Дурощі якісь, сказав собі Доброчин і мимоволі насупився, бо він згадав, що все те щодня бачить у зиркалі. То була звичайнісінька мана.

— Ходімте. — сказав він, ведучи дітей до Передславиного.

Володимир видужував. Був ще слабовитий у колінах і жовтаво-блідий, але в перші по-справжньому весняні дні вже виходив на терем, коли сонце ставало над Княжими ворітьми. За все те він мав дякувати старійшині волохів Станові.

Велика княгиня Іванка не відходила від мужа ні на крок. Ця донька булгарського царя за неповний рік навчилася добре розмовляти, хоча й досі не могла подужати такого простого слова, як «сіль».

Але Володимира гнітила опіка булгарської царівни. Що ближче надходило тринадцяте число, то Володимир ставав дедалі замкнутіший. Він волів лишатися сам. На тринадцяте було призначено боярський і княжий суд над Рогнідою.

Цей день настав, а Володимир так і не міг сказати, якого вироку бажає своїй другій жоні. Поки лежав у Персдславиному, він просто мріяв на власні очі побачити остатню хвилину її життя. Рогніда вдарила його ножем підло в спину, коли він поринув був у важкий сон. Такої підлості не можна було дарувати навіть жінці.

Свій злочин Рогніда готувала давно: вона сама зізналася, що хотіла вбити його ще позаторік і торік, кожного вечора тримаючи ніж під узголів'ям. Позаторік і торік. І коли Володимир знемагав од нападів болю, він присягався всіма жителями небес, що вб'є Рогніду власною рукою. Кілька разів йому навіть примарилось уві сні, як він її ріже; тоді він прокидався ввесь у холодному поту.

Та коли стало можливим перевезти його до Києва, те шалене озлоблення й жага крові мовби самі собою вляглись. Неміч відступила, йому стало байдуже до всіх на світі Рогнід. Ну, трапилось і минулося, міркував великий київський князь, дивлячись у заставлені слюдою вікна, в яких угадувалася вежа Подільських воріт. Трапилось і хай забудеться, з іншими траплялось і не таке, якось перемнеться й перемелеться.

Та з весною його почали навідувати дивні думки. Це було щось нове й несподіване, що змушувало його підводитись і непевним кроком іти до вікна, за яким відкривались неозорі дніпрові далі.

Він уперше по-справжньому замислився про дітей. Він виріс без батька, якого, по суті, майже не пам'ятав, але в нього була мати, а рідного батька замінив вуй Доброчин. А що робитимуть його діти без матері? й що вони скажуть йому, підрісши й вимужнівши? Й що відповість їм він?

Я не любив вашої мамки, мене до шлюбу з нею примучив ваш дідо Доброчин, та я й сам знаю, що володареві слово «кохання» неприступне й чуже, князь мусить пам'ятати, що головне для нього — земля й стіл, а шлюб має лише зміцнювати ніжки столу. Ви теж незабаром почнете думати, як і я...

Володимир тепер був переконаний, що не зможе сказати цього своїм синам.

А що я скажу їм потім, коли вони виростуть і запитають мене, чи то правду кажуть кияни, ніби наша мати загородила вам у спину ніж?.. Вони й тепер про те знали, малі діти розуміють усе. А пам'ятати пам'ятають іще краще.

З кожним днем, який наближав його до тринадцятого цвітня, Володимир дедалі частіше відчував, що втрачає впевненість, неначе прокинувся серед ночі й ніяк не може налапати дверей.

Сьогодні вранці це відчуття особливо посилилось. Коли після снідання прийшов світлий князь, Володимир так і висловився:

— Не можу налапати дверей...

Доброчин з підозрою глянув на свого небожа, потім сів край столу й поклав руку на ріжок. Між бровами Володимира міцно залягла зморшка, схоже, що на все життя. Володимир стояв біля вікна й дивився в якусь лише йому видиму точку, а жовна раз по раз піднімались од щелепів до скронь. Доброчин помітив на правій скроні кілька срібних волосинок і раптом зрозумів свого небожа. Володимир учився думати сам.

— У тих дверей клята природа. — мовив сам собі Доброчин, але то було й відповіддю небожеві. — Спрежда попонабиваєш на лобі ґуль...

Володимир вдячно глянув на вуйка.

— Вже пора, — сказав Доброчин і по-старечому важко звівся — зсутуленими плечима вперед. — Усі вже зібралися, ждуть нас.

Великий князь був убраний, мов на урочий пнр, але це вбрання не додавало йому рішучості. Він поклав руку дядькові на плече. Це теж не дуже допомагало, але вони так і вийшли з нового хорому плечем до плеча.

В думній же світлиці старого хорому зібралися старці.

Дідо Володимира й батько Доброчица сидів на покуті столу й був за старійшину думних старців.

Коли ввійшли Доброчин і Володимир, думна світлиця стримано загула, й вони сіли обабіч Маломира Любечанина.

Думу почав Маломир — він був найстарший і за віком, і його слово багато важило. Маломир сказав:

— Рогніда звела руку на великого князя, а за діднім поконом, великий князь — Дажбожий син. Хай кожен рече своє слово, а я вже сказав своє, — ви про нього всі відаєте.

Маломирову думку знали всі, але старці притихли. Тишу порушив один з наймолодших серед них — сорокаоднорічний Ждан Будимирович, вірний Доброчинів муж, який був з ним у Новігороді й за морем Варязьким, а тепер очолював увесь київський великокняжий полк. Ждан Будимирович почав просто з вироку:

— Вовчиці — вовча смерть!

Це означало четвертування... В світлицях сиділи бувалі в бувальцях княжі мужі, які не раз зазирали в очі наглій повільній смерті, власними руками вкоротили не одне життя. — І все-таки цей вирок їх збентежив.

Купець Мусій Хазарин сказав:

— Рогнідь — велика княгиня, не гоже велика княгиня — вовча смерть.

Ворухнувши могутніми плечима, Вадим Муромець вигукнув грубим строчим голосом через увесь стіл:

— Убити просто-ою смертю! Рогніда все-таки жона-а...

Всі співчутливо обернулися до Муромця, а він несподівано знітився й потупив зір; малого дружинного воєводу раптом збентежила нова думка:

— Шкода тільки діте-ей...

Тепер уже запала мертва тиша. Ждан Будимирович спантеличено перепитав:

— Як ти кажеш?

— Та я хіба що-о?.. — ще дужче знітився новий боярин. — Я ж тільки кажу-у...

— Це в ньому озвався хрестатий, я-бо добре знаю всю їхню сім'ю! — сказав Малюта-городник. — Його сестра Жирка ще відколи з хрестатим вишгородцем утекла! — Малюта не забув давньої образи. — Маємо свій дідній закон.

У думній світлиці знявся справжній гармидер. Доброчин глянув на наймолодшого старця, якому навряд чи минуло двадцять шість або сім літ, а потім подивився на великого князя. Володимир був білий як стіна, а та зморшка між брів більше не розгладжувалася, глибока й різка. Доброчин остаточно утвердивсь на думці. «А я й досі не можу налапати своїх дверей», — сам собі з гіркогою проказав він і ще раз потай глянув на небожа.

Ждан Будимирович і досі гарячкував. Закид Малюти-городника здавався йому слушним, він кілька разів підхоплювався з лави й намагавсь умаловажити слово шестипалого богатиря, закидав йому навіть дружбу з отцем Григорієм. Наймолодший старець Муромець виправдовувався й тяг:

— Та хіба я зна-аю, як там у них! Мені Григорій нічоого не розка-азував. Та він же тільки тро-охи мене охрссти-ив...

І все-таки його слово потроху перемагало. Світлий князь Маломир Любечанин певний час мовчки спостерігав за псресваркою, яка закрутила майже всіх думних старців, а тоді погрюкав кулаком об стіл і почав опитувати за старшинством і порядністю.

Претич визначив людську смерть. Ждан Будимирович і далі наполягав на вовчій, іскоростенський посадник Зорич сказав:

— І про дітей не забуваймо.

Й тоді велика думна світлиця мовби перекололася напополам, і ці дві половини заходились переважувати одна одну. Доброчин мовчав. Він мусив перевірити себе на інших. Якби захотів-міг би кинути своє слово на ту чи ту терезу, а слово його було важке. Але він сидів і тільки слухав, намагаючись не виказати себе навіть виразом свого обличчя. Його батько Маломир Любечанин вислухав усіх і підвівся, тернувши старечими вузлуватими пальцями по лисій голові. Колишній велій жупан був схвильований.