— Отже, вже знаєш...

Муромець кивнув, але було видно, що його бентежить не тільки це. Крім туги за померлим братом, в очах його було й ще щось таке, що скаламучувало священну тугу. Доброчин відчував: Муромець і сам бореться, але не може здолати в собі тих недоречних думок, які потьмарюють його журбу за братом. Молодість урешті взяла в ньому гору, й він сказав:

— Батько кажуть брати Я-анку...

— Це... Раткова жона?

Давній закон велів прийняти на себе жону й дітей померлого брата.

— Жона-а ж, — кивнув Муромець. — А той не велить брати братньої жони...

Доброчин скинувся:

— Хто?

— Отець Григорій. Каже, на тім світі горітимеш в аду-у. По-нашому значить пе-екло...

Доброчинові пригадалась подія шестирічної давнини. Це, здається, теж було чи не в листопаді, подумав він. Тоді Володимир узяв жону свого брата Ярополка. Так звелів стародавній закон, і нікому й на думку не спадало його знехтувати. Тепер Маріїн син Святополк дивився на Володимира вовченям, а Марія сичала гадюкою.

Доброчин сказав:

— Мусиш вибирати між батьком і отцем Григорієм...

— Вибирати? — стрепенувся молодий богатир. — А ти що ви-ибрав би?

— Дивися сам...

Доброчин віддав Муромцеві право самотуж розплутувати несподіваний клубочок, не сказавши «так» або «ні».

«Я вже роблю як хрестатий», — з невеселим усміхом подумав він, коли Муромець так і вийшов без відповіді, пригнічений горою нерозв'язних думок. Доброчин звелів гінцеві довідатися, хто прибув слом од грецького царя: клубок заплутувався дедалі дужче. Можна було б розрубати його й здобути відразу сто кінців, але Доброчин мусив терпляче розплутувати й далі. Мусив знайти єдино прийнятний кінець.

Сол виявився добре знайомий. Це був той самий архімандрит Грек Мудролюб, десь-то цар Василій пройнявся до нього повагою.

— З малим почтом нині прибув, пане базиліку архімандрите. — сказав світлий князь.

— Із товаром купця Дюка Стопанича. — відповів грек через тлумача. — А цей твій боярин має добру сторожу. В нас тепер на ліку кожен меч...

Доброчин подумки повторив це відверте визнання грека, й коли вітальний пир уже доходив кінця, він глузливо мовив:

— Цар знову прислав тебе набрати полк!

— Звідки знаєш?

— Та ходять усілякі чутки...

Грек Мудролюб насторожено поцікавився:

— Про що?

— Ну, про Ларису, — сказав князь. Він знав значно більше.

— Взяв Ларису комітопул Самуїл... — Грек Мудролюб не заспокоювався. Ларису булгари здобули ще навесні, й тепер він намагався з'ясувати, що ще знає цей підступний київський архонт.

— І який же полк просить цього разу Василій?

— Тисяч на шість або сім...

— Тута їден варяг уже набрав дві тисячі. — сказав Доброчин. — Ти про це відаєш?

— Сол відає тільки про те, що йому доручено...

— Хай буде так. А чим цар платитиме нашим воям?

— Сріблом. — відповів Грек Мудролюб.

— Живіт важить дорожче, ніж срібло царів, пане базиліку архімандрите. — зауважив Доброчин. — Срібло стирається вельми швидко. — Він дістав з-за череса старий арабський диргем. — І це кружалечко срібла було колись ногатою, а тепер на ньому не видко ні рук, ні ніг: стало просто куною... Коли чоловік оддає живіт, він має знати, за що його віддає. Перекажи це своєму цареві Василію.

— Коли ж він оддасть за Володимира свою сестру? — несподівано сердито вигукнув Претич, який сидів по той бік великого князя й досі мовчав. — Чи Василій думає, що коли вона царева сестра, то в неї сюська впоперек?

Це викликало загальний сміх, але Претич і не думав сміятися, й усі очі поволі обернулись до грецького сла. Грек насупився:

— Негоже говорити так про доньку й сестру царя...

За столом панувала моторошна тиша, Доброчин прокашлявся й запитав:

— Пане архімандрите, коли збираєшся їхати назад?

Архімандрит розчаровано глянув на всемогутнього «скіфського архонта»:

— Коли даси відповідь цареві й дозволиш ти.

— Тоді взавтра. — вирішив Доброчин. — Цар прислав великому князеві оцю золочену братину. Невелика, та вже яка є. А ми передамо цареві меч харалужний із золотим уруччям і в золотих піхвах.

У тому віддарюванні був свій прихований знак, Грек Мудролюб вирішив нагадати світлому князеві, що з таким малим почтом його може перестріти печенізька орда.

— Булгак-хан з нами не ратний. — заспокоїв сла князь. — Лише скажи печенігам, де був і куди йдеш, і цього досить: волосинка не впаде з твоєї голови. — Царський базилік був геть лисий, і це викликало глузливий смішок. — А якщо все-таки боїшся печеніга. — сказав Доброчин, — то дамо тобі в супровід королевича Олафа: в нього двотисячний Новгородський і Земгальський полк.

Архімандрит був приємно вражений:

— Спаси біг і за таке. Цар буде радий і цим двом тисячам.

Але Доброчин ще не все сказав — тепер він застережливо підняв руку.

— Цареві Василію ми шлемо золотий меч: він мусить захищати свій живіт од «комітопула» Самуїла. Бо цей «комітопул» перед трьома місяцями часу вщент розтрощив царя... — Доброчин чемно перехилився до архімандрита: — Здається, коло Траянових воріт? А де вони, ці кляті ворота?

— На полудень од города Средця. — відповів базилік охриплим голосом.

Доброчин пояснив усім:

— Царський полк пропав під Траяновими воротами, цар сам-самотою заледве втік. Голий і безоружний. Отож ми й шлемо йому цей меч — хай борониться від «комітопула». — Він звів дух і доказав: — А цей двотисячний полк ми шлемо Самуїлові, бо хоч він і хрестатий цар, але віддав свою царівну за нашого Володимира.

Претич згідливе кивнув. Усе було обговорено ще до початку пиру.

Того самого вечора прибув інший сол — Карл фон Рюггенберген. Доброчин посадив їх в одному хоромі й вирішив дати змогу поспілкуватися день або два. Це могло принести несподівану користь, бо сли діяли один на одного як княже корзно на бугая.

Пізно вночі Доброчин звелів привести Олафа.

— Своїх охочих поведеш за Дунай. Передаси їх Янові Усмошевцеві. — сказав князь. — Чув про такого?

Олаф і гадки не мав про Усмошсвця — він знав лише Претича й Ждана Будимировича: єдиних, на його думку, київських воєвод.

— Цей Ян... у Булгарія?

Доброчин кивнув.

— Але якщо заблукаєш і попадеш до Василія. — попередив він, — тоді нарікай на себе. Василієві з двох тисяч не многий зиск, а тобі — многий; бо тільки я можу повернути тобі твій стіл.

Королевич був на все згодний, його вже розібрало гірке каяття, що дав був себе підмовити грекам. Олаф остаточно збагнув, що може покладатись тільки на Київ.

Яскравий сріблясто-золотий Плуг з'явився на небі першого листопада, з'явився незадовго до опівночі й стояв сторч. Жоден киянин не вгавив його появи. В кінці листопада Плуг виходив на небо відразу з кінцем дня, здіймався дуже високо й заходив аж над ранок, дедалі дужче й дужче схиляючись лемешем до землі, а кияни з завмиранням у серці чекали, коли він нарешті зовсім упаде. Це мало статися в двадцять і п'яте грудня.

Й ось нарешті цей день настав.

Волохи-колядники визначили, що Зоря-Зоряниця ввійшла в перші зорі могутнього Перуна: народилось прадерево світу — Молочна Путь і в серці її — Мати-земля. До того в світі не було анічогісінько.

Цього ж дня всесилий Сварог, володар вогню небесного, батько Сонця, Місяця та Зоряниці-Зорі, який перед цим навчив був людей жити сім'ями, — скинув їм з неба Золотий Плуг, навчив орати землю й кувати залізо.

То був день святого різдва.

На святвечір Плуг з'явився в небі разом з першими зірками, він стояв майже над заходом і хилився лемеще, униз. Кияни висипали зустрічати Плуг до Священного пагорба, заполонивши всі навколишні вулиці й навіть княжий двір.

Золотий Плуг ось-ось мав упасти.