Весь лівий край базару — невільничий. Від міста його відділяла висока кам’яна стіна, викладена з ніздрюватого біластого вапняку. Попід стіною — забиті в землю палі. До них прив’язують невільників.

Живого товару було небагато, і задоволений Алі спостеріг, як за його валкою ринула ціла юрба покупців.

Меткі наймити швидко поприв’язували чоловіків до паль. Вони старалися, бо мурза пообіцяв кожному добрий бакшиш — винагороду.

Арсен стояв крайній. Його сусідом ліворуч виявився якийсь міцний бородатий чолов’яга. Незважаючи на зимову пору, він був до пояса голий і мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сірячину. З–під копиці скуйовдженого пшеничного чуба визирали великі голубі очі.

— Гріємося, батьку? — невесело спитав Арсен.

— Гріємося, синашу, — усміхнувся бородань, блиснувши білими міцними зубами. — А чому ти звеш мене батьком? Хіба я старший за тебе?

— А хто тебе розбере, — відповів козак. — У нас на Запорожжі навіть діди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звідки, брате?

— Донський козак я. У нас борода — звичайна річ.

— О, то ми й справді брати. Від Дону до Запорожжя — рукою подати.

— Давно з України?

— Два тижні. Весь час були в дорозі.

— Я теж. Тільки вчора пригнали в Кафу. А куди далі поженуть — хто знає… Бачиш, який відгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить і зажене в Туреччину! А звідти не те що втекти — навіть думати про домівку нічого… Ні, краще б зразу загинути, ніж конати на каторзі чи подихати рабом десь у копальнях Єгипту!

— Не каркай, друже, не наврочуй біди, — вона сама нас знайде.

Дончак похмуро посміхнувся.

— Е–е, мабуть, хтось раніш накаркав. Якої ще більшої біди треба? — Він показав на свої зв’язані руки. — Нема гірше, як бусурменська неволя!

— Всяка неволя лиха, бодай її вік не бачити! — сказав Арсен і додав: — Дивись, той купець сюди простує… Запримітив, старий коршун, де поживою пахне!

До них підходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбані. За ним повагом ішли два дужі охоронці.

Хазяїн донського козака і мурза Алі ще здалеку вклонилися багатому покупцеві, почали навперебій закликати до себе.

— Ага, прошу сюди! — вигукнув Алі. — У мене всі невільники, як дуби! Кожен працюватиме за двох! Віддам поцінно! Ось помацай м’язи цього запорожця — вони мов з криці! Не оминай мого товару, високошановний ага, — такого більше ні в кого в Кафі не знайдеш!

— Подивися, ефенді ^[19], на цього козака! — гукав сусід Алі, показуючи на напівголого дончака. — Це дикий степовий тур! Сила його незмірна! Вміє доглядати коней і домашню худобу! На каторзі гребтиме за трьох! Будеш жалкувати, якщо не купиш такого батира!

Покупець підійшов до Алі, почав обмацувати м’язи невільників, заглядав у рота, ніби коням. Охоронці відводили вбік тих, кого вподобав покупець. Яцька забрали теж.

Турок зупинився перед Арсеном, витер розкішною шовковою хустиною товсту голену потилицю. Йому було років сорок, але надмірна повнота старила його. Він примружив припухле повіко і поклав важку руку на плече козака.

Арсен мимовільним нетерпеливим порухом скинув її, як щось бридке.

Турок спалахнув од гніву. Каламутні очі вирячились, наче мали вискочити з орбіт. Він зціпив кулак і щосили ударив невільника в лице.

Лють затуманила Арсенові розум. Мов несамовитий, рвонувся він уперед, аж затріщало мотуззя. Покупець відсахнувся, скрикнув, та було пізно. Могутній удар у ліву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетів і впав у пилюку.

Все це трапилось так несподівано — навіть для самого Арсена, — що всі на якусь мить остовпіли. Алі зблід і судорожно шарив біля боку, шукаючи руків’я нагая. Охоронці кинулись піднімати хазяїна. Невільники притихли, з жахом дивлячись на перекошене від злоби обличчя турка і на невільника, що, важко дихаючи, відійшов під стіну.

Першим опам’ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо Арсенової голови: за вухом репнула від удару шкіра, по шиї потекла кров.

Потім підскочили охоронці. Звалили козака з ніг. Він закрив обличчя руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий лист Сірка, ще в караван–сараї забрав Алі. Удари сипалися безперервно. Батоги рвали сорочку і тіло. Арсен підкотився під стіну, щоб хоч трохи зменшити силу ударів. Але охоронці стали біля ніг і коло голови, як молотники на току — один проти одного. Тепер стіна не заважала їм. Від виду крові, що виступила на спині козака, вони осатаніли ще дужче й били смертним боєм.

Арсен звивався, як вуж. Зціпив зуби, щоб не крикнути, тільки глухо стогнав.

Алі хапав купця за руки, кричав:

— Ага, хто мені заплатить за невільника? Ви ж заб’єте його на смерть!

Раптом дончак відштовхнув Алі і впав на закривавленого запорожця, закриваючи його собою. Сіряк сповз із його плечей. Кілька ударів зразу збасамужили білу спину. Господар кинувся до нього, щоб відтягти. Може ні за що загинути такий міцний раб! Але тут втрутився турок. Він уже трохи заспокоївся і похмуро дивився, як катують невільника.

— Осман! Кемаль! Досить! Ви заб’єте його до смерті. Залиште трохи і для мене. Я куплю його… і цього теж, — показав він на дончака. — Скільки вони коштують?

Охоронці кинули батоги, відійшли, відсапуючись.

Алі враз став улесливий і хитро примружив очі. Здається, Аллах скаламутив розум купця: можна погріти руки. І він загилив таку ціну, що сусіда тільки охнув, ай–вай! Але сам за дончака запросив стільки ж.

Турок не торгувався, одразу відлічив за обох невільників гроші.

Дончак допоміг товаришеві по нещастю підвестись.

— Спасибі, друже, — тихо промовив запорожець. — Як тебе?

— Роман… Роман Воїнов. Туляк я, а став донським козаком… Утік від німця–барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю… Ех–ма!.. Дай я обітру тобі кров — бач, як відшмагали, прокляті! Шкіра висить клаптями…

Роман, як умів, перев’язав сорочкою спину Арсенові, накинув на плечі жупан.

У той же день їх загнали на великий сандал — швидкохідний вітрильник — і замкнули в тісному, смердючому трюмі. Тут було темно, сиро, тхнуло цвіллю й овечими шкурами.

НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ–ІРМАКУ

1

За кілька днів, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина вкрилася шорстким струпом і почала свербіти. Це була вірна ознака того, що рани загоюються.

Підпливали до маленького турецького містечка, і невільників вивели на палубу.

З моря дув холодний вітер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою і солоною морською піною. Чомусь довго не подавали трапа.

З корми долітали збуджені голоси капудан–аги ^[20]і господаря рабів. Спочатку Звенигора не надавав тій розмові значення, але потім почав прислухатися.

— Не потрібен мені невільник! — кричав роздратовано капудан–ага. — Ми домовлялися, Гамід–бею, що ти заплатиш мені дзвінкою монетою!

Гамід випинав товстий живіт, наполягав на своєму:

— Не розрахував я, капудан–ага. Витратився в Кафі. А ще далека дорога — потрібні гроші. А ти нічого не втрачаєш. Ось частина плати грішми, а за решту вибирай собі якого хочеш раба. Продаси — матимеш гроші. Ще й з баришем будеш…

— Не потрібен мені бариш! Раб здохне або втече — і я залишуся в дурнях. Заплати мені моє — і звільняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв’язувався б з тобою!

— Прив’яжи свій язик, капудан–ага, бо загубиш! — підвищив голос Гамід. — І от що: бери раба! Бо інакше не дам нічого!

— Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат — з ним добром не домовишся! Тільки я сам виберу…

— Я давно це тобі кажу, а ти уперся, як старий ішак!

Після обміну такими «люб’язностями» капудан–ага і Гамід зійшли з кормового містка. Не говорячи один до одного, зупинилися біля невільників.