Сильним і удачливим, справжнім володарем усього, що копошилося там, внизу, відчув себе на цій високості Гнєз. Певно, гори для того і створені, аби дати можливість вибраним, таким, як от він, спізнати до терпкості в грудях привабливість своєї вищості над людьми, над землею, над усім світом.

— Еге-е-е-й! — сколихнув тишу, відлунюючи все далі і далі, голос молодого воєводи. Тим скриком ніби вихлюпнув із себе радість щемкого відчуття сили своєї і снаги, що розпирала груди. Різко рвонув повід, упевненою рукою звівши коня на диби, пустив його важким скоком. Ревнули хрипко у піднебесся бойові роги, і весь Загін рвонув учвал за своїм ватагом. Глухо загупотіли кінські копита, розкидаючи на всі боки груддя землі та трави, толочачи безжально все, що трапляло під ноги.

Олені не підозрювали чиєїсь присутності. Дві олениці з оленятами спокійно пощипували соковиті кущі верболозу, тільки олень-ватаг з розлогими рогами, на яких стриміло кілька гострих, як ножі, шпичаків, час від часу здіймав голову і насторожено понюхував повітря тремтячими чутливими ніздрями. Та цього разу навіть він не почув небезпеки, повіви вітру доносили від ріки густий запах студеної води, водоростей та риби, а ще дужче вчувався солодкуватий пах деревного диму. Він не стривожив велетенського самця, був звичним той дим і навіть приємним, бо нічим не нагадував гіркого чаду безжальної лісової пожежі. Тож заспокоївся і почав собі смакувати соковиту зелень.

Тим часом ловці все звужували коло, ближче і ближче підступали до безпечних тварин. І коли за знаком Гнєза відкинули осторогу й пустили коней вчвал на закам’янілих від жаху оленів, для тих уже порятунку не було. Зблиснули болюче в повітрі гострі наконечники стріл, забилася на землі вцілена здобич, квилом тужливим, наче зранені птахи, прощалися зі світом оленята.

Проте Гнєзу не пощастило. Красень самець, що обрав його воєвода своєю здобиччю, шушун у гущак й, змітаючи все на шляху, переплигуючи густе віття вербової порослі, понісся пологим схилом вниз до ріки, де ніхто з ловців уже не міг заступити йому шлях.

Роздратований невдачею, Гнєз пришпорив коня. Не вибираючи дороги та незважаючи на небезпеку зірватися із крутого берега в ріку, помчав за ошалілою від страху здобиччю. Майже наосліп спрямував коня туди, де хрускіт ламаних важким тілом оленя чагарів вказував шлях для невдачливого ловця.

Олень, здолавши стрімку течію, вже вибирався на протилежний берег і летів до рятівного узлісся, майже не торкаючись землі. Дико гойкнувши на коня, Гнєз метнувся услід за ним. Бо хіба ж не ганьба упустити з-перед носа таку здобич! А що скажуть воїни його, свідки цієї непростимої поразки? В очі мовчатимуть. А позавіч?.. Певно, з тиждень переминатимуть кості своєму верховоді, який навіть оленя вцілити за десять кроків поперед себе нездатен.

Летів уперед, припавши до мокрої кінської гриви, підстьобуваний думкою про майбутні пересмішки цих недолугих бевзів та наростаючим вигейкуванням вершників, що мчали на допомогу. У два скоки поминувши битий шлях, шугнув під розлоге віття дубів. Глухо стугонів, плутаючись у високій мураві, перестук кінського чвалу. І враз розпашілий та спітнілий вершник вилетів на невелику галявину, де розкинулися поодинокі приземкуваті хижі. Раптом поряд із скакуном вихопилася постать молодої жінки. Злякано охнувши та підхопивши на руки маля, вона кинулася вбік. Очі воєводи хижо зблиснули. «Лови! Лови! Гиджга!» — загалайкав, зрадівши новій розвазі. І раптом глухо гейкнув на півслові. Важкий, несподіваний удар, від якого розсипалися перед очима сліпучі зблиски, вибив Гнєза із сідла. Наконечник списа, кинутого з кількох кроків хлопчаком-підлітком, лише ковзнув по кольчузі, збивши напасника з коня.

— Тікай, мамо! — різонув тишу охриплий від хвилювання голос хлопчака, що, побачивши, як женеться за матір’ю озвірілий чужак, здавалося, сповнився силою зрілого мужа. З тими словами він і собі кинувся тікати.

Та дружинники Гнєза вже вискакували один за одним на галявину, вже прискалив око, натягуючи тятиву лука, соцький Мет.

Лунко цьвохнула туга тятива. Дрібно затремтівши оперенням, наче від жаху за вчинене, стріла міцно вп’ялася в молоде тіло… Жінка раптом спинилася, вчувши за спиною тихий зойк, і заціпеніла, не в силі обернутися. Обірвалося від зойку материнське серце…

— Всіх вирубати! До ноги! Впень! Усіх! — аж пінився з люті воєвода, підхопившись із землі та видобуваючи з піхов меча. Як? Його, Гнєза, самого князя Мешка славного лицаря, могли вбити тут, у цьому богом забутому поселенні! Якийсь недолугий, шмаркатий простолюдин посмів звести руку на нащадка знаного далеко за межами лехітської землі роду!

Воїни на чолі з Метом кинулися до хиж — і дикі вигуки та передсмертні схлипи залунали зусібіч.

Оскаженілий, з перекошеним від злоби обличчям, рвонувся Гнєз до жінки, яка, притискаючи до себе немовля однією рукою, іншою поривалася до мертвого сина. Ось вона, ця жадана жертва, якій помститься воєвода за все: і за невдачу на полюванні, і за зухвалий вчинок її сина, хлопчиська…

Знищити! Посікти! Столочити на шмаття! Ненависть і жадоба вбивства перехопили подих воєводи. Зблиснув безжально меч, але замість тіла обраної жертви спіткнувся об гартоване лезо бойової сокири, ображено дзенькнув і, переламавшись навпіл, відлетів у густі чагарі терну.

Ніби з-під землі виріс перед ним один із дружинників.

— Ти?! Ти посмів?! — не міг спромогтися на слово Гнез. — Хіба обезумів, може? На коліна! Вимолюй прощення, підлий рабе!..

— Не обезумів я, воєводо, — твердо мовив воїн, не виявляючи найменших ознак покірливості. Шрам від удару меча, що розсікав навкіс обличчя, надавав йому страхітливого виразу, і лиш у глибоких спокійних очах проглядав відблиск життєвої мудрості. — А тільки, мислю, не для того ми тут, щоб лити безвинну кров жінок та отроків. Хіба ж у кожного з нас не лишилися вдома жони та діти? Лиш звірі, чуєш, звірі здатні чинити таке… Чим завинили ці люди? Хіба ж не такі самі оратаї та скотарі, як і ми?..

Ніби крізь пелену туману бачив перед собою Гнєз суворе обличчя воїна, бачив, як поряд нього стало ще кілька, як зблискує у руках їхніх зброя. Бачив, та не йняв віри своїм очам.

— Що?! Зрада?! Бунт! — голос Гнєза перейшов у невластивий для нього писк. Крутнувся на місці, мишею шаснув поза стіною ближньої хижі. Продихнувши, зарепетував до тих, хто під орудою Мета чинив криваву розправу побіля дальніх хиж.

— До мене! Сюди, всі сюди! Бунт! Зрада!.. Вчувши щось недобре, хоча й не добравши змісту слів, що пискотливо видавлював із себе воєвода, соцький з десятком розпашілих і скривавлених дружинників кинувся до нього.

— Там! Там!.. — вказував пальцем за стіну хижі, похлинаючись злобою, Гнєз. Та бунтівники, що постали проти кривавої розправи, вже зникли в лісі. Мет кинувся було за ними, але скоро, розуміючи, що наказ рубатися зі своїми може призвести до справжнього бунту, повернув назад.

Ця подія протверезила, відкрила людям очі на вчинене. Не було чути жартів, понурі дружинники ховали один від одного очі. Не змовляючись, відійшли подалі від поселення, ніби надумали заховатися в лісі від докорів пробудженого сумління. Навіть до бочівки меду, якою воєвода вирішив нагородити воїв за добру службу, не знайшлося багато охочих. Щось недобре і тривожне, ніби сталева хмара, що от-от вибухне грозою, зависло в повітрі і наче розкололо навпіл невеликий ловецький загін.

Тільки Гнєз не відчував того а чи просто не хотів відчувати. Після пережитого страху та вибуху люті здавався навіть веселим, енергія, що переповнила його, вихлюпувала через край.

— Ну, що?! Після доброї роботи і перепочити слід та підживитися, — дзвенів, ні на мить не стихаючи, його голос. — Досить марно палити дрова, — піджартовував, киваючи на хижі, що палахкотіли жарким полум’ям. — Давайте сюди дичину впольовану, питво несіть — свято будемо робити. Бо хіба не маємо радіти, що стільки язичників вирятували від гріха смертного, відвернули-таки від поклоніння істуканам камінним… Он порозлягалися гріховники — нехай скаже мені хтось, що хоч один з тих нечестивців здатен вчинити хоча б найменшу капость супроти християнських заповідей.