— Не вбивайте! — крикнув, корчачись від болю, Чорнобай. — Я сам!

Пахолок допоміг йому підвестися. Зігнувшись і тримаючись рукою за живіт, він поволі підійшов до Арсена, вихопив з піхов короткий татарський кинджал. Перекошене від болю й люті обличчя посиніло, як у мерця, й ошкірилось неприродно–дикою гримасою…

«Куди вцілить? У серце? В живіт? Чи переріже горло?» — промайнуло в козаковій голові.

Чомусь зовсім зник страх. Ніби йшлося не про його життя. Тіло здавалося чужим, дерев’яним. Тільки знову в мозок ударила, як молот, думка: «А поїздка в Туреччину? Що скаже Сірко? Адже він ніколи не дізнається, що зі мною сталося… А мати? Бідолашна моя!»

Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руці, ковзнув поглядом по чагарниках і крикнув пахолкам:

— Хлопці, миттю обчухрайте рівненький грабок і добре загостріть — посадимо це падло на палю! Та швидше!

Пахолки вихопили шаблі й побігли до лісу.

В цю мить з узвозу долинув різкий свист. Потім удруге.

Хтось, видно, подавав сигнал тривоги.

— Назад! — гукнув Чорнобай, і пахолки прибігли до нього. — Садовіть його на коня! Візьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, він у мене сьогодні помучиться на палі!

Сопучи і лаючись, пахолки враз підхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв’язали ноги, міцно прикрутили до сідла. Потім те ж саме зробили з дівчатами.

До них під’їхав верхівець.

— Що там? — тихо спитав Чорнобай.

— Хтось їде узвозом нагору.

— Ет, чорт! Заткніть йому рота, щоб часом не підняв репету!

Звенигорі всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Від удару пістолем гуло в голові.

— Ну, гайда! — Чорнобай скочив на коня. — Митрофане, бережи мені його, як власні очі. В разі небезпеки — ножа під ребро. Щоб і не кавкнув!

Загін риссю виїхав на лісову доріжку, що петляла поміж голими деревами. Ніхто не говорив, тільки глухо тупотіли копита.

Незабаром почався степ. Густі сутінки оповивали землю. Місяць ще не сходив, і холодне зимове небо сірим ковпаком опускалося з високості.

У Арсена задерев’яніли зв’язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Він намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.

Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.

— Їдьте за нами, — наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.

Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир — захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.

Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по–приятельськи.

— Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!

З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.

— Ай–вай! Якші! Туже топре! — плутав він татарські й українські слова. — Якші ханум! ^[10]Ага ^[11]знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з’явитися в Кафу ^[12].

Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.

— Ай–вай, якші ханум, — задоволено повторював він. — Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!

— Товар для ханського гарему, — сказав Чорнобай. — Плати гроші, Алі!

Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.

— Скільки?

— Півтори тисячі цехінів! ^[13]

Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.

— Ай–вай. Ти збожеволів, труже!.. П’ятсот!

Чорнобай заперечливо похитав головою.

— Шістсот! — Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.

— Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. — Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. — Мені вони теж не даремно дісталися…

— Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує… Але ж грошей ти за них не платив?

— Не варта була б шкурка вичинки… То яке твоє останнє слово?

— Вісімсот — і ні цехіна більше!

— Гаразд, — погодився Чорнобай. — Але в разі небезпеки… Сам розумієш — вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!

— Про що мова! — образився Алі. — Не маленький — знаю. Удар шаблею — башка з плечей!

З–під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.

— А цього батира за скільки?

— Цей не продається, — похмуро відповів Чорнобай.

— Жаль. Видно, міцний батир. Був би тобрим веслярем на каторзі! і гроші за нього дали б тобрі! Може, продаси?

Чорнобаєві пахолки перезирнулися. Один з них аж крякнув, певне бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:

— Ні, він мені потрібен. Прошай, мурзо. Наш договір залишається в силі?

— Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? — Алі хихикнув. — Прощай, ага Петро! Хай береже тебе Аллах!

Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п’яти вершників пірнув у темряву.

6

Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур’ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п’яний, і, здавалось, от–от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.

Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв’язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.

Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай — його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося…

Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.

— Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння… Піди принеси одну каменюку, щоб прив’язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! — Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого. — Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив’яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

Через годину вони виїхали на битий шлях.

— Незабаром озеро, хлопці, — сказав Чорнобай. — Ще милі дві…

Зненацька він замовк і почав прислухатись.

— Ви нічого не чуєте?

Всі зупинились.

— Ніби вершник скаче, — невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

— Не ніби, а справді вершник, — промовив другий пахолок, у білому башлиці. — О–о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.

Здалеку почувся дзвінкий тупіт — кінь мчав галопом.

— Хтось поспішає в Чорнобаївку, — сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: — Тхоре, від’їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут — дізнаємося, хто це…

Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.