— Тепер один як палець… Сім'ю заводити пізно, за плечима п'ять десятків… Хотів узяти на виховання сироту з дитбудинку, але робота в мене така… — він урвав свою розповідь важким зітханням, — завжди на колесах… До війни і після демобілізації я був маніпулятором, а от уже два роки адміністратором… Серце підводить, спритність не та вже…

Валентин Филимонович мовчав. Хіба допоможуть слова в такому горі?

Чернушкін провів по обличчю рукою, ніби відганяючи сумні спогади.

— Що минуло, того не повернеш… Ми з Вітею чекаємо вашого рішення. Сподіваюсь, не заперечуватимете, якщо він проведе один вечір зі мною в цирку. Обіцяю очей з нього не спускати і доставити в повній цілості.

— Чи зручно?.. Він заважатиме вам…

— О, що ви!

— Сергію Олександровичу, але він ще й не обідав…

— Не турбуйтесь, Валентине Филимоновичу! Ми пообідаємо в кафетерії.

— Тату, я не хочу їсти! — вигукнув Вітя.

— Ну що ж, я не заперечую.

Вітя хотів бігти одягатися, але Чернушкін зупинив його.

— На, візьми, — віддав він книжку. — Рік тому її мені подарував автор, мій хороший приятель Арутюн Акопян. Прочитаєш, сам зможеш фокуси показувати.

Лишившись удвох з Сахном, Чернушкін сказав:

— Ой, пробачте, Валентине Филимоновичу, якось так вийшло, що я вас не запросив. Може, поїдете з дружиною? Дуже цікава програма…

— Дякую, але дружина ще не прийшла з роботи. І ми якось не збирались.

— Валентине Филимоновичу, я не наполягаю, щоб обов'язково сьогодні. Давайте іншим разом.

— Не знаю, навряд чи зможу найближчими днями вирватись.

— Що, дуже зайняті на роботі? Служба службою, але треба і про відпочинок подумати.

Сахно якось мимоволі пройнявся повагою до нового знайомого, груди якого прикрашали два ордени Червоного Прапора, і довірливо сказав:

— Я зараз проваджу ревізію на одній фабриці… Розкрадачі…

— Ні, ні, — підніс руки Чернушкін. — Ваші службові таємниці мене зовсім не цікавлять. Я працівник мистецтва і далекий від цих справ… Навіть якось не віриться, що в нашій країні можуть бути негідники…

— Необізнаній людині, звичайно, важко повірити, — згодився Сахно, — що є негідники, які розкрадають тисячі, десятки тисяч… Взяти хоча б цю фабрику. Там звили гніздо досвідчені шахраї на чолі з головним бухгалтером.

— Повірте, усіх цих покидьків, якби на те моя влада, розстрілював би без суда і слідства. Ви хочете мені заперечити, але яке може бути до них правосуддя, милосердя?

«Взяти та одразу запросити на завтра в Ясне на рибалку? Тоді і з хлопчиськом морочитися не треба. Здається, він мені довіряє… А якщо розбовкає домашнім? Ні, не годиться… Краще завтра зустріну його біля фабрики і скажу, що з сином скоїлося лихо: в Ясному він на річці випадково напоровся на корч… Сахно, звичайно, помчить зі мною на край світу…»

Радісний, сяючий вибіг Вітя.

— Я готовий, Сергію Олександровичу!

— Бувайте здорові, Валентине Филимоновичу. Сподіваюсь, ми ще з вами зустрінемось…

ДОРОГА КОЖНА ХВИЛИНА

Провівши Вітю й Чернушкіна, Сахно пішов у садок. Між ним та Олійником зав'язалась розмова про проблеми сучасного живопису, про абстракціоністів. Обидва зійшлися на думці, що їхню мазанину не можна вважати мистецтвом. Захоплені розмовою, вони не помітили, коли повернулась Людмила Йосипівна.

— Ви обідали?

— Тебе чекали, — відповів Валентин Филимонович.

— Я ж попередила — у нас на заводі сьогодні перевибори завкому. Сиділи до пів на дев'яту голодні.

— Хіба вже о пів на дев'яту?! Не може бути. — Сахно глянув на годинник. — І справді. Забалакалися ми з Анатолієм Максимовичем.

— Ідіть у дім, я швиденько накрию, — сказала Людмила Йосипівна.

Олійник, хоч як його вмовляли, категорично відмовився вечеряти і залишився в садку.

— Даремно ви одмовились, Анатолію Максимовичу, — дорікнув Сахно. — Холодник такий чудовий, просто з льоху…

— Валентине, — підійшла Людмила Йосипівна, — ти хоч дав Віті гроші на тролейбус, на морозиво?

— Зовсім випустив з уваги… Та не хвилюйся, Людо, я ж тобі казав за обідом: Сергій Олександрович справив на мене враження порядної людини…

— Пробачте, — насторожився Олійник. — Вітя кудись пішов?

— В цирк. — І Сахно розповів про обставини знайомства сина з Чернушкіним і про свою розмову з ним.

— То, кажете, Сергій Олександрович?

— Не турбуйтесь. Людина цілком статечна. Не знаючи, що він адміністратор цирку, його цілком можна прийняти за наукового працівника, просто за академіка, професора…

— А борідка в нього є?! — підхопився Олійник.

«Молодий, гарячий, — подумав Сахно. — Скрізь йому ввижаються страхітливі злочини й лиходії». Усміхаючись, він потягнув Олійника за рукав.

— Сідайте! Я зрозумів вас… Та сідайте, не хвилюйтесь… Прізвище його Чернушкін, Сергій Олександрович, він колишній фокусник, тепер адміністратор цирку, заслужений партизан, орденоносець…

— Валентине Филимоновичу, — настійливо повторив Олійник, — то є в нього борідка чи ні?

Людмила Йосипівна здивовано поглядала то на чоловіка, то на Олійника.

— Борідка? — усміхнувся Сахно. — Ну, є, є невелика… Клинцем.

Не бажаючи хвилювати ні Валентина Филимоновича, ні Людмилу Йосипівну, Олійник спокійно сів на лаву, але вже через хвилину, ніби щось пригадавши, сказав:

— Ви мені пробачте, зовсім випустив з уваги: на десяту я замовив розмову з Новосибірськом.

Опинившись на вулиці, Олійник бігом кинувся до зупинки таксі. До неї було добрих півтора кілометри. Але не встиг він пробігти і половину шляху, як йому зустрілась «Волга» з зеленим вогником.

— В цирк! — коротко сказав Олійник. — І прошу якнайшвидше.

З тісних вулиць старого міста машина вирвалась на Жовтневий проспект. Кілька років тому тут був пустир, а зараз по обидва боки широкої магістралі височіли ансамблі багатоповерхових будинків. Олійникові подобався цей куточок міста, і у вільні години він любив блукати по його юних вулицях, парках і скверах. В його альбомі зібралася сила малюнків. Вони немовби ілюстрували трудовий подвиг будівельників, що створили на пустинному місці новий район. На перших малюнках були похилені від часу халупи, яри, густо порослі бур'яном та чортополохом; їх поступово витіснили обриси баштових кранів, бульдозерів, екскаваторів. А далі пішли — споруда широкоекранного кіно, філармонії, житлові будинки.

Та зараз Олійник нічого не помічав. Вія думав про одне: швидше, якнайшвидше потрапити в цирк…

Заскрипівши гальмами, машина різко зупинилась.

— Що таке? — спитав Олійник. — Я ж вас попереджав, що мені негайно потрібно…

Водій не поспішаючи дістав з кишені сигарету, пом'яв її в пальцях, запалив і лиш тоді відповів:

— Бачите: червоне світло… Завжди так виходить, коли поспішаєш. Цими днями віз пасажира на аеродром. На літак людина спізнюється, нервує, хвилюється… А чим йому допомогти? Автомобілів з крилами ще не винайшли. Був би в нас пропелер, завів би і полетів. Може, років через двадцять такі будуть…

Він ще щось казав, та Олійник не слухав. Для нього дорога буквально кожна хвилина, кожна секунда, а тут стій і чекай… Але ось блимнуло жовте око світлофора, його змінило зелене. Олійник з полегшенням зітхнув. Та, наче на гріх, заглух двигун. Шофер марно натискав на стартер, втративши терпіння, пустив у хід заводну ручку, але все даремно. Тоді він, сердито буркочучи щось під ніс, підняв капот і заходився копирсатись у моторі.

Олійник сидів, як на голках. «Залишити машину? Тролейбусна зупинка звідси порівняно недалеко… Але поки добіжиш, скільки часу мине… До того ж цим тролейбусом не під'їдеш до цирку, треба пересідати на інший».

— Що там у нас сталося? — відчинивши дверці, вихилився Олійник. — Довго ми ще стоятимемо? — не приховуючи роздратування, спитав він.

— Засмітився жиклер дозуючої системи… Це з ким завгодно може трапитись… Вже продмухав. Зараз поїдемо…