Правду сказати, мені було аж якось не по собі, шо у героя не сталося жодних пригод чи ока-зій з прикордонниками. У них була брутальна звичка забирати в людей з потягів різні речі без дозволу. Коли мій Батя одного разу поїхав до Праги у відрядження від «Доріг предків» і коли він заснув, то прикордонники витягли з його валізи багато класних речей, шо викликає законне обурення, бо у мого Баті класних речей не так вже й багато. (Це так нетипово думати, шо хтось колись образив Батю. Я звик думати,

то ролі в світі не міняються.) Я також чув різні Історії про вояжерів, які змушені були поділишся з прикордонниками частиною валюти, шоб ті повернули їхні документи. Американцям від всього того могло бути або краще, або гірше. Ліпше, якшо прикордонник любив Америку й хотів справити на американця враження доблесного сторожа кордону. Цей прикордонник думав, шо колись-то зустріне цього американця вже в Америці, і шо американець візьме його з собою на гру «Чикаго Булз», і купить йому блакитні джинси і білий хліб, і тонкий туалетний папір. Цей прикордонник мріє говорити англійською без акценту і в один день одружитися з дівчиною з великими м'якими цицьками. І цей прикордонник зізнається вам, що йому не подобається місце, де він живе.

Другий вид сторожів — це ті, які теж люблять Америку, але ненавидять американців, зате, шо нони американці. Такі найгірші за все. Такий прикордонник знає, шо він ніколи не потрапить до Америки й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Річ у тім, шо це єдиний випадок у його житті показати, шо Україна вища за Америку, а він сам — вищий за американця. Про це мені розказав Батя, і я впевнений, шо він теж впевнений, шо так справедливо.

Коли ми дісталися до машини, Дєд терпляче очікував нас там, як йому наказував Батя. Він був дуже терплячий і мило похрапував. Він похрапував з такою гучністю, шо я і герой могли чути його, хоча вікна в машині були зачинені. Здавалося, шо машина працює. «Це наш шофер, — сказав я, — це шофер-експерт». На фізіономії героя я став спостерігати чудернацьки здивовану усмішку, її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилин з чотири. «З ним усе в порядку?» — запитав герой. «Ш-шо? — перепитав я. — Я вас не зрозумів. Говоріть, будь ласка, повільніше». Здається, герой подумав, шо я некомпетентний в мовних питаннях. «3… на… шим… во… ді… єм… все… в… по… ряд… ку?» «Ну, мови нема! — відповідав я. — Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій Дєд». У цей момент про себе нагадав Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав зі всієї дурі.

«О, Господи Ісусе!» — блискавично відреагував герой і відскочив від машини. «Не лякайтеся, — заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до скла. — Це всього лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її сорочину, але вона була настільки витерта, шо видно було тільки «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона скажена, — сказав я, — але дуже грайлива».

«Дєд, — сказав я, простягаючи руку, шоб його розбудити, — Дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди упокоюється», — сказав я герою в надії, шо він буде менше нервувати. «Може, це і на руку», — сказав герой. «Ш-шо?» — перепитав я. «Я сказав, може, це і на руку». «А шо значить на руку?» «Ну, що це нам допоможе. А шо ж ми робитимемо з цією собакою?» З того часу я часто користуюся цією американською ідіомою. У тусовочних нічних клубах (нічниках) я кажу дівчатам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої безподобні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона вкурила, шо я супер-класний чоловік. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.

Мені таки вдалося вивести Дєда із його спокою. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він ше не розумів, де перебуває. «Анна?» — спитав Дєд. Це було ім'я моєї бабки, яка вмерла два роки тому. «Нє, Дєда, — відказав я, — це я, Саша». Він був дуже знічении, я втямив це по тому, як він відвернувся. «Я привщ Шафран-Бойлера», — відрапортував я. «Ага, але я Джо-на-тан», — підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Молодший-Молодший лиже вікна. «Я привів його. Потяг уже прийшов». «А-а», — відповів Дєд, і я зрозумів шо він усе ше уві сні. «Нам треба їхати прямісінько до Луцька», — нагадав я, як і наказував Батя. «Що?» — перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, — сказав герой, — саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброда». «Ш-шо?» — спитав я. «Луцьк, а потім Трохимброд». «Правильно», — підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед себе. Він глибоко дихав, а його руки дрижали. «Правильно?» — звернувся я до нього. «Заткнися», — видав Дєд. «А де перебуватиме собака?» — запитав герой. «Ш-шо?» «Де… пе… ре… бу… ва… ти… ме… ваш… пес?» «Не розумію». «Я боюся собак, — сказав він, — у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це Дєду, який все ше подрімував. «Ніхто у світі не боїться псин», — сказав Дєд. «Він каже, що ніхто у всьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», — попередив він. «Шо зосталося?» «Оце». «Шо?» «Оця-от річ». «Шо за річ?» «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». «Не бачу нічого». «Тут», — сказав герой. «Де?» «Ну от же», — сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», — хоча насправді я нічорта не побачив. «І моя мама боїться собак». «То й шо?» «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим вдіяти». Тепер я розумів ситуацію. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший повинен їхати з нами на передньому сидінні», — сказав я Дєду. «Та лізьте ж нарешті в цю довбану машину!» — крикнув Дєд, втрачаючи увесь свій сонний спокій. «Сучка і єврей поїдуть на задньому сидінні, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця і для одного. «Що ж робити?» — спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.

Книга повторюваних снІв, 1791

Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли Приземлені якраз провадили свою недільну службу.

Найважливіше пам'ятати,— звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні Приземленої Синагоги мандрували від одного конґреґанта до іншого, змінюючи місце молитви кожної Суботи).

Пам'ятати що? — перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.

Це не має значення, —провадив Дідль, — зовсім не має. Головне взагалі пам'ятати. Це просто акт пам'ятання, процес пам'ятання, визнання нашого минулого… Спогади—  то малі молитви до Бога, якщо лиш ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Клянусь, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашуКнигу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!… Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я вічно все зіпсую —

Пам'ять, —підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його і прошепотіла: Пам'ять.

Ага, ось де ми,— продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток. Пам'ять. Пам'ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення у нашуКнигу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?

У мене був сон, цікавіший, ніж: усі решта за ці два останніх тижні, —сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого Приземленого, котрий зрікся Великої Книги.