Навіть якшо не враховувати цієї дурнуватої суки, яка постійно намагалася рванути через вікно машини, їхати було дуже важко, бо саме авто було абсолютним лайном і рухалося не швидше, ніж я біжу, тобто десь шістдесят кілометрів за годину. Нас обганяло багато машин і цей факт змушував мене почуватися другосортним, особливо якшо це були машини, напаковані сім'ями або велосипедами. Ні Дєд, ні я не перекинулися навіть словом, коли їхали, і це нормально, бо ми взагалі неговіркі. Я намагався не нервувати його, хоча раз таки зробив це. В одному випадку я забув вивчити карту і ми пропустили виїзд на головну дорогу. «Ти тільки мене не бий, — сказав я Дєду, — бо я припустився малюсінької помилки в користуванні картою. Дєд натиснув на педаль гальмів, і моє обличчя точно відтворило конфігурацію лобового скла. Більшу частину хвилини він нічого не казав. «Я тебе просив водити машину?» — запитав Дєд. «У мене нема прав, шоб вести машину», — відповів я. (Хай це буде нашим секретом, Джонатан.) «А може, я просив тебе готувати жратву, коли ти там собі дрихнув?» — знову сказав Дєд. «Нє-а», — відказав я. «Так, може, я вимагав, шоб ти видумав велосипед?» — питав він. «Нє, — сказав я, — в мене би це й так не вийшло». «Скільки речей я попросив тебе зробити?» — не переставав Дєд. «Тільки одну», — відповів я, добре знаючи, шо він ледве стримується, хоча тримає все в собі, і шо за якийсь час його прорве і він на мене визвіриться, а може, і вдасться до заслуженого мною насилля — нічого нового в тому не було. Але він цього всього не зробив. (Тепер ти знаєш, Джонатан, шо він не вдався до насилля ні до мене, ні до Ігорчика.) Хочеш знати, шо він зробив? Він розвернув машину, і ми поїхали до того місця, де я помилився. Минуло двадцять хвилин. Коли ми туди під'їхали, я сповістив Дєда, шо це тут. «Шо, клянешся своїм дрином?» — запитав Дєд. І я сказав йому, шо клянуся дрином. Тоді він скерував машину на узбіччя. «Тут ми зупинимся і з'їмо наш сніданок», — сказав Дєд. «Шо, прямо тут?!» — здивувався я, бо місце було дуже непривабливим, якихось кілька метрів від болота посеред дороги і біля якоїсь бетонної стіни, шо відділяла дорогу від колгоспних полів. «Так, я думаю, шо це найкраще місце», — запечатав Дєд, і я зрозумів, шо краще не возбухати. Ми вляглися на травичку й почали їсти, у той момент Семмі Дейвіс Молодший-Молодший намагався злизати жовту розмітку з дороги шосе. «Як ти ше раз помилишся, — сказав Дєд, вдумливо пережовуючи сосиску, — то ти вилетиш із машини з відбитком кеда на сраці. Це буде відбиток мого кєда. І він буде на твоїй сраці. Ти усвідомлюєш цю річ?»

Коли ми приїхали до Львова, була тільки одинадцята година, але ми зразу подалися на залізничний вокзал, як наказував нам Батя. Вокзал було дуже тяжко знайти, і ми ставали багато разів втраченими людьми. Це доводило Дєда до сказу, він усе повторював «Я ненавиджу Львів!» Так ми блукали хвилин із десять. Львів — це велике і вражаюче місто, але воно не таке, як Одеса.

Одеса дуже красива, там є багато відомих пляжів, де дівчата лежать на спинах і репрезентують свої суперові цицьки. А Львів нагадує американський Нью-Йорк. Мені здається навіть, шо Нью-Йорк, фактично, будували на зразок Львова. Тут високі будівлі (деякі навіть мають по шість поверхів), широкі вулиці (де є місце для трьох автомобілів вряд) і всі люди з мо-білками. У Львові є багато статуй і багато місць, де вони колись стояли. Я ше не бачив міста, в якому було би стільки бетону. Та тут всюди бетон, я вам скажу, шо навіть міське сіре небо подібне на бетон. Це шось таке, про шо ми з героєм будемо багато говорити потім, коли в нас буде бракувати слів. Він мене спитає: «Ти пам'ятаєш щось конструктивне про Львів?». І я скажу: «Я — так, там багато конструкцій». І тоді він теж скаже: «1 я пам'ятаю». Львів узагалі в українській історії місто дуже важливе. Запитаєте чому? Та я не знаю чому, але я впевнений, шо мій друган Гриня це точно знає.

Але збоку вокзалу Львів не дуже вставляє. Саме тут я протинявся більше чотирьох годин, підстерігаючи нашого героя. Але оскільки його потяг ше й спізнювався, то мені прийшлося прочекати його п'ять годин. Мені було дуже нудно блукати вокзалом навіть без плеєра, але попускало від усвідомлення, шо я не в машині разом з Дєдом, який помалу сходив з розуму, і Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим, який уже давно здурів. Вокзал був не звичайним, а оздобленим блакитними і жовтими клаптями паперу, які звисали зі стелі, їх помістили тут, шоб відзначити першу річницю нашої Конституції. Мене вони пишатися цим не змушували, але мені здавалося, шо вони повинні сподобатися герою, коли він висадиться зі свого празького поїзда. Так він відразу відчує дух нашої країни. Можливо, він подумає, шо клапті паперу тут для нього, бо я ж знаю, шо блакитний і жовтий — це кольори євреїв.

Коли його поїзд прийшов, мої ноги від довгого стояння набрякли і я йшов, як по битому склу. Я би десь тут і присів, але підлога вокзалу була такою брудною, а я надягнув свої непере-вершені блакитні джинси, оскільки хотів справити на героя незабутнє враження. Я знав, у якому вагоні приїде герой, бо мене про це поінформував Батя, тому я намагався добігти до нього, коли поїзд зупинився. Це було важко, бо ж мої ноги рухалися, як по битому склу. Наперед себе я ніс спеціальний знак з іменем, постійно відчуваючи дрижаки в ногах, я також заглядав ув очі кожному зустрічному.

Коли ми таки зустрілися, я був приголомшений його зовнішністю. «І це американець?!» — подумав я. А потім зразу ше подумав: «Оце-от єврей?!» Він був на диво маленьким. Він носив окуляри, а своє ріденьке волосся не розчісував на проділ, а так і носив, як шапку.

(От кого на місці Баті я би називав ШАПКА.) Він абсолютно не нагадував тих американців, яких я бачив у журналах. У них було жовте волосся й купа м'язів. Так само він не був схожим на євреїв з історичних книг, де вони взага-лі були безволосими і красувалися своїми лисинами. На ньому не було ні джинсів, ні уніформи. Правду сказати, він узагалі не тягнув на шось особливе. Я був фрустрований по-максимуму.

Напевно, він помітив знак в моїх руках, тому шо схопив мене за плече і спитав: «Алекс?» І я сказав так. «Ви ж будете моїм перекладачем, правильно?» Тут я попросив його трохи стриматися, бо я нічого не міг второпати. Правду кажучи, я майже наклав у штани, але зі всіх сил намагався бути спокійним. Урок перший: «Добрий день. Як ваші справи?» «Що, перепрошую?» Урок два: «Хіба ж сьогодні не прекрасна погода?» «Ви мій перекладач? — сказав він, роблячи додаткові жести, — правда?» «Так, — відповів я, випроставши руку йому назустріч, — мене звати Олександр Перцов і я ваш скромний перекладач». «Це просто клас, що я на вас наткнувся», — сказав він. «Ш-шо?» — перепитав я. «Я скачав, — повторив герой, — що радий з вами зіткнутися». «Ага, — розсміявся я, — а от я би вас нікуди натикати не хотів. Звиняйте, за мою англійську, я в ній не такий вже супер-пупер». «Джонатан Сафран Фоер», — відповів герой І простягнув мені свою руку. «Ш-шо?» «Мене звуть Джонатан Сафран Фоер». «Шафран-Бойлер?» «Сафран Фоер». «Ага, а я навпаки — Алекс», — сказав я. «Я знаю», — нагадав він. «Вас хтось ударив?» — запитав герой, вказуючи на моє праве око. «Мій батько був таким добрим і вдарив мене», — відповів я, взявши його валізи й рушивши до нашої машини.

«Залізнична мандрівка вам сподобалася?» — запитав я його. «О, Боже, — вигукнув він, — двадцять шість годин, затрахала незносно!» Ця дівчина — Незносна — напевне все зробила су-пер, подумав я про себе. Потім я спитав: «Ви хоч би трохи перекимарили?» «Що?» «Ну, кимарнули ви?» «Не розумію». «Упокоїлися?» «Як?» «Ви упокоїлися в поїзді?» «Та ні, — сказав він, — нічого я не упокоювався». «Ш-шо?» «Я… не… у… по… ко… ю… вав… ся». «А, прикордонники?» «Вони нас не затримали, — відповів він, я багато чув про них, обіцяли, що вони ну, знаєте, зададуть нам жару. Але вони тільки зайшли, звірили паспорти й більше нас не чіпали взагалі». «Ш-шо?» «Мені казали, що будуть проблеми, але жодних проблем не було». «А, так ви про них чули?!» «Ну, так. Мені казали, що вони добрячі скурві сраки». Добрячі скурві сраки. Я закарбую це у своєму мозку.