— Тихо, тихо… Дайте людям сказати, — втихомирював їх Борич, як звали ватага самі корчинці. Та видно було, що й сам сумнівається у правдивості почутого. — Але таки справді вперше від вас чуємо про те, — стенув плечима недовірливо, звертаючись уже до посланців із кріпості. — Як тільки дізналися, що послав у сі краї військо своє лехітський володар, — оповідав розважливо, — одразу сповістили про те всі довколишні поселення. Люд нині за стінами кріпості хорониться. Бачили, може, наше поселення там, на підгір’ї, де дубина така красна, що за деревом тим із найдальших околиць охочі приїжджали. Звідтам ми й прибули… — та нараз спинив ту розважливу оповідь, помітивши, як при словах його здригнувся Влад та опустив донизу очі. — Чи, може, знаєш що? — прикипів стривоженим поглядом до надтисьменця. — Говори! Жінка там, діти. Лаштувалися одразу за нами і собі сюди вирушати, нині вже повинні прибути… Говори! Чуєш?! — вольове обличчя Борича умить втратило впевненість, його голос затремтів, тривога і розпач спалахнули в очах. — Говори!

— Якби ж то можна було змінити щось мовчанням, — похмуро мовив Влад. Почав здалеку, ніби сподівався, що інший хтось, не він, оповість цим людям про страхітливу долю придорожнього поселення. — Чи ж є наша вина у тому, що саме ми… принесли вам сю вість недобру…

— Немає більше поселення того, — прийшла на допомогу своєму супутнику Горислава. — Заїжджали ми туди дорогою, обігрітися думали, та… надибали тільки колоди обгорілі на місці зрубів і тіла людські…

Важка тиша запала над поляною, де тільки-но лунали веселі жарти та сміх. Останні слова дівчини, ніби безжальна сліпуча блискавиця, обпекли корчинського ватага. Розгублено і нерозуміюче огледівся довкола і ніби скам’янів, втупивши погляд у зблискуючі язики вогню.

Довкола, ніби дерев’яні істукани, німі та незрушні, заціпеніли його соратники, похиливши голови та стискаючи в руках крисані. Згадували тих, кого ще вчора залишили вдома, сподіваючись на швидку зустріч, і важко було повірити, що зустрічі ніколи вже не буде.

— Хто вчинив ту наругу, злочин той? — тихо, майже пошепки подав голос Борич, не відриваючи очей від витанцьовуючого полум’я ватри. Спитав, ні до кого не звертаючись і не сподіваючись на відповідь.

— Знаємо, хто злочинець, — подав голос Влад.

— Звідки ж знати вам? Хіба можуть розповісти щось обгорілі бервена чи тіла мертві? — прошепотів неслухняними вустами.

— Так, мертві не говорять, — згодився з тими словами Борича Влад. — І все ж… — Він встав на ноги і підійшов до свого коня. Молодий горянин вспокійливо поплескав свого сивого по гриві і, витягши із торби при сідлі якусь загорнуту в ганчірку річ, повернувся до багаття. Поволі розгорнув полотняний ошматок і простягнув ватагові корчинців оскалок меча.

— Отут усе сказано.

Той виважив у руках оздоблене сріблом руків’я з обламком гострої криці, здвигнув плечима.

— Для чого даєш те мені?

— А ти придивися ліпше. Сей обламок знайшла Горислава на згарищі вашого поселення.

— Там, коло дубини? — прикипів Борич поглядом до знахідки. — Герб чийсь вибито отут сріблом…

— Такий самий був і на знамені війська, що обсіло нашу кріпость. Такий самий, на власні очі бачив. Гадаю, то слід одного звіра…

— Лехіти?!

17

Та думка визрівала довго і неквапно, спочатку була розпливчаста і безформна, як от далека гірська вершина на світанку, що тільки час від часу ледь проступає крізь густе покривало туману. Відтак усе чіткіше вимальовувалися її окремі контури, доки не вирізьбилося в уяві головне. Від того часу ніби вросла у нього наміцно, намертво, не полишала його й на мить. Розпізнавати в сутіні і витягувати на світло окремі деталі — це вже було неважко і навіть захоплювало. Певно, так втілює подумки візерунок вправний коваль: кожна нова виїмка чи рисочка на лезі меча чи бартки, здається, мало що додає до інших невиразних деталей, проте один ледь помітний штрих змушує з’єднати заглибини у єдине виразне і викінчене ціле. Ніби з нічого постає раптом перед очима враженого глядача двобій гордих оленів, що сплелися, приросли гіллястими рогами один до одного, а чи дивні, вихоплені з давнини контури казкових птахів.

Тим останнім штрихом, який надав докінченості думкам Миловида, стала вчута від Гостомисла звістка про потайні змови найближчих його поплічників.

Спочатку була лише лють, що, не вихлюпнута на винуватців, а погамована в собі, палила єство жарким болючим вогнем, відтак байдужість та безпорадність огорнули серце. А по якомусь часі думки знову пробудилися, снували в уяві химерні видива помсти підступним зрадцям, доки не сплелося все те у чіткий, мов різьблений на криці, задум. Аж дивувався воєвода, як то раніше не спала йому на думку ота справді чудова рада, що давала можливість водночас одним-єдиним змахом покінчити із осадою та своїми підлими поплічниками.

Осада… Сотні лехітів перекрили всі дороги до кріпості, що й муха не залетить. Але ж усі вони — наче та трава, що хилиться в один бік лише силою внуків Стрибожих, а нема того вітру — і кожна травинка сама по собі врізнобіч нахиляється.

Так само й військо лехітське, яке сплавлене докупи лише волею Гнєза, а не стане верховоди — перегризуться поміж себе соцькі та десяцькі незгірш виголоднілих здичавілих псів, кожен з яких лише позирає, аби собі тлустіший шмат урвати…

А до Гнєза їхнього не так уже й важко добратися, хоч і видніється намет його на віддалі, недосяжній для найтугішого лука. Та ж власне військо хоронить свого ватага лише з боку обложеної кріпості, проте від лісу можна дістатися до намету майже без перешкод. Добре остерігається воєвода лехітський, але хіба може допустити хоч у мислях, що всього за кілька десятків кроків від його оселі безпечної, на крутому березі річки, ще багато літ тому затаїлася та чекає на нього небезпека.

Лише Миловид знає, що саме туди тягнеться виритий у земних глибинах обачними господарями кріпості потайний хід. Непомітно для чужого ока глупими ночами пробивали його колись у тьмі та задусі бунтівники та злочинці, а ще полонені, поховані живцем у підземеллях посадницької хоромини. Обіцяно їм було, аби квапніше довбали неподатливий камінь, що після тої праці випустять їх на світ божий, на волю. І таки на совість робили. А обіцянка, що ж, то як забавка для дитини: най собі бавиться, аби лиш не плакала… Не відали того нещасні, кривавим потом та прокльонами добували кожен крок, але вперто добиралися все далі й далі, до обіцяної волі. Якби знали, що той потайний лаз стане для них останнім у житті, то, певно, і донині порпали б ту землю. Лише найживучіші, худі та чорні, як сама земля, таки ступили на волю по той бік лазу. Як діти, раділи, вдихнувши свіжого повітря, солодкого і запахущого повітря волі. Раз чи й два вдихнули, бо добре знали свою справу кілька дружинників посадника, що стріли копачів на виході з підземного пекла. Знали, ой, знали справу свою воїни, не відали лише, що тим самим і свої порахунки з життям зводять. Тож поховали побитих, надійно схоронили лаз від очей чужих, а за кілька днів і собі пішли всі четверо за посіченими копальниками. Мусило так бути, адже нікому ще не вдалося вирвати з мертвих жодної таємниці. Погано, о, як погано інколи забагато знати!

Про той потаємний лаз мав право відати тільки посадник кріпості — сам-один… Та ще порадник княжий у всіх справах потайних, боярин Добрятин. Перед засланням у це глухе порубіжжя він і відкрив Миловидові таємницю, доступну тільки обраним…

Безустанку міряв воєвода світлицю важким кроком, думу думав. Таки знайдено шлях до порятунку, але не принесло те світла та безпечності, щораз нові клопоти перепиняли дорогу до мети. Певно, не варто надовго відкладати здійснення надуманого. Ще цієї ночі слід спробувати, чи не відвернеться від свого обранця ратна удача, що дотепер щедрою була для воєводи… Чекати більше не можна. Вже три сланці один за одним вирушили по допомогу до самого стольного Києва. Вирушили — і пропали без сліду. Жодної вісточки не надійшло звідти. Правда, віддавна ходять між людом чутки, що ладнає князь Володимир військо велике, аби повернути собі назад повойовані лехітами червенські гради та землі порубіжні, котрі спрадавна належали Київській державі. Та то лише поговір, а як насправді є — ніхто того не відає. Чи Володимир сповнився відваги і рушив рать відбивати спадок, зоставлений мудрим і удачливим у походах войовничих батьком Святославом, а чи, може, лехітський володар вже й на Київ полки повів. Тож самому треба нині рятунок шукати.