— Ну, це не причина... У вас є друзі, люди рішучі, на зразок Рібейріньйо. Я сам декого попередив. Хто знає, а раптом сеньйор Мундіньйо попросить мене, коли буде потреба...
Оце і вся їхня розмова про політику. Мундіньйо просто не знав, що й думати. У нього склалося враження, немовби полковник має його за дитину, підсміюється над ним. Увечері на плантації Мундіньйо знов спробував почати розмову на політичну тему. Алтіно не відповідав, говорив лише про какао. Вони повернулися в Ріо-до-Брасо після розкішного сніданку: різноманітна дичина, м'ясо агуті, бразильської свинки пакі, оленяче м'ясо і якесь ще неймовірно смачне,— як згодом довідався Мундіньйо, це було м'ясо мавпи жупара. На фазенді Алтіно влаштував званий обід, на якому були присутні фазендейро, комерсанти, лікар, аптекар, падре — всі, хто посідав досить помітне місце в суспільному житті містечка. Алтіно звелів покликати музикантів, що грали на гармошці і гітарі, співаків-імпровізаторів, зокрема одного сліпого, що складав чудові поезії. Аптекар, вибравши момент, запитав у Мундіньйо, як розгортаються політичні події. Той не встиг відповісти, тому що в розмову різко втрутився Алтіно:
— Сеньйор Мундіньйо приїхав сюди погостити, а не займатися політикою.— І полковник одразу ж перевів розмову на інше.
В понеділок експортер повернувся до Ільєуса. Чорт забирай, чого хотів цей Алтіно Брандан? Він сам приїхав продати своє какао — понад двадцять тисяч арроб — Мундіньйо, а не Стевенсону. Для Мундіньйо це була дуже вигідна угода. Полковника уже не зв'язують жодні зобов'язання щодо Бастоса, і, незважаючи на це, він навіть чути не хоче про політику. Чи то він, Мундіньйо, нічого не втямив, чи старий вижив з розуму. Адже він поставив вимогу, щоб Мундіньйо палив будинки, ламав машини, можливо, навіть убивав людей.
Капітан стверджував, що Мундіньйо не розуміє полковників, їхнього життєвого укладу, їхнього мислення. Вислухавши ідею Алтіно Брандана про помсту газеті «Жорнал до Сул» за ідіотське спалення тиражу «Діаріо де Ільєус», Капітан сказав задумливо:
— В певній мірі він має рацію. Я також про це думав. Справді, варто було б провчити людей Бастоса. Тим чи іншим чином довести ільєусцям, що Бастос уже не господар краю, як було колись. Я чимало розмірковував над цим і навіть розмовляв з Рібейріньйо.
— Обережно, Капітане! Не будемо робити дурниць! На кожний акт насильства будемо відповідати буксирами і драгами для бухти.
— Але ж коли нарешті наш інженер завершить свої досліди і випише драги? Вперше в житті бачу таке повільне длубання...
— Це нелегка справа, тут за кілька діб не обернутися. Він і так працює без перепочинку, не витрачає жодної хвилини намарно. Швидше вже ніяк.
— Він працює день і ніч,— розсміявся Капітан.— Вдень у бухті, вночі біля воріт Мелка Тавареса. Вклепався в його доньку не на жарт...
— Треба ж хлопцю розважитись...
Десь за тиждень після відвідин Ріо-до-Брасо Мундіньйо, вийшовши із засідання правління клубу «Прогрес», побачив спину полковника Алтіно, який простував до будинку Раміро Бастоса. У вікні він помітив біляву Жерузу і скинув капелюха; вона помахала йому рукою. Це могло б видатися смішним, оскільки напередодні Рібейріньйо вигнав з Гуарасі, селища, розміщеного неподалік від його фазенди, уповноваженого Бастосів — чиновника префектури. Того ж вечора чиновника побили палицею, йому довелося голим пробиратися до ільєуського шосе, там він добув сякий-такий одяг, непомірно для нього великий, і пішки рушив до міста.
Про пташку софрé
Насіб уже не мав сили боротися з собою, він утратив спокій, гарний настрій, життєрадісність. Перестав навіть закручувати кінчики вусів, і вони тепер немічно звисали на рот. Він увесь час думав. А ніщо інше не може більше виснажити і висушити людину, забрати в неї сон, апетит, позбавити веселощів і наслати сум!
Тоніко Бастос обіперся на прилавок, налив собі чарку гіркого аперитиву й іронічно поглянув на зів'ялу постать господаря бару.
— Ви погано виглядаєте, арабе. Самі на себе не схожі.
Насіб похмуро кивнув головою. Його великі, трохи банькаті очі зупинилися на елегантному нотарі. Повага Насіба Тоніко останнім часом зміцніла. Вони завжди приятелювали, але раніше їхні відносини обмежувались розмовами про жінок легкої поведінки, відвідинами кабаре і пиятикою. Але з того часу, як з'явилась Габрієла, між ними виникла тісніша дружба. Із всіх денних відвідувачів, що приходили випити аперитив, Тоніко був єдиним, хто поводився скромно, коли вона з'являлася в полудень з квіткою в косах. Він ввічливо кланявся, розпитував про здоров'я, хвалив її незвичайні страви. Ні хитрих поглядів, ні гарячого шепоту; він навіть не пробував доторкнутися до неї. Тоніко поводився з Габрієлою так, немов вона була шановною сеньйорою, вродливою і бажаною, але неприступною. Коли Насіб найняв Габрієлу, він особливо остерігався суперництва Тоніко — хіба ж не він був всесильним володарем жіночих сердець?
Такий цей світ, дивний і складний. Тоніко виявляв виняткову стриманість і ґречність у присутності Габрієли, хоча всі знали про любовні зв'язки між арабом і служницею. Правда, вона вважалася лише його куховаркою, немов нічого іншого між ними не було. Спекулюючи на цьому, відвідувачі навіть при Насібові засипали її компліментами, нашіптували солодкі слова, тицькали в руки записки. Спершу він їх неуважно перечитував, скручував у кульку і викидав у помийницю; тепер же розлючено дер на шматочки. Їх ставало все більше, причому багато з них мали досить нескромний характер. Тоніко поводився не так. Він дав йому докази справжньої дружби, ставлячись до Габрієли, як до заміжньої жінки, дружини полковника. А хіба це не було свідченням дружби і поваги? Хоча Насіб і не погрожував йому, як полковник Коріолано, коли справа стосувалася Глорії. Так, лише Тоніко поводився належно, і лише йому він відкривав своє серце, що боліло, як незагоєна рана.
— Найстрашніше, коли людина не знає, як їй вчинити.
— У вас якісь неприємності?
— А ви хіба не бачите? Мене щось гризе, я навіть схуд. Ходжу сам не свій. Досить сказати, що днями я забув оплатити один документ. Що ж це зі мною діється?..
— Пристрасть не жарти...
— Пристрасть?
— А хіба ні? Кохання — це найкраще і найгірше, що є тільки в світі.
«Пристрасть... Кохання...» Він боровся з цими словами протягом багатьох днів, роздумуючи про них в часи сієсти. Він боявся збагнути, наскільки сильне його почуття, не хотів зустрічі з правдою віч-на-віч. Спершу він думав, що це просто захоплення, нехай навіть дужче від інших, довше. Але він ніколи раніше так не страждав, ніколи не відчував таких ревнощів, такого страху втратити жінку. То не був досадний страх зостатися без чудової куховарки, чарівним рукам якої бар у значній мірі завдячував своїм розквітом. Більше він не думав про це, ці дрібні турботи тривали недовго. До того ж він утратив апетит, йому зовсім не хотілося їсти... Справа полягала в тому, що Насіб тепер не міг уявити жодної ночі без Габрієли, без її гарячого тіла. Навіть коли вона нездужала, він лягав до неї на ліжко, вона клала голову йому на груди, і він вдихав пахощі гвоздики, що йшли од її тіла. Якщо це не кохання, не безнадійна пристрасть, то що ж тоді це, о боже? А якщо це кохання, якщо жити стало неможливо без Габрієли, тоді який йому шукати вихід? «Вірність кожної жінки, якою б відданою вона не була, має свої межі»,— сказав Ньо-Гало, що вмів давати поради. Ось ще один друг Насіба. Ньо-Гало не був таким стриманим, як Тоніко, він задивлявся на Габрієлу, кидав на неї жагучі погляди. Але далі всього цього не заходив і ніяких пропозицій не висловлював.
— Мабуть, так воно і є. Я вам признаюся, Тоніко, без цієї жінки я не можу жити. Я збожеволію, якщо вона мене залишить...
— Що ж ви збираєтесь робити?
— Не знаю...— На Насіба було боляче дивитись. Обличчя його втратило життєрадісність, таку властиву для всіх огрядних людей. Здавалося, воно видовжилось і стало сумним, майже похмурим.