відчуваючи приємне збудження. — Хочу подивитися, куди вказує ця скульптура!

— Зачекайте! Звідки ви знаєте, яка з двох скульптур?

— Вірш, — вигукнув він через плече. — Останній рядок!

— Хай янголи у пошуку ведуть? — Вона розгублено подивилась на простягнутий палець янгола, і раптом її очі затуманилися. — Чорт забирай!

70

Ґюнтер Ґлік і Чиніта Макрі сиділи в мікроавтобусі Бі-бі-сі, припаркованому в затінку на дальньому краю п’яца дель Пополо. Вони примчали сюди вслід за чотирма «альфа-ромео» і стали

і підками незбагненного ланцюжка подій. Чиніта, щоправда, досі не розуміла, що б це мало означати, однак сумлінно знімала все па камеру.

Щойно приїхавши, Чиніта і Ґлік побачили, як з автомобілів висипала ціла армія молодих хлопців. Вони оточили церкву. Дехто тримав напоготові зброю. Один — високий, худорлявий чоловік, дещо старший від інших, — повів групу сходами до входу в церкву. Солдати витягли пістолети й пострілами збили замки:і парадних дверей. Макрі нічого не почула й вирішила, що пістолети з глушителями. Тоді солдати зайшли всередину.

Чиніта запропонувала сидіти тихо і знімати все з мікроавтобуса. Зрештою, зброя — це зброя, а з мікроавтобуса було й так непогано видно все, що відбувалося біля церкви. Ґлік не заперечував. З протилежного боку майдану хлопці то забігали до церкви, то знову вибігали на вулицю. Вони щось кричали один одному. Чиніта налаштувала камеру й знімала групу, що обшукувала територію довкола церкви. Усі були одягнені в цивільне, однак у рухах цих хлопців відчувалась військова точність.

— Як ти думаєш, хто це? — запитала вона.

— Звідки я знаю? — Ґлік не відводив погляду від церкви. — Ти все знімаєш?

— Кожну деталь.

Ґлік пишався собою.

— Ти й досі вважаєш, що нам слід повертатися до Ватикану й пильнувати конклав?

Чиніта вагалась. Тут однозначно щось відбувалося, але вона не перший рік працювала в журналістиці і знала, що навіть най-захопливіші події іноді можуть пояснюватися дуже банально.

— Усе це може виявитися мильною бульбашкою, — сказала вона нарешті. — Можливо, ці хлопці дістали таку саму інформацію, як і ти, і просто її перевіряють. Не виключено, що це фальшива тривога.

Ґлік схопив її за руку.

— Дивися! Камеру! Швидше! — Він показав на церкву.

Чиніта знову спрямувала камеру на сходи церкви.

— Привіт, — сказала вона, побачивши на порозі чоловіка.

— Що це за франт?

Чиніта підкрутила об’єктив.

— Досі ще його не бачила. — Придивилась уважніше до облич чя й усміхнулась. — Але була б зовсім не проти побачити знову.

Роберт Ленґдон збіг зі сходів і кинувся до центру майдану. Надворі вже сутеніло, весняне сонце в південному Римі сідало пізно. Воно вже зайшло за будинки, і на майдан лягли довгі тіні.

— Гаразд, Берніні, — сказав він уголос сам до себе. — Куди ж, чорт забирай, показує твій янгол?

Він озирнувся й перевірив, у який бік дивиться церква. Уявив каплицю Кіджі всередині і скульптуру янгола. Не вагаючись, повернувся обличчям до заходу — туди, куди невблаганно опускалося сонце. Час танув.

— Південний захід, — упевнено сказав він і сердито глянув на крамниці й житлові будинки, що заступали вид на місто. — Наступний вказівник там.

Напружуючи пам’ять, Ленґдон згадував, сторінку за сторінкою, історію італійського мистецтва. Він доволі добре знав творчість Берніні, проте розумів: цей скульптор залишив після себе надто велику спадщину, щоб нефахівець міг знати її всю напам’ять. Однак, зважаючи на те, що перший вказівник виявився доволі відомим — «Авакум і янгол», Ленґдон сподівався, що другий буде принаймні не менш відомим і він зможе вгадати його з пам’яті.

Земля, Повітря, Вогонь, Вода, думав він. Землю вони знайшли — у Каплиці землі — це Авакум, пророк, що передбачив загибель землі.

Наступне — Повітря. Ленґдон змушував себе думати. Скульптура Берніні, що якось пов’язана з повітрям. На думку нічого не спадало. Та однаково він відчував піднесення. Я на стежці світла! Вона збереглася!

Ленґдон напружено дивився на південний захід, сподіваючись побачити над будівлями шпиль або баню католицького храму. Але нічого не бачив. Йому потрібна була карта. Якби він з’ясував, які церкви розташовані на південний захід звідси, то, можливо, одна з них і наштовхнула б його на якусь думку. Повітря, повторював він собі. Повітря. Берніні. Скульптура. Повітря. Думай!