Невільники з острахом розглядали незнайомця.
Він обтрусив з себе солому, і всі побачили худющого виснаженого чоловіка. Його очі горіли хворобливим блиском. Крізь дрантя просвічувало жовте кістляве тіло. Від холоду клацали зуби.
— Що? Гарний? — хрипко засміявся він. — Аж страшно дивитись? Не лякайтеся — самі скоро станете такими… Пробудете років кілька у цьому людьми і Богом проклятому місці, як я, то хтозна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий…
А тепер — сама шкіра та кістки. Як перевертаюсь у соломі, то торохтять, мов сухарі у мішку.
— Як же тебе звати, чоловіче? — спитав Арсен.
— Звали колись Свиридом Многогрішним… Не знаю, хто з моїх предків так много нагрішив, що й прізвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрішив, а розплачуватися доводиться мені.
— Скільки ж вам років, діду?
— Років? Хе–хе! — скривився у посмішці блідий рот. — А років мені всього сорок…
— Не може бути!
Звенигорі пригадалося, що Метелиці було під шістдесят, а він міг кулаком оглушити вола. А цей од вітру похилиться.
— Побачимо, що з тебе буде, коли Гамід вижме всі соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вірьовки, і зуби вигниють у роті, і суглоби розпухнуть на ногах, і нужа тебе заїсть, як паршиве порося… Отоді ти згадаєш Многогрішного — правду, мовляв, казав старий…
— Ми й так тобі віримо. Адже видно, що спиш ти не м’яко, та, мабуть, і їси не солодко…
— Тут тебе нагодують! Доженуть — та й ще раз дадуть! — Многогрішний засміявся.
Він трусився від сміху, від кашлю і від холоду разом. У кошлатій бороді стирчали колючі остюки. Гострі коліна підгиналися — здавалося, що от–от вони переламаються і оцей мішок з кістками з гуркотом полетить додолу.
Всі стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зітхнув, почав приказувати:
— Ох, Боже мій, Боже, пропала моя голівонька!
Арсен оглянувся на плаксія, суворо крикнув:
— Ну, нічого тут нюні розпускати! і без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справді дуже скоро вріжемо дуба у цій смердючій ямі.
— Та я ж нічого, — почав оправдуватися Квочка. — Просто — стало важко на душі…
— Всім нелегко… Але ж козак не без долі. Дивися — і вивернеться коли–небудь!
— Слова… Я теж колись так думав, — прошамкотів Многогрішний. — Все надіявся — утечу… А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?
Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти у їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою… Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив — нічого не втратив, друга втратив — половину втратив, надію втратив — усе втратив.
Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:
— Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз’ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.
Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.
Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.
Але заснути не пощастило. Знову розчинилися двері — і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.
Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.
— О холера ясна, — вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, — тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню — запалимо свічку!
Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов’яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.
— Побий мене перун! — знову загримів чолов’яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. — Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство — припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, — штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, — звільняй місце!
Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:
— А ти що за птиця?
— О, стонайцять дзяблів! [21]Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського… Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?
— Ну й що з того, що ти — військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я — Гервасій Квочка… Чув?
— Не доводилося, — збентежився пан Спихальський.
— Отож–то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!
— А що ж ти за єден?
— Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше — вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі… А тепер і ти, і я — раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди…
Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні — лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.
— О Матка Боска! — підскочив пан Спихальський. — То пан єсть земляк? із Заволаного? А я з Круглика… Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку — що нового в наших краях?
— А коли пан звідтам?
— Уже чотири роки.
— А я — п’ять… Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана… Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками…
— О! Як?
— А так. Надумав я з друзями втекти в степи. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня… Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців — підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам’ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?
— О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…
— Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня — притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…
— Сто дзяблів! Лайдак! — вигукнув ображено пан Спихальський. — Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки — не як–небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…
Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх: пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.
Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.
— Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, — сказав він спокійно. — Сам Господь Бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…
— Занадто ти мудрий, пане Квочка! — вигукнув сердито Спихальський. — Пана гетьмана — і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!