Настав момент згадати мого Дєда, який теж товстий і навіть товстіший, ніж мої батьки. О'кей, розповім і про нього. У Дєда золоті зуби й густа рослинність на обличчі — кожного дня з самого ранку він довго розчісує своє пишне волосся. Майже п'ятдесят років він горбатився на різних роботах, найбільше — у колгоспі, а потім став водієм. Нарешті його найняли у «Дорогами предків», де він почав пахати ще в 1950-х і працював аж донедавна. Зараз він пішов на заслужений відпочинок і живе недалеко на нашій вулиці. Моя бабка померла два роки тому від раку мозку, і Дєд після того впав у депресію і парить всім, шо він сліпий. Мій Батя не вірить, але все одно купив йому Семмі Дейвіса Молод-шого-Молодшого, бо сука-поводир згодиться не тільки сліпому, а й тому, хто страждає від самотності. (Не треба було писати «купив», бо Батя не купував її, а просто взяв із притулку для неуважних псів. Це не тільки несправжня сука-поводир, а ше й розумово відстала.) Дєд транжирить більшу частину дня в нас удома перед телевізором. Він часто вичитує мене. «Саша! — кричить він, — Саша, не будь таким гниляком! Не будь таким порожнім! Роби шо-небудь! Роби шо-небудь корисне!» Я ніколи не перечу йому й навіть ніколи спеціально його не нервую, але я не розумію, шо може стати зараз таким уже корисним? Поки бабка була жива, він не мав тої страшної звички рипіти на мене чи на Ігорчика. Ми розуміємо, шо це він не навмисно, і вибачаємо йому. Одного разу я з'ясував, шо Дєд часом плаче перед телевізором. (Ця частина розповіді про мого Дєда, Джонатан, залишиться між нами, о'кей?) Якраз транслювали прогноз погоди, тож плакав він явно не через якусь депресивну передачу. Я ж ввічливий і завжди прикидаюся, шо нічого не помічаю.

Мого Дєда також звати Олександр. Як і мого Батю. Ми були первістками в наших сім'ях і пишаємося тим не менше, ніж бейсболом, який (всі це знають) придумали в нас, в Україні. Я теж назву свого первістка Олександром. Як-шо хочете знати, шо буде, якшо в мене народиться дівка, то я вам поясню. Мій первісток дівкою не буде. Мого Дєда привели на світ в Одесі 1918 року. З України він не виїжджав. Найдалі він був у Києві, бо там мій дядько одружився з однією коровою. Коли я ше був паца-ном, Дєд, бувало, повчав мене, шо Одеса — це найкраще місто на світі, бо тут дешева горілка й дешеві жінки. Він всяко приколювався з моєї бабки, коли та ше жила, і натякав, як любив інших бабів. Але бабка знала, шо то були порожні приколи, і голосно реготала. Він казав: «Ганю, я планую одружити он ту, в розовому капелюшку». А вона питала: «З ким ти плануєш її одружити?» А він відповідав: «З собою». Я в цей час тішився на задньому сидінні, а вона казала: «Але ти ж не батюшка». А він: «На сьогодні ним стану». А вона йому: «Ти сьогодні увірував у Бога?» А він їй: «Сьогодні я вірую в любов». Батя просив ніколи не нагадувати Дєду про бабку. Він говорив так: «Це заганяє його в депресію, ШАПКА». А я йому: «Не називай мене так». Тоді він: «Це заганяє його в депресію, Алекс. І заставляє його думати, шо він ше більше сліпий. Хай краще все забуде». Тому я ніколи про неї йому не нагадую, бо якшо я нічого не маю проти, то роблю все так, як каже мій Батя. А ше він крутий в кулачному бою.

Подзвонивши мені, Батя набрав Дєда і сказав, шо фрахтує його водієм для нашої поїздки. І якшо ви хочете знати, хто буде гідом, то я вам скажу, шо гіда не буде взагалі. Батя сказав, шо ніякого гіда не передбачаєтся, бо Дєд наш і так дуже натасканий у краєзнавчому матеріалі за всі роки роботи у «Дорогами предків». Батя назвав його експертом. (Коли він це казав, це звучало переконливо. А зараз, Джонатан, як тобі здається, у контексті всього, шо з нами сталося?)

Коли ми всі троє мужчин на ім'я Алекс зібралися в Батіному домі того вечора обговорити справу, яка на нас навалилася, Дєд сказав: «Я не хочу. Я пішов на відпочинок не для того, шоб витворяти такі гімняні речі. З мене досить». «Мені все одно, шо ти думаєш», — сказав йому Батя. Тоді Дєд зі всьої дурі гримнув рукою по столі й закричав: «Не забувай, хто є хто!» Я подумав, шо розмова на цьому обірветься. Але тут Батя мене шокірував. він сказав: «Прошу тебе», а далі ше дивніше, «Тату». Мушу зізнатися, шо я в це так і не в'їхав. Дєд повернувся і сказав: «Останній раз. Більше я того робити не буду».

Ми розробили план, за яким мали підібрати героя нашої повісті у Львові на вокзалі 2 липня о третій годині. Далі, за планом, два дні мали теліпатися довкола Луцька. «Луцьк? — запитав Дєд. — Ти ж не казав, шо то буде Луцьк». «Так, Луцьк!» — відповів Батя. Дєд потонув у роздумах. «Він шукає, звідки родом його дід, — пояснив Батя, — а ше якусь Августину, яка врятувала цього діда на війні. Хоче написати книжку про село свого діда». «Ага, — сказав я, — то він умний?» «Нє-а, — пояснив Батя, — ум у нього

примітивний. Американський офіс сказав, шо він дзвонить кожен день і ставить сотні дебільних запитань типу, чи знайде він тут нормальну їжу». «Сосиски в нас точно є», — сказав я. «Звичайно! — підтримав Батя. — Так шо він не зовсім умний». І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. «А де це місто?» спитав я. «Воно називається Трохимбрід». «Трохимбрід?» — перепитав Дєд. «Це 50 кілометрів від Луцька, — пояснив Батя, — у нього є карта, і він впевнений, шо він знає розташування. Все має бути чотко».

Батя пішов спати, а ми з Дєдом ше пару годин дивилися тєлік. До нас обох все доходить дуже повільно. (Ледь не написав, шо ми тащи-мося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з російськими субтитрами. Показували китайця, який розбирався на гранатометах. Ше ми подивилися погоду. Дядя з екрану сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і Дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шаблюкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, під час реклами гамбургерів з «Макдональдса»; сказав: «Я не хочу трястися десять годин у якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві».

Початок світу настає часто

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: «Хай буде…, хай буде…»

Ханна пхинькала. Кана ступила у холодну воду, піднявши над коліньми зав'язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» —волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком штетля-громади мусив носити на шиї. «Вилізьте з води! Ви поранитесь!»

Чесний торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив'язаного до одного зі своїх ятерів. «І що там таке?— закричав він, обернувшись до берега. — То ти, Янкелю? Що сталося?»

«То близнючки нашого Доброчесного Рабина», —гукнув у відповідь Янкель. «Влізли у воду, ще котрась пораниться!»

«Тут випливають такі чудернацькі речі!» —Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з'являлися в коронах з бульбашок, які розтріскувались, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки утопленої квітки-незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…

Проте її трохи старша й обачніша сестра Хан-на — геть в усьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, — дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її і притулив головою до своїх грудей, примовляючи: «Ну-ну-ну, заспокойся…— а до Біцля Біцля крикнув, — давай греби і привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!»