С-сон,— видихнув він, затинаючись. — Який жахливий сон...
Заспокойся, друже, заспокойся, це ж тільки сон,— тихо вмовляв Жора, зводячи його за руку.
Тепер Володя біг з цеглою в руках, по всій дорозі бачив тіла замордованих і розстріляних, і той жах, що давив його вночі, ніби знову повернувся до нього. Добре, що біля штабелів зіткнувся з Жорою, якого в цій дикій веремії було вже й загубив, і побратим непомітно для капо шепнув Володі кілька підбадьорливих фраз.
В другій половині дня прибув транспорт з Освенціма. Новачків швидко перерахували, змусили навантажити машини тілами мертвих і зразу ж влили в пекельний кільцевий марафон. Новачки були виснажені настільки, що здавалися смугастими тінями. Багато з них не витримували шаленого темпу роботи, і їх добивали есесівці.
Попереду Володі біг один з новеньких. Десять цеглин, які йому поклали на руки, були для нього непосильним тягарем, водили його худу високу постать з боку па бік, ноги запліталися. Володі видно було, що той нещасний давно вже опух від голоду і навряд чи витримає навіть сьогоднішню роботу, оцей смертельний крос. Новачок уповільнював рух. Порівнявшись з ним, Володя побачив, що то його ровесник, а на грудях у нього такий же червоний вінкель з літерою «R». «Наш,— подумав Володя. — Як же йому допомогти?»
Тримайся, друже,— співчутливо шепнув йому.
Той глянув на Володю відсутнім, байдужим поглядом і нічого не відповів.
Я з Київщини. Володимиром мене звати. А тебе як звати?
Юнак знову промовчав. Цегла на його руках почала розповзатися. Володя знав по собі, що то вже передсмертна апатія, сам пережив щось подібне в Освенцімі, де його рятували підпільники. Треба негайно допомогти і цьому хлопцеві, якось вивести нещасного із згубного стану апатії.
Скоро перерва, друже. Ти кріпись. Отримаємо баланду, передихнемо, і сил тоді додасться.
Володя майже благав юнака, але той дедалі уповільнював рух, а це було небезпечно.
Давай трохи швидше, друже. Чуєш? Швидше! У нас у блоці є хліб. Я нагодую тебе справжнім хлібом. Тільки швидше давай! — наказував йому Володя, мало не плачучи. — Та візьми ж себе, нарешті, в руки! Рухайся!
Хлопець не реагував на умовляння. На його обличчя лягла печать відчуженості й приреченості. Цегла на худих і довгих, як весла, руках катастрофічно розповзалася, ноги підламувалися. Він хитався, немов п’яний. Ступнувши ще кілька кроків і поволі осідаючи, упав ниць грудьми на цеглу. Не замислюючись над тим, що робить, Володя миттю поклав свою цеглу на пісок, швидко підхопив хлопця під пахви, ривком поставив його на ноги.
Будеш жити! — люто крикнув йому в обличчя, блискавично поклав хлопцеві на руки кілька цеглин і підштовхнув у спину. — Бігом!
Есесівець, що стояв неподалік, схопився за автомат, Сухо клацнув затвор, і цей металевий звук здався Володі гучнішим гарматного пострілу. Все тіло враз обдало крижаним холодом. Кінець...
Ні! В автоматі якраз закінчилися патрони. Есесівець поволі дістає з підсумка запасний ріжок з патронами, щоб замінити ним порожній. Якусь мить хлопці приречено дивилися на есесівця, а тоді Володя різко стусонув новачка в під бік:
Та біжи ж! Біжи! Вперед!
І той побіг. Мабуть, вчинок Володі дуже вразив його, пробудив свідомість, змусив зібрати всю свою волю в кулак...
Володя й не пам’ятав, як визбирав цеглу й кинувся вслід за хлопцем. Лише вкарбувалося в пам’ять здивоване булькате обличчя есесівця, який не чекав від в’язня такого одчайдушного вчинку. Може, в ньому катюга побачив приклад працелюбства чи незвичайної мужності й тому не послав кулі навздогін сміливцеві? А Володя біг уперед, щосили притискав до грудей цеглу й чекав пострілу в спину. Холодний піт струмував по його тілу, а в свідомості билося одне: ось зараз пролунає автоматна черга...
Вони пробігли вже чималу відстань, коли за спиною ударила коротка автоматна черга. Володя шарпнувся і, підкоряючись нездоланній спокусі бачити свою смерть, оглянувся. Ні, це вже була не його смерть. Есесівець пристрелив іншого в’язня, який знесилено впав майже на тому ж місці. Юнак наздогнав врятованого бідолаху, через якого мало сам не загинув, побіг з ним поруч і, сам не відаючи чому, може, для себе, а може, для оцього незнайомця, якого пощастило врятувати, в нервовому збудженні почав декламувати рядки улюбленої пісні:
Орленок, орленок, взлети выше солнца И степи с высот огляди!
Навеки умолкли веселые хлопцы,
В живых я остался один...
Незнайомий глянув на Володю незрозумілим поглядом, а тоді, не припиняючи руху, враз заридав. Кусаючи губи, він намагався стримати ті ридання, але це йому не вдавалося. Вони добігли до штабелів і тут на хвилину сховалися від очей капо.
Ну чого ж ти плачеш? — тихо мовив Володя, відчуваючи, що в нього самого зрадливо тремтить підборіддя й навертаються сльози на очі,— Не плач...
Хлопець приткнувся мокрим від сліз лицем Володі до грудей і, голосно схлипуючи, запитав:
Навіщо ти це зробив? Вони б тебе також...
А чого ж ти... надаєш? Хіба не знав, що таких добивають?
Та знав. Сил уже не було...— Хлопець витер рукавом лице і вдячно глянув Володі у вічі. — Я з Переяслава. Панасюк Петро...
От бачиш,— сумно всміхнувся Володя,— а я із Сквири. Це ж недалечко від Переяслава. Прізвище моє Яковенко. Звати Володимиром.
Пробач мені, Володю, мою слабість. Сам розумієш...
Та розумію. Тільки ж тепер тримайся до кінця. Увечері ми нагодуємо тебе. І взагалі, будемо допомагати тобі...
Тут якраз нагодилися захекані Жора і Костя. Вони були мокрі від поту і важко дихали.
Скоріше біжіть з нами,— наказав Жора,— бо он суне капо!
І вони побігли гуртом. На ходу Жора вичитував Володі:
Ви що, вирішили погратися з есесівцями? Ми все бачили... Що це за фокуси, малюк? У них патронів вистачить на всіх...
Не сердься, Жоро,— виправдовувався Володя. — Так сталося... А це мій земляк Петро. З Переяслава.
Нехай твій земляк не розкисає і тримається гурту. Вперед!
Оточивши Петра з усіх боків, хлопці бігли по чергову порцію цегли. Отак гуртом і продовжували тяжкий марафон...
Увечері, як тільки скінчилася робота, есесівці відразу ж поспішили до свого містечка, де на них чекали прохолодний душ, басейн, розкішне казино з естрадними розвагами й повіями. З нагоди цього «свята праці» капо влаштували багату вечерю з пивом. Ящики пива їм підвезли прямо до штабелів цегли.
Тим часом спеціальна команда зносила тіла мертвих до трупарні, складаючи їх спершу в один ряд на бруківці коло трупарні — для реєстрації номерів. Сюди збіглися писарі з усіх боків, щоб скласти списки мертвих. Без цього табірна канцелярія не змогла б підбити загальний баланс живих і мертвих та доповісти рапортфюреру точні дані. Впоратися з цим треба було до вечірнього апелю, справа ускладнювалася тим, що серед загиблих опинилося чимало новоприбулих, ще не включених у списки в’язнів цього табору. Це загрожувало канцелярською плутаниною, а есесівське начальство не терпіло ніякої плутанини. Чимало клопоту мали і Псякрев зі своїми помічниками Шакалом та Змієм: вони ще не встигли одержати м своє розпорядження новий контингент в’язнів і тепер намагалися зібрати докупи усіх новачків і вишикувати їх біля кар’єру.
В’язні-старожили розходились по своїх блоках. Скориставшись відсутністю есесівців і загальним шарварком, хлопці взяли з собою Петра й кинулися в другий блок до Сигізмунда. Завбачливий Сигізмунд уже чекав їх, нагодувавши усіх чотирьох, напоїв чаєм, а Петрові дав ще й з собою пайку хліба та пляшку води. Жора з Володею провели Петра до кар’єру.
Чим же віддячу вам, хлопці? — розчулено питав він, прощаючись.
Тримайся мужньо, а ми допоможемо тобі,— відповів Жора.
Буду триматися, друзі, скільки зможу,— пообіцяв Петро.
Після відбою Жора лагідно докоряв Володі:
Що ж ти так нерозважно поводишся, малюк? Ти ж був на волосинці від смерті! Я ледь не збожеволів, як побачив усе те.
Жоро, зрозумій, не міг я інакше.
Розумію, Орлятко, але ж і мене зрозумій. Якби есесівець розправився з тобою, я б також кинувся туди, і Костя, мабуть, не витримав би. Отак би й загинули всі разом. А як же помста? Що було б з нашими мріями? Адже у житті ми ще не все звершили, та й ще не виконали свого обов’язку перед Батьківщиною.