Вітя скінчив розповідати.

— Як гадаєте, Сергію Олександровичу, хто з нас має рацію: Альоша й Володя хочуть завтра в міліцію, а ми з Дімою проти. Правда, краще все взнати, а вже тоді в міліцію?

— Отже, кажеш, Альоша й Володя в міліцію збираються, а ви проти… Ти хочеш чути мою думку…

— Зрозуміла річ! У вас ого-го який досвід! Адже ви всю війну партизанили.

— Гаразд, зараз вирішимо. Лише скажи, що за журнал у вас?

— Альощина вигадка. Побачив, наприклад, я сьогодні Поніманського і повинен сам записати про нього.

— А про Шкарбуна… про пістолет… про цього в білому піджаці, про Петра, чи як там його… записано?

— Звичайно. Про Петра записав Альоша, про Шкарбуна — Діма. А я про Вернасовича і про Поніманського запишу…

— Зажди, Вітику, дай мені трохи помізкувати…

«Що його робити з цими щенятами? Може, зібрати всіх і організувати прогулянку, ну, хоча б у ліс… Погано: шофер зайвий свідок, та й розбіжаться… Взяти Жорку? Де його знайдеш, а час не жде… Добре б в Ясне, до Шкарбуна… Але Дімка відразу здогадається… Крути не верти, а краще не придумаєш, ніж повезти їх у ліс. Відпущу таксі, заведу у глушину і переклацаю як курчат… Забагато — чотирьох треба уколошкати… Поніманського ж та Шкарбуна не візьмеш… Їх вони як облуплених знають… А Яшко Бабченко думає вік у своїй крамничці відсиджуватись? Не вийде! Ще краще. Хай потім спробує писнути, в моїх руках буде. І, на випадок чого, не видасть, сам у мокрій справі буде замішаний. Хай хоча свого однофамільця прикінчить — Володьку Бабченка, і то поміч…»

З повагою поглядаючи на Чернушкіна, Вітя терпляче чекав.

— Слухай-но, — втупився Чернушкін у хлопчика, — добре діло ви зробили… Це я тобі кажу як старий партизан. Є у вас жилка розвідників, слідопитів…

Вітя зніяковіло опустив очі.

— Вони, по-моєму, не монархісти, а скоріше агенти іноземної розвідки. Скидається на те, що ви, хлопці, не помилились. Я так прикинув: Парамонський — резидент, а Мукогон… — Чернушкін навмисне перекручував прізвища.

— Не Мукогон, а Макогон, — несміливо виправив Вітя.

— Ну, це суті не міняє. Людей оцінюють не по прізвищу, а по вчинках. То Мукогон… тьху ти чорт! — Макогон, треба думати, його помічник, а всі інші — їхні агенти. Це зрозуміло нам з тобою, а в слідчих органах, знаєш, справа інша. Там треба досконально довести. Це я тобі кажу як старий розвідник, що виконав у тилу ворога не одне відповідальне доручення штабу фронту… Давайте-но завтра просто зранку, десь о дев'ятій, зберемося на вашому місці біля пам'ятника Франку, а звідти поїдемо в ліс, все обговоримо. Я вас послухаю, журнал почитаю, і вирішимо, як бути надалі… Я ще захоплю свого друга… Досвідчений чекіст, разом з Дзержинським працював… До речі, ти нікому, крім мене, не розповідав про НПВБ?

Чернушкін вп'явся очима в хлопчика, ніби збирався зазирнути на саме дно його душі.

— Нікому… Слово честі. Чесне піонерське.

— А дружки твої?

— Ми ж присягу давали…

— Вірю, охоче вірю… Ну, Вітю, засиділися ми з тобою. Ходімо, проведу тебе додому. А виставу додивишся завтра, — заквапився Чернушкін.

— А шпигун? — спитав Вітя.

— Еге, шукай його тепер… Загубився в натовпі. Та він од нас не втече!

СУТИЧКА

У середу Півень, як було домовлено з Чернушкіним, упакував для нього пальта, і терпляче чекав до четвертої години, але той так і не з'явився, хоч обіцяв прийти зранку.

«Нічого, — розлютився Півень, — я тебе провчу, я тебе примушу розрахуватися зі мною!» Чортихаючись, він розпоров пакунок, вийняв одне пальто, загорнув його в марлю і зашкандибав на квартиру до Чернушкіна. Біля універмагу Півня зупинила якась перекупка. Дізнавшись, що він несе нове ратинове, пальто, вона нашвидку оглянула його і настирливо запропонувала продати.

Дорошенко й Гавриш, що поверталися заводу, звернули на них увагу.

Тут не можна торгувати носильними речами, — ввічливо зауважив Дорошенко. — Для цього існує речовий ринок.

Куди мені, старому, на речовий ринок! — огризнувся Півень. — Я ледве сюди доплентався.

— Через квартал комісійний магазин, — порадив Гавриш. — Можна здати туди.

— Розумник знайшовся! В магазині довго чекати, а гроші зараз потрібні… Та яке ваше діло? Йдіть своєю дорогою!

Перекупка люто дивилася на дружинників, що їй перешкодили. Шукаючи в неї співчуття, Півень почав скаржитись:

— Що це за порядки… Причепилися два здорових лобурі. І чого? Нікого не зачіпаю, стою спокійно, пальто продаю… А може, воно кому потрібне? Тобі не потрібне — проходь. Я ж не нав'язуюсь… Не хочеш — не бери.

— Та чого ви справді до старенького прив'язли? — встряла перекупка. — Не бійся, дідусю, продавай, не слухай їх.

— Я не спекулянт якийсь, своїми руками шив, — гугняво вів своєї Півень. — Подивіться, громадяни, у мене всі пальці голкою поколені. — І він простяг праву руку, якою притримував марлю. Марля спала, відкривши пальто.

— Диви, Артеме, — шепнув Дорошенко, — ратин, кольору маренго…

— Бачу… Ми дружинники, — сказав Гавриш. — Ось моє посвідчення. Попрошу вас пройти з нами в міліцію.

Перекупка шмигнула в підворіття.

— Вірно робите, — сказав один з прохожих дружинникам. — Нема чого на вулиці торгівлею займатись.

Його підтримали й інші.

— На хліб, кажете, немає, звідки тоді у вас таке дороге пальто? — спитав сивовусий робітник.

— І справді, звідки воно у вас? — підхопила молода жінка.

Злісно зиркаючи, Півень мовчав.

— Вірно, товариші, в міліцію його… Там розберуться…

На жаль, Лугового в управлінні не було, але Гавриш й Дорошенко вирішили за всяку ціну дочекатись його.

А в цей час Андрій Остапович прямо з агентства. Аерофлоту поїхав на залізничну станцію до майора Кульбича, який опитував провідників приміського сполучення.

Перед Кульбичем пройшов не один десяток людей, але всі вони, дивлячись на фотокартку Тетері, або коротко відповідали: «Не бачив», «Не зустрічала», або просто розводили руками. І коли здавалося, що будь-яку надію вже втрачено, один з провідників, довго й пильно розглядаючи фотографію, сказав:

— Знайоме обличчя… Добре пам'ятаю, на цьому чоловіку був білий піджак… Їхав у третьому вагоні… Я востаннє пройшов через цей вагон біля станції Білопілля, він ще сидів біля вікна. Більше не бачив, так що коли він вийшов — не скажу… Бачу, вас дивує, чого я так запам'ятав? Справа в тім, що сів він на ходу, мало не зірвався… Я допоміг, а потім почав вичитувати йому. А він мовчить, ні слова у відповідь. Бачу — бідолаха перелякався, сам не свій, махнув рукою й пішов… Лише от що: тут він з волоссям, — показав провідник на фотокартку, — а вчора був поголений, ось як я, наприклад, — погладив провідник свою гладеньку голову.

— Скільки станцій від Білопілля до Ясного? — спитав Кульбич.

— Так… Після Білопілля роз'їзд «258 кілометр», потім Яблунівка… Лісова і Ясне.

Кульбич вже зібрався було йти, як зайшов Андрій Остапович. Доповівши про наслідки опиту, Кульбич висловив свою думку:

— Я вважаю, що наша оперативно-розвідувальна група, відряджена на вокзал, не винна. По-перше, Тетеря поголив голову, і це до певної міри змінило його зовнішність. По-друге, він ускочив у поїзд, що вже відходив. Крім того, платформи приміського вокзалу тьмяно освітлені. За це не раз критикували в газеті залізничне начальство, навіть була ціла добірка листів пасажирів…

— Ну, не втрачайте надії, — побачивши сумне обличчя Кульбича, сказав Луговий, — ваші розмови з провідниками мають певну користь. Ми твердо знаємо, що Тетеря їхав у поїзді, який ішов на Ясне, і встав десь на одній з чотирьох названих вами станцій. От навколо них і в прилеглих до них селах організуємо його розшуки.

Шофер, певно, щоб не задрімати, насвистував веселу пісеньку.

— Додому, товаришу полковник? — спитав він.

— Атож, але раніше заїдемо в управління. Можливо, надійшли якісь відомості з Мальцеве.