Колядники перестали грати й співати. Золотий Плуг уже торкався чепігами землі — тільки леміш іще виснув у небі. До знаменної події лишалася якась мить. Кияни затамували подих, Доброчин зціпив зуби й застиг, і раптом з двору по той бік Священного горба пролунала пісня. Голос був проникливий і сріблясто-дзвінкий. Співав півень.

Доброчин не зводив ока з західного пружка землі. У цей час Київ тисячоголосе вигукнув:

— Упа-а-ав...

Поза спиною Доброчинові побігли мурахи. На західному прузі непорушно лежав сорокацвітний Золотий Плуг.

Колядники знову заграли руками й ногами, сіючи іскрами смолоскипів на витолочений сніг.

Півні галасували від Подільських до Красних воріт, їм відповідали когути Претичевого дідинця й колишнього Блудового двору, з Подолу й Ольжиного двору Вишагорода, що на Щековій горі, з Гончарів і Кожум'яків, а кияни стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.

А потім почали купками розходитись. До світанку треба було ще внести в хату плуга й покласти під столом, де він лежатиме до Нового року — тобто до другого різдва — народження дідьдуха-місяця, коли першу борозну належить прокласти в незайманому снігу, бо кожне велике діло слід починати щедрого вечора, як це робили діди-прадіди та їхні діди.

— А я теж не вірив, що ти прийдеш на Плуг. — сказав своєму вуєві Володимир, коли вони входили за княгинями до Княжих воріт. — Я був собі завдав урока: якщо не прийдеш зустрічати Плуг-значить, цього літа...

Він не доказав, а Доброчин не допитувався. Кого-кого, а небожа він розумів найліпше за всіх. Володимир ніколи не став би впоперек його дороги, Доброчин був упеавнений у ньому як у собі, і все-таки його не полишало відчуття невиразної провини до небожа.

В одрині він нерухомо пролежав години півтори, втупившись у невидимий чорний сволок, а потім накинув кожуха й пішки подався на Поділ. Боричів узвіз був слизький і безлюдний, хоч у хижах попід горами курилися вже дими.

Доброчин увійшов до хвіртки першої хати на Гончарах. Ця хата, скільки він себе й пам'ятав, так і лишалась крайньою. А вікно було так само запнуте кабанячим міхуром. У вікні світилося. Доброчин після короткого вагання відчинив незамкнені двері й увійшов.

У хатині було свіжо й тепло, Стан сидів на дзиґлику над скошеним столом, одна нога якого зламалась і була замінена жлуктом.

— Сідай, княже. — проказав Стан. — Це ти в мене вдруге гостюєш. Скільки ж то вже минуло літ?

Доброчин скинув кожуха й сів на ослоні.

На ріжку столу горіла свічка в мідяному поставці, й кінчик Станового носа яскраво сяяв, як і тоді. Це викликало спогади.

— Пишеш? — запитав князь.

Стан відсунув тоненьку липову дощечку, а гостре залізне писало встромив у поставець.

— Сам бачиш.

— Пишеш про цей день?

— Про все минуле літо, Добрине. — сказав Стан, назвавши світлого князя тим іменем, яким звав його ще за холопських літ. — Кожного різдва пишу про всеньке літо минуле.

— Прочетай, коли не гріх.

Стан замислився. В давнину це й справді вважалося б тяжким гріхом — четати книги сторонньому чоловікові, але надходили такі часи, коли й Станові годі вже було визначити, де починається й де кінчається гріх.

— Прочетай ось цю книжку. — сказав князь, кивнувши на недописану дощечку.

Стан підсунув її трохи ближче й прочетав:

— «І послав цар сла до Києва, так мовлячи київським князям: «Негоже царському вухові слухати, яко просите за свого поганського князя царську дочку й сестру. Зроду-бо ще такого не було й повік не буде!» І сказав світлий князь Доброчин, так до сла промовляючи...»

Стан замовк, а Доброчин аж з ослону перехилився. Кожух ізсунувсь додолу і став схожий на захарчоване теля.

— Й що ж відповів той твій князь грецькому цареві? — спитав Доброчин.

— Там більше нема нічого напсаного. — сказав Стан. — Але се ти ліпше й од мене відаєш, Добрине.

Доброчин по хвилі спитав:

— А ти відаєш?

Стан одсунув дощечку на місце й кивнув. Якийсь час вони переважували один одного поглядами, й першим озвався гість:

— Усе це не так просто...

Старійшина київських волохів удруге кивнув, і в очах його промайнули біль і якась тиха безвихідь. Доброчина раптом охопило моторошне відчуття, ніби вони стоять удвох над розкритою могилою, в якій мало зникнути щось безмежно рідне й дороге обом, біль і сум не мали межі й берега. І все-таки живі мусили думати про живе.

Він так і збагнув оте мовчазне й змирене кивання.

Коли Доброчин вийшов потім надвір, над Дніпром щойно народжувалося сонце — мов немовлятко на невидимих Лелиних руках. Це небесне немовля нагадало йому про інше, й Доброчин відчув нагальну потребу поїхати до Ольжиного села.

Я вже не вперше бачився з цим волохом. Ще коли Людвік устрелив був затруєною стрілою твого стрия Вовчого Хвоста, я бігав на Гончарі до Стана, але в його хаті тоді не бував: Стан саме йшов Боричевим узвозом до города. Ну а потім якось мені таки довелося переступити його поріг.

То було також різдвяного ранку, але на друге різдво — дідьдуха-місяця. І знову в тому був замішаний Свенельдів Лют.

Лют перепився щедрого вечора, а вранці звелів сідлати собі коня. Ну, коняга ж одчув хміль і схарапудився, Лют ухопив його за хряпи й почав гамселити по морді колодочкою бича — геть-чисто закривавив бідолашного. Ну, а холоп конюший Борис, бачачи таке діло, не втримався й давай хапати Люта за бич. Лют кинув бити коня й насів на Бориса. Вдарив його колодочкою по голові, а колодочка з олив'яною булавицею, то Борис і впав. А цей почав копати його чобітьми в живіт і попід ребра — вб'є бідного холопа, й край!

Аж тут нагодивсь отець Григорій і давай умовляти: та це, та те, та хіба ж так можна, таж холоп — воно теж ніби-то чоловік. А той як обернеться та вперіщить пресвітера бичем межи очі — розпанахав йому всенький вид.

А мені саме треба було щось до стаєнь. Підходжу до цих двох, а Борис уже трохи очухався й розказує. Ну, думаю, Щекове гаденя!

Отець Григорій сидить на снігу і вмивається кривавицею, а кров з нього аж цебенить. Думаю, чи не витекло в Григорія око, бо бич геть розвернув йому щоку й чоло. Згадав я про Вовчого Хвоста й надумав іти до Стана. А кругом — ані тобі живої душі: всі злякались Люта й попринишкали, на всі стайні хоч би тобі один робітник. Питаю Бориса, кажу, зможеш припомогти? Каже — зможу, а я дивлюсь — його аж хилитає: той злодюга ударив його в пах.

Думаю собі: нічого діяти, піддаю Григорія собі на плечі й несу, а кров з нього так і ллється. Добре, що хоч Боричевим узвозом пішло вниз — якось допер на спині Григорія, кладу його побіля купи дров, а сам заходжу в прочинені двері. Дивлюсь — коло вогнища скошений смішний столик, а за ним Стан. Йому тоді минав десь чи не п'ятдесят і шостий, а чуб уже геть висипався з його голови. На столі з лівої руки свічка, а від неї на носі блискітка блищить: отак запам'яталося...

Кажу Станові, так, мовляв, і так, Лют Свенельдич зле вдарив отця пресвітера. Каже: де він? Мовлю — надворі. Внесли ми Григорія до хати й поклали на ослоні коло вікна, Стан мене вельми вилаяв, каже, було б гукнути мене туди, а не перти на спині, бо геть кров'ю стік. Питаю: зачепив око?