— Ведіть його сюди, а самі зачекайте за дверима, — наказав конвоїрам, що все не випускали з рук припровадженого ними полоненого. — Та добре пильнуйте, аби не надумав хто завітати сюди.

— Та хто на те зважиться? Хіба що посадник, — простакувато мовив один.

— Те, що були нині тут, маємо знати лише ми троє та ще господь бог. Навіть воєвода недостоїн бути втаємниченим у сі справи божі, — підозріло глипнув на своїх помічників. — Ідіть!..

Коли за дружинниками зачинилися важкі масивні двері, у кам’яному склепі на кілька хвиль запала тиша.

Монах встромив держак смолоскипа у залізне кільце, що стриміло зі стіни тут-таки при вході, і перевів погляд на полоненого. Довго і прискіпливо вдивлявся у виснажене, змарніле обличчя молодого ще чужинця.

— Ну що, сподобалося в нас? Чи довіку намислив славний воїн відсиджуватися у сьому підземеллі? — розтягував у глумливій посмішці тонкі безбарвні вуста. — Та й чом би не посидіти: тихо тут, затишно, їсти дають, ніякої тобі мороки, — ніби розмірковував сам із собою.

Від тих глумливих слів поволі оживали очі полоненого, спалахували гнівом і неприхованою ненавистю, ніби сухий хмиз — полум’ям від іскри.

— Ну-ну… Громи та блискавиці у бою треба було метати, щоб не датися до рук живцем. А зараз усе те — намарно, — перейшов на примирливий тон монах. — Та й не для того привів тебе сюди, аби тлумитися. Але перш ніж перейдемо до розмови, скажи, хто єси, аби знав, з ким справу маю. Увидів я тебе ще там, на стіні. Зброя дорога, обладунок — не з простих…

— Соцький я воєводи Гнєза, — мовив хрипко очужілим голосом. Прочистив горло від сухого накипу і продовжував уже певніше. — А тут — запхали межи щурів, у сморід, у темінь. Коби знаття, ліпше у бою сконав би…

— А чому ж у полон добровільно пішов?

— Добровільно?! Видів, що навіть смерть моя вже нічого не змінить, тому й вибрав життя… Аби потім віддячити за ганьбу свою.

— Чи не забагато гонору маєш? Помсти захотів. Та з цих підземель камінних лиш одиниці живими на світ божий виходили, а здебільш перетліває люд, як ота солома, що за ложе її маєте…

— На те вже воля божа. У нього рятунок вимолюю. На тобі також виджу хрест святий, то чому ж не поможеш у тяжку часину своїм браттям по вірі? Гріх тобі!

— Якраз тому, може, і прийшов нині до тебе… А! Молодий ти ще. Увесь світ на чорне та біле ділиш. А у ньому ж є барви, що не одразу й збагнеш. Порятувати так, щоб самому на твоє місце втрапити, то не звитяга, а дурість. По-іншому — чого ж? — можна. Про те якраз і хочу з тобою говорити. Завтра або найпізніше позавтра виміняні будете на бранців, захоплених воєводою вашим Гнєзом… Те ще не все, — охолодив запал співбесідника, зауваживши, як зблиснули надією його очі. — Тепер слухай найголовніше. Сам же говорив про помсту. Воєвода Гнєз чекає не дочекається твого повернення… Бо добру вість принесеш йому, — перейшов на півшепіт монах. — Тож запам’ятовуй, дослівно мусиш передати володареві своєму почуте зараз. Хай віднині на третю ніч буде готовий для приступу. Три смолоскипи, що спалахнуть на північ на західній вежі, звістять, що час настав. Міст буде опущено, і відкриються брами перед християнським воїнством. Коли ж знаку не буде, то нехай чекають на нього ще через три ночі.

Згідливо покивував на ті слова полонений. Та вже не було у його постаті й натяку на послужливість а чи хоча б вдячність до старця, завдяки якому вийде скоро на волю. Одну лиш зневагу відчував у душі та очі відводив, аби не прочитав тих почувань перекинчик-монах. Зараз мусить бути обачним, бо від таких людців, що готові зрадити навіть рідну землю задля вдоволення власного честолюбства, всього можна чекати. Тож тупив очі долу та вже погордливо, з усвідомленням власної вищості дослухався до скриплячого в сутіні голосу.

14

— Смерті заслуговуєш за те, що живим дався їм до рук… — презирливо цідив слово за словом воєвода Гнєз. — Життя своє рятував! А про те не думав, що тим самим ганьбою вкриваєш усе наше військо. Бути б тобі віднині ратником простим, якби не вісті оті радісні, що приніс із кріпості. Лише через те й дарую тобі провину. Монахові тому дякуй і бога моли, аби благословив наш задум, бо інакше — прийде час— нагадаю про боягузтво твоє… — Глянувши на покірливо схилену у півпоклоні постать щойно вирятуваного з полону соцького, повернувся до столу, вдоволено потираючи руки. — Ну, добре — живи! — кинув уже примирливо у бік повинного. — Прощаю!.. — відтак взяв до рук срібний келих, з якого від рвучкого поруху аж вихлюпнулося вишневе густе вино. Непогамовне торжество і радість розпирали груди воєводи Гнєза.

— Чуєш, Мете? — звернувся уже до свого улюбленця. — Всього три дні! Три!.. І впаде ця неприступна скеля до наших ніг, як от перестигле і зглодане червами яблуко, що зривається з віті від найменшого сколиху. Бо й справді, як той хробак, сточив серцевину кріпості наш поважний Іов зі своїми прибічниками… О, тоді все нагадаю Миловидові! І гординю його, і зневагу до імені князя великого Мешка, і десятки моїх воїв кращих, що трупом лягли у недавньому приступі… Як думаєш, — заговорив, збуджено походжаючи просторим наметом, — таки оцінить наш володар геройство і вдатність мою, коли кину йому до ніг ще одну з кріпостей руських, що, ніби зуби драконячі з отого давньогрецького переказу, порозсіював у сих передгір’ях покійний Святослав?.. О, знаю, царською буде нагорода за такий дарунок, — залпом влив у себе вино і пожбурив келих з розмаху у куток намету. — Всього три дні… Відсвяткувати мусимо цю радісну вість як належить. Що скажеш, Мете?

— О так, вельможний воєводо. Сю вість таки мусимо відзначити гідно, з розвагами, — миттю вловивши настрій свого благодійника, схопився соцький. — Давно ми не розминали кісток у найблагороднішій з утіх, давно не полювали на оленів та вепрів. А гори сі щедрі на всяку дичину, — заговорив-заспівав, знаючи непогамовну пристрасть воєводи до ловецьких забав.

— Значить, тому й бути, — підхопив привабливу думку Гнєз, — Вже зараз відішли десятків зо два вершників, нехай рознюхають, де оленячим духом пахне. А може, й ведмедя надибають, — смакував майбутні лови. — Завтра ж спозарану вирушимо і ми. Настав, настав час і для розваг… І ще одно. — Спинив владним помахом руки Мета, що вже рушив було виконувати те повеління. — Як там метавки[30] чи готові вже?

— Ще на день роботи — та й можна буде ставити навперед стін.

— Забери звідти людей, не потрібні нам більше ті оруддя метальні. Тепер, хвалити бога, і без них у кріпость проберемося. Тож нехай усі намарне сил не тратять, нехай відпочивають перед вирішальним приступом… А вартівників там усе-таки залиш, обачність нікому ще не завадила.

Було ще зовсім темно, коли прибув сланець від загону, який рушив на пошуки звірини. Далеченько, правда, та все ж надибали лігвище вепра в побережних чагарях. Не спинили Гнєза ні рання пора, ні далека відстань. Згоряв від бажання відчути знову повномірно силу свою та спритність, ганятися до скону чагарями та яругами за обраною здобиччю і кінець кінцем таки відчути незміриму радість ловецької удачі. Тож за кілька хвиль кілька десятків верхівців на чолі з воєводою вирушили з табору і зникли у ранкових сутінках.

Через якийсь час загін звернув із наїждженого Купецького шляху на ледь помітну в густих зарослях ожини стежку, що вела з надтисьменського городища на далекі гірські пасовища. В’юнилася при самому березі пінистого дзюркотливого потоку та стежина, затягувала вершників усе далі і далі у непроглядні ліси та дикі вертепи… Сторожко оглядаючись, їхали кам’янистим урвищем, аж доки не піднялися до вершини хребта, де можна було вже час від часу пускати коней навіть учвал. Тут не чатували уже пообіччю на необережного вершника стрімкі, прикриті хащами урвища, наїжачені камінними гостряками, та й сама стежина, вибита по гірських верхах оленячими та турячими стадами, скидалася на биту наїжджену дорогу.