Один турист, що стояв неподалік, розповів, що буквально кілька хвилин тому якийсь темношкірий добряк змилосердився над цим бідолашним п’яним бомжем і допоміг йому перейти через майдан.'… Він навіть кілька хвилин посидів з ним на сходах, а тоді:шову зник у юрбі.

Вітторія зірвала з тіла старого рештки лахміття, і з’ясувалося, що з боків від тавра, просто під грудьми, той має дві глибокі рани. Вона відкинула його голову назад і почала робити штучне дихання «рот у рот». До того, що сталося потім, Ленґдон був зовсім не готовий. Як тільки Вітторія зробила перший видих, у ранах старого щось зашипіло і з них, як із дихала на спині в кита, бризнула кров. Солона рідина вдарила Ленґдонові в обличчя.

Вітторія підвела голову і з жахом вимовила:

— Його легені… проколені.

Ленґдон витер очі і подивився на дві рани. Там щось булькало. Легені в кардинала були знищені, тож вижити йому не судилося.

Вітторія прикрила тіло, і до нього підійшли швейцарські гвардійці.

Ленґдон стояв розгублений. І в цю мить він побачив її. Жінка, що переслідувала їх раніще, стояла неподалік, пригнувшись. З увімкненою відеокамерою з логотипом Бі-бі-сі на плечі. Вони з Ленґдоном зустрілися поглядами, і він зрозумів, що вона встигла все відзняти. Наступної миті жінка спритно, як кішка, відступила й зникла серед натовпу.

Чиніта Макрі бігла. Такого сенсаційного матеріалу вона ще не зні мала, відколи живе.

Вона пробиралася крізь натовп на майдані Святого Петра, і відеокамера здавалась їй важкою, як камінь. Усі рухалися їй назустріч… до місця пригоди. Макрі ж намагалася втекти звітди якнайдалі. Чоловік у твідовому піджаку її побачив, і вона відчу вала, що її вже шукають і невидимі солдати в цивільному вже обступили її з усіх боків.

Вона досі не могла отямитися від сцени, яку щойно відзняла на камеру. Невже убитий — це справді той, на кого вона думає? Загадковий телефонний дзвінок до Ґліка уже не здавався їй таким сміховинним.

Вона швидко йшла до мікроавтобуса Бі-бі-сі, аж раптом перед нею із натовпу виник рішучий на вигляд молодик. Вони зустрілися поглядами і разом зупинилися. Він умить витягнув рацію і щось сказав у мікрофон. Тоді рушив до неї. Макрі круто повернула й побігла геть. Серце в неї шалено калатало.

Пробираючись крізь хащі з чужих рук та ніг, вона витягла з камери касету з відзнятою плівкою і запхала за пояс, ближче до спини, де ту не було видно з-під піджака. Золота целюлоза, подумала вона, уперше в житті радіючи, що несе зайву вагу. Де ж ти, Ґліку, чорт тебе забирай!

Ліворуч виник іще один солдат. Макрі знала, що часу в неї обмаль. Вона знову відступила в натовп. Витягла чисту касету й на ходу вставила в камеру. Тоді почала подумки молитися.

До мікроавтобуса залишалося якихось тридцять ярдів, коли просто перед нею, як з-під землі, виросло двоє молодиків. Вони стояли, склавши руки на грудях. Утікати було нікуди.

— Плівку! — гаркнув один. — Зараз же!

Макрі позадкувала, обхопивши руками камеру.

— Нізащо.

Один із молодиків відхилив полу піджака і показав пістолет.

— Стріляйте, — сказала Макрі, дивуючись власній хоробрості.

— Плівку, — повторив перший.

Куди, чорт забирай, подівся Ґлік? Макрі тупнула ногою і голосно закричала.

— Я професійний оператор Бі-бі-сі! Згідно з дванадцятою статтею закону про вільну пресу, ця плівка є власністю Бі-бі-сі!

Молодики й оком не зморгнули. Той, що мав пістолет, зробив крок до неї.

— Я лейтенант швейцарської гвардії, і згідно зі Святою доктриною, що діє на цій території, вас належить затримати й обшукати.

Навколо них уже почав збиратися натовп.

Макрі заверещала.

— За жодних умов я не віддам вам плівки з цієї камери без дозволу мого начальника в Лондоні. Пропоную вам…

Гвардійці не дали їй договорити. Один вирвав камеру в неї:і рук. Інший грубо схопив її за плече й потягнув до Ватикану.

— Grazie, — казав він людям, що розступалися, даючи їм дорогу.

Макрі молила Бога, щоб вони не додумалися її обшукати. Якби

їй вдалося не віддавати плівку достатньо довго…

Раптом сталося неймовірне. Хтось із юрби запхав руку їй під піджак. Макрі відчула, як касета вислизнула з-під пояса. Вона різко повернулась… але проковтнула слова, що вже були готові зірватися з язика. Поруч, затамувавши подих, стояв Ґюнтер Ґлік. Він підморгнув їй і зник у натовпі.

77

Роберт Ленґдон, заточуючись, зайшов до туалету, що біля кабінету Папи. Він змив з обличчя і вуст кров. Це була не його кров, а кардинала Ламассе, який щойно загинув страшною смертю на людному майдані, що межує з Ватиканом. Незаймані жертви на олтарях науки. Досі вбивця неухильно виконував свої погрози.

Ленґдон дивився у дзеркало з відчуттям безпорадності. Очі запали, обличчя витягнулось, на щоках з’явилася темна щетиікі. Туалет був розкішний і сяяв чистотою — чорний мармур, — золоти сантехніка, м’які рушники й пахуче мило.

Ленґдон намагався прогнати з-перед очей криваве тавро, яке щойно бачив. Повітря. Але страшний образ не йшов з голови. Від сьогоднішнього ранку він уже побачив три амбіграми… і знав, що попереду ще дві.

З-за дверей долинали гучні голоси. Оліветті, камерарій і капітан Рошер сперечалися, що робити далі. Антиматерії, вочевидь, знайти не вдалося. Або гвардійці не зауважили контейнера, або ж зловмисники проникли у Ватикан глибше, ніж бажав визнати Оліветті.

Ленґдон витер руки й обличчя. Тоді пошукав очима пісуар. Пісуара не було. Лише унітаз. Він підняв кришку.

Стоячи над унітазом, він відчував, як з його тіла виходить напруження і по ньому прокочується запаморочлива хвиля втоми. Його переповнювали дуже суперечливі відчуття. Він смертельно втомився, багато годин не. їв і не спав; він ішов стежкою світла і став свідком двох жорстоких убивств. А від думки про можливий кінець цієї драми його пронизував жах.

Думай, казав він собі. Але в голові не було жодних ідей.

Він спустив воду, і йому прийшла несподівана думка. Це ж туалет Папи, промайнуло в голові. Я щойно поцюняв у папському туалеті. Він хмикнув. Святий трон.

78

Тим часом у Лондоні працівниця Бі-бі-сі швидко витягла касету з приймача супутникового зв’язку і промчала з нею крізь апаратну. Увірвалась до кабінету головного редактора, з розгону вставила касету в його програвач і натиснула play.

Доки касета крутилась, вона переповіла йому свою розмову з Ґюнтером Ґліком, що перебував у Ватикані. До того ж вона щой-по з’ясувала у фотоархівах Бі-бі-сі особу людини, яку вбито на майдані Святого Петра.

Додивившись матеріал, головний редактор вийшов з кабінету і задзвонив у дзвіночок. Усі разом припинили роботу.

— Прямий ефір через п’ять хвилин! — оголосив він. — Найкращого ведучого — до камери! Координатори зв’язків із медія-ми, починайте переговори! Маємо матеріал для продажу! У тому числі фільм!

Координатори миттю похапали візитівники.

— Тривалість фільму? — крикнув один.

— Тридцять секунд, уже змонтований, — відповів головний редактор. '

— Суть?

— Убивство, зняте наживо.

— Ціна й умови? — пожвавились координатори.

— Мільйон доларів США.

— Що?! — Усі разом підвели голови.

— Ви що, не чули? Починайте з акул. Сі-ен-ен, Ем-ес-ен-бі-сі, годі велика трійця! Запропонуйте скорочений перегляд. Скажіть, що вони мають п’ять хвилин на роздуми. Тоді матеріал вийде на ІИ-бі-сі.

— Що ж такого сталося, чорт забирай? — не витримав хтось. — З прем’єра живцем здерли шкіру?

Головний редактор похитав головою.

— Ще краще.

А десь у Римі цієї ж миті вбивця насолоджувався короткою хвилею відпочинку. Він сидів у зручному кріслі й захоплено розглядав легендарну кімнату. Я перебуваю в храмі Просвітлення, думав він. У сховищі ілюмінатів. Важко було повірити, що воно збереглося — через стільки століть.