Водій, як здавалося Олійникові, надто повільно опустив капот, довго витирав руки ганчіркою, закурив і лише тоді, так само неквапливо, зручно вмостившись на сидінні, увімкнув мотор.

Коли машина зупинилась біля центрального входу в цирк, Олійник бігом кинувся сходами нагору. Йому назустріч з широко розчинених дверей ринув потік глядачів. Олійник змушений був зупинитись — пробратись через натовп не було можливості.

В ЦИРКУ

Чернушкін завіз Вітю в кафетерій і замовив розкішний обід. На десерт офіціантка принесла повні вазочки пломбіру. На що вже Вітя любив морозиво, але впоратись з цією порцією не зміг.

З кафетерію вони поїхали автобусом у цирк.

Віті страшенно кортіло спитати, за які героїчні подвиги Сергія Олександровича удостоєно високих нагород. Нарешті він зважився.

— Сергію Олександровичу, розкажіть, за що ви одержали ордени?

— Довга історія, Вітику. Наприклад, за операцію…

— Коли ваш загін захопив німецьких генералів та полковників! — підхопив Вітя.

— От-от… Мене нагородили орденом Червоного Прапора. Буде час, я тобі докладно розповім…

Поминувши бульвар, обсаджений стрункими тополями, автобус опинився на площі. В центрі її височіла легка, струнка будівля, увінчана сяючим на сонці ґратчастим куполом. Величезні яскраві афіші оточували цирк, сповіщаючи про велику водну феєрію з участю найкращих артистів.

Вітя насилу дочекався, поки відчинилися двері автобуса, і, перестрибуючи через гранітні східці, за мить опинився під портиком цирку. Тут він зупинився, чекаючи на Чернушкіна.

Ступивши на брук, Чернушкін згадав, що співробітники цирку ніколи не бачили його з орденами, й, чого доброго, почнуться небажані розпитування. Він зняв піджак, згорнув його так, щоб орденів не було видно, і, підійшовши до Віті, сказав:

— Ху-у… спека… Дихати нічим.

В світлому просторому вестибюлі з Чернушкіним привіталася білетерша.

— Хлопчик зі мною, — показав він на Вітю.

— Будь ласка, будь ласка, проходьте, Сергію Олександровичу.

Чернушкін провів Вітю в директорську ложу, а сам вийшов зустріти Поніманського.

Поступово цирк наповнився глядачами. Засвітилися вогні, оркестр вдарив бравурний марш. На манеж вибігли клоуни. В одного був дресирований собачка, якого другий клоун страшенно боявся; тікаючи від собачки, він кумедно падав, і щоразу з носа н вух у нього сипалась тирса, а з очей фонтанчиками била вода. Вітя сміявся до сліз. На зміну клоунам вийшли акробати. Потім еквілібристи на дроті, дресировані коні, велофігуристи…

А в цей час Чернушкін сидів у своєму кабінеті і, підперши голову руками, уважно слухав Поніманського.

— … Я спробував зупинити Гната, — нервово ламаючи сірники, стиха розповідав Поніманський, щохвилини боязко позираючи на двері, — де там! Не підступити… Сам не пам'ятаю, як мені вдалося його втихомирити… Тоді схилився я над Тетерею, перевернув горілиць. Очі заплющені, не дихає. Торсаю — Петре, Петре! Мовчить. Я за пульс, а в нього руки холодні… Немає тепер нашого Петра Борисовича…

— Де труп поділи? — діловито спитав Чернушкін.

— Занесли в комору поки що, а як стемніє, Шкарбун його в мішок, на тачку і в річку кине.

— Може, воно й на краще… — роздумливо мовив Чернушкін. — Покійник у міліцію поривався — з повинною. І мороки менше… Не треба думати, куди його відправляти, де влаштовувати… І грошей віддавати не треба… А мені привіз?

— Ось. — Поніманський поклав на стіл туго напханий конверт. — Як і домовились. Три… Гната бере сумнів, — послався він на Шкарбуна, — чи вигорить…

— Справу зроблено. Готуйте решту. Завтра не пізніш як о п'ятій привезу вам його на тарілочці.

— Справді таки й завтра?! — не повірив Поніманський.

— Сказав — зроблю, а як — не твого розуму… Я вже з ним познайомився. Він тебе за ватажка вважає. Дякуй своїй долі, що я згодився допомогти, а то б Сахно вас з Гнатом порішив як мух… Не забудь попередити Гната — бути на місці за півгодини до нас… Тільки без стрільби.

— У мене миш'як є…

— Робіть як знаєте. Але повторюю: без стрільби. Пістолет у тебе?

— При мені.

— Давай, а то умова умовою, а спохвату забудеш, почнеш палити.

Чернушкін сховав пістолет у кишеню. В кабінет долинув приглушений шум. Поніманський здригнувся.

— Не бійся. Антракт… Йди, а то ще кого-небудь лиха година принесе.

В антракті Вітя вийшов у фойє. Проходячи повз буфет, він знічев'я глянув і сторопів: в черзі стояв Поніманський! Вітя прихилився до холодного мармуру колони і, затулившись програмою, почав спостерігати.

— Хлопчику, — звернулася до нього літня жінка, — дозволь на хвилинку програму.

— Будь ласка.

Його голос заглушив пронизливий дзвоник. Глядачі заметушились. Даремно Вітя намагався знайти Поніманського в людському потоці. Він безслідно зник.

Вітя теж поспішив на своє місце, але те, що відбувалося на арені, його вже не цікавило. Він розглядав сектор за сектором, ряд за рядом, сподіваючись відшукати Поніманського. Як на лихо, світло погасло, спалахнули різноколірні прожектори — почалась водна феєрія. Промені перетворювали водяні струмені в чудову гаму барв, створюючи ілюзію чарівної казки.

Не дожидаючи кінця, Вітя тихенько вислизнув з ложі і спустився у вестибюль. Він вирішив підстерегти Поніманського.

— Чого це, ти, голубе, тут опинився? Щось сталося? — почувся стривожений голос Чернушкіна.

— Це ви, Сергію Олександровичу? — повернувся Вітя. — У мене, — зам'явся, — дуже важлива справа…

— Якщо так — пішли до мого кабінету, — взявши Вітю за плечі, сказав Чернушкін.

Стіни невеликої кімнати до стелі були завішані рекламними афішами. Біля вікна стояв однотумбовий письмовий стіл. На одному краї його примостився телефон, на другому лежали якісь папки, папери. Скромну обстановку довершували два стільці, крісло та шафка. — Сідай, — показав Чернушкін на стілець, а сам вмостився у кріслі, заклав ногу за ногу. — Не сподобалась вистава?

— Та ні, — поморщився Вітя. — В цирку… А ви нікому не скажете? Бо я клятву дав…

— Можеш довіритись розвідникові…

— В цирку, — Вітя стишив голос до шепоту, — шпигун…

Чернушкін, хоч після розмови з Поніманським настрій у нього був препоганий, мимохіть зареготав.

— Шпигун! Ха-ха-ха! Шпигун! У нас? В цирку? Ха-ха-ха!

— Шпигун, справжнісінький шпигун! — наполягав Вітя з образою в голосі, мало не плачучи, що йому не вірять. — Ми з Альошею його в Касторки бачили…

— Що за Касторка? — перебив Чернушкін.

— Один стариган… Ми так його прозвали. Зловредний, до всіх присікується, втручається… Живе в одному будинку з Альошкою… Він просив нас передати листа його другу, а конверт випадково розірвався… Нехороше, звичайно, але ми прочитали листа, заклеїли й віддали Макогонові, а потім…

Усмішки на обличчі Чернушкіна наче й не було.

— Кому? Кому передали?

— Макогонові, Опанасу Степановичу.

— А Касторки як прізвище? — з удаваною байдужістю поцікавився Чернушкін.

— Півень, Карпо Матвійович.

Почувши прізвища своїх спільників, Чернушкін вже не пропускав жодного слова з розповіді хлопчика і лише час від часу ставив навідні питання. В міру того, як Вітя повідомляв усе нові й нові подробиці діяльності НПВБ, Чернушкін переконувався, що хлопці випадково, самі того не підозрюючи, натрапили на їхній слід. Він ладен був розірвати Вітю на шматки, але жодна риска не здригнулася на його обличчі.

«Вони все пронюхали, їм відомий кожен наш крок… І винен Матвійович — старий дурень, надало ж йому з хлопчиськами зв'язатись… Якийсь Альошка обкрутив Поніманського кругом пальця. Спалити не міг ту квитанцію, кретин! Корчить з себе бозна-що, а дурний, аж світиться. Та всі один одного варті. Наче отара баранів, поперлися до Макогона… А Тетерю просто випадково на Другій Дачній не злапали. А через нього й нам був би амінь, йолоп, хоч і покійник… А вгодована свиня Шкарбун? Не міг вікна запнути по-людськи. Добре, що сьогодні хлопчиська в Ясне не поїхали, а то б знову вклепались…»