З центрального апельплацу їхню групу погнали в другий блок. З власного досвіду в’язні знали, що на новому місці почнеться й нове мордування. І як же вони були здивовані, коли у другому блоці їх зустрів штубовий з числа тих політв’язнів, які скрізь і завжди залишалися справжніми людьми. Він завів їх у приміщення, запропонував сісти на лавку і сказав таке, що вразило й схвилювало всіх:
Будемо знайомитись. Я політв’язень, поляк. Звати мене Сигізмунд. Два місяці тому також страждав у кар’єрі. Уявляю, що вам довелося там пережити, отож вважаю своїм обов’язком допомогти вам чим зможу.
Сказано це було польською, потім німецькою мовами, після чого Сигізмунд запитав, чи всі зрозуміли. Француз і двоє італійських євреїв мало що второпали, тому Жора переклав для них їхніми мовами. Сигізмунд подивувався, що Жора так гарно володіє мовами, пильно подивився на юнака, на його червоний вінкель з літерою «R». Потім перевів погляд на Володю й Костю, на їхні вінкелі.
Радянці? — приязно всміхнувся юнакам.
Вони ствердно закивали головами.
Дуже слабий ваш товариш,— сказав Сигізмунд, вказуючи на Костю. — Ідіть-но сюди.
Він повів їх в окреме приміщення посередині величезного барака. Тут жило начальство — блоковий, двоє штубових, писар і більше десятка капо (їх зараз у бараці не було). Приміщення вражало ідеальною чистотою — за цим стежили спеціальні прибиральники, що вилизували все до блиску. Праворуч — двоярусні дерев’яні ліжка з матрацами, подушками і вовняними ковдрами. Всі вони акуратно заправлені й застелені. Біля них — шафки, тумбочки, табуретки. Вишаруваний піском і щітками великий дубовий стіл посередині вилискував, ніби дзеркало. Окремо в затишному кутку стояло нестандартне ліжко з різьбленими спинками й перинами. Над ліжком замість килима — квітчаста ковдра з фотографіями голих красунь у найрізноманітніших позах, а на суміжній стіні — колекція нагайок з гуми, сириці, волових жил і дроту. Тут жив блоковий на прізвисько Картяр. На його тумбочці завжди лежало з десяток колод гральних карт. Цей куток приміщення називався панським, а протилежний — господарчим. У господарчому стояла масивна шафа, а біля неї — оббита цинковою бляхою скриня для зберігання продуктів.
Це «заброньовано» від пацюків,— пояснив Сигізмунд. — Від трупарні вони навідуються й сюди, прямо порятунку від них немає...
Він відімкнув замок на скрині, підняв важку ляду і вийняв невеликий, герметично закритий кесель [14], миски, ложки, черпак, ніж і два буханці хліба. Хлопці зачаровано дивилися на все те багатство.
Беріть. Тримав спеціально для вас, кар’ерників, бо ще вчора дізнався, що сьогодні вас розподілять у блоки. А що найперше треба вам — я знаю з власного досвіду. Головне — хоч трохи підкріпитися, відпочити...
Не знаємо, як і дякувати вам,— схвильовано сказав Жора.
Та яка там дяка,— махнув рукою Сигізмунд. — Як будемо живі і вийдемо з цього пекла, отоді вже й подякуємо один одному. Тебе як звати?
Георгій, Жора.
Гарний голос у тебе. Чи, бува, не співак?
Співав, але зараз не до того.
Це правда,— сумно мовив Сигізмунд. — На співи тут не потягне... Так ви всі троє з Радянського Союзу?
Всі,— відповів Жора. — Я з Одеси, Володя ось із Київщини, а Костянтин — із Севастополя.
І давно потрапили до швабів?
Давно. Вже років зо два.
Ого! — здивувався Сигізмунд. — То ви вже бувалі в’язні. За два роки мало хто лишився живим у цих катівнях... А оті сім чоловік, що разом з вами, добре вам знайомі?
Як вам сказати...— знизав плечима Жора. — Цілий місяць у кар’єрі були разом. А що вас цікавить?
Може, серед них є такі, що не заслуговують допомоги? Не хотів би допомагати підлим людцям.
Ні, підлих, здається, немає.
Ну, тоді добре. Спробую завтра залишити вас у блоці. Зроблю вас прибиральниками. А якщо це й не вдасться, однаково допомагатиму вам. Хоча б на початку, поки трохи зміцнієте. А зараз — несіть...
Спасибі вам, дорогий Сигізмунде! Ніколи не забудемо вашої доброти.
Несіть, несіть.
І ось зворушені до сліз кар’єрники обідають, тремтячими руками тримають ложки й хліб, а на очах бринять сльози вдячності. Цей добрий Сигізмунд з сивими скронями й теплими очима повернув їм віру в життя, і це здавалося таким несподіваним дивом, в яке важко було й повірити. А їхній рятівник тим часом занотував у свій записничок їхні номери.
Будете спати ось на цих нарах, поближче до дверей, внизу, на першому ярусі. У спеку не так задушливо. На апель всі разом ставайте на лівий фланг. Будьте завжди разом і допомагайте один одному,— порадив бранцям. — До мене звертайтесь лише у виключних випадках і тільки офіційно: гер штубенельтестер. Ну, і як належить, виструнчуватися й знімати мютце. А втім, я завжди буду в блоці і керуватиму вами...
Жора перекладав Сигізмундове напуття французькою та італійською мовами, в’язні кивали у відповідь, що все, мовляв, розуміють, і продовжували обідати. Від хвилювання у кожного тремтіли пальці — фізичне виснаження і пережиті страждання давалися взнаки.
Скажи пану Сигізмунду,— звернувся француз до Жори,— що ми ніколи не забудемо його доброти. За п’ять місяців неволі я вперше зустрічаю таку чуйну людину и особі штубового. Ми зобов’язані йому життям. Скажи, що життя марсельця Мішеля Камю належить йому. Нехай візьме моє життя будь-коли, якщо буде в тому потреба.
Жора переклав Сигізмундові схвильовані слова француза і додав від себе: так, ми всі вам зобов’язані, дорогий Сигізмунде, і спасибі вам ще раз за те, що ви така чуйна людина.
Перестаньте сипати словами,— раптом розсердився Сигізмунд. — Пусте це все: реверанси, подяки. Кожна нормальна людина на моєму місці робитиме те саме. Ми вже відвикли від нормальних людей і нормальних вчинків. Поки є можливість, лягайте і спіть. Я буду тут, розбуджу...
Пообідавши, в’язні слухняно почали влаштовуватися там, де вказав Сигізмунд. Жора й Володя відвели геть а посиленого Костю до нар, зайняли там собі місця скраю од. дверей, потім удвох взялися за посуд.
А де можна помити? — запитав Жора.
Поки що несіть сюди. — Сигізмунд знову повів їх до панської штуби.
Може, віднести посуд на кухню?
Не треба. Це зроблять дармоїди — піплі.
А де ж вони зараз?
У другій штубі. Ріжуться в карти. Там їх чортова дюжина. Страх ненавиджу цих проституток...
А нас тут не застукає блоковий? — з острахом запитав Володя.
Ні, не бійтеся. Він з писарем і другим штубовим у центральному блоці пиячить. Вся табірна аристократія завжди розважається там аж до вечірнього апелю. А наші капо в арбайтскомандах. Повернуться увечері за годину до апелю. Отже,— всміхнувся Сигізмунд,— командую блоком я. Маю також свого спостерігача у другій штубі. Через вікно він стежить за всім, що відбувається в таборі і біля нашого барака. Коли що-небудь — доповість,— заспокоїв він хлопців і почав розпитувати, як і звідки вони потрапили сюди.
Жора коротко розказав йому про свої й Володині поневіряння по фашистських катівнях, попросив Сигізмупда розповісти про себе.
Довго б довелося розказувати,— сумно похитав він сивою головою. — Всього й не розкажеш. Сьогодні у мене якраз ювілей: десять років в’язнівського стажу маю.
Десять років? — вражено перепитали хлопці.
Атож,— гірко посміхнувся Сигізмунд. — Якраз десять. Саме тому я такий добренький сьогодні, щоб ви знали,— справляю свій сумний ювілей. Десять років... Ніби за димом спливли. Як ціле століття. Третина життя.
Хіба вам лише тридцять?
Так, хлопці. Тільки тридцять, а вигляд маю, бачте, па всі п’ятдесят. Більше шести років протрубив у польських тюрмах і таборах, потім майже чотири — у гітлерівських. Одне слово, «візитна картка» досить солідна, як то кажуть, не гріх і похвалитися. Тим більше — в день оцього «ювілею».
А за що ж ви сиділи при Польщі?
Про мене піклувалася «рідна» польська поліція, чимало клопоту їй завдавав...
Ви, напевне, комуніст? — здогадується Володя.
Як вам сказати, хлопці? Мабуть, що так, але справи мої не гучні. Давно те було...