Хлопці були вражені почутим. Справді, їм здавалося, що Сигізмундові не менше п’ятдесяти років. На це вказували і густа сивина, й глибокі зморшки на обличчі. Тільки очі, теплі й привітні, ще не втратили молодого блиску і живої виразності, притаманної молодим, енергійним, вольовим людям.
Якщо не секрет, то скажіть, Сигізмунде, що ж мала до вас «рідна» польська поліція? — допитується Жора.
Та які тут секрети? Брав участь у повстанні в Лодзі на початку тридцятих років. Поліції це дуже сподобалося,— Сигізмунд при цьому гірко всміхнувся,— от і взяли мене. Відтоді й почалася моя десятирічна «екскурсія» по тюрмах і таборах — спочатку в буржуазній Польщі, а потім транзитом, без пересадки — в гітлерівському рейху... Ех, хлопці, якби вдалося дожити до перемоги над фашизмом і вийти на волю, то передовсім узявся б писати мемуари. Треба, щоб світ знав, що ми пережили... Завжди я намагався дружити з радницями, допомагати їм. Часто вони допомагали мені. Ось і недавно, в Мисловіцькому штрафному пересильному таборі...
Ви були там? — вражено запитав Володя.
Де я тільки не був. У Мисловіцах перебував три місяці тому.
А в якому блоці?
В четвертому. Двадцята камера. А що?
Два місяці тому я теж там гибів,— зітхнув Володя. — І також у четвертому блоці, в тій же двадцятій камері.
Та невже? — щиро здивувався Сигізмунд. — Така динна випадковість... То ти теж натерпівся від старости камери Бубнового Туза і його холуя Стодвадцятьтрикуилети? За цими типами давно вже плаче шибениця.
Уже не плаче. Обоє вони знищені.
Як? Розкажи, розкажи...
Ви ж, мабуть, знаєте, що вдвох вони щодня пиячилн й грали в карти на золото. Багато коштовних речей ховали вони в своїх матрацах і подушках. Ну, в’язні й використали те. Бубнового Туза задушили вночі, а вранці пояснили есесівцям, що задушив його, п’яного, холуй, бо програв йому в карти все, що мав. Есесівці знайшли в матрацах та подушках золото, а тому повірили, що так воно й було, і знищили того холуя, а золото забрали собі. — Володя не сказав Сигізмундові, що й сам був причетний до відчайдушної акції.
Молодці! Собакам і смерть собача. Ти порадував мене, Владеку, гарною звісткою в день мого сумного ювілею. Дужо вдячний тобі.
Це ми вам дякуємо,— відповів Володя,— Ми не забудемо вашої доброти, Сигізмунде... Але як вам вдалося стати штубовим?
Уявіть собі,— щиро зізнався Сигізмунд,— його величність випадок. У в’язниці я добре навчився грати в карти. І ось це знадобилося. Після кар’єру, як і ви, потрапив у другий блок. Тут нас вишикував п’яний блоковий і питає: хто вміє добре грати в карти? Всі мовчать. Тоді він вирішив заохотити: хто виграє в нього — одержить буханець хліба, а якщо програє — матиме двадцять п’ять нагаїв. Ніхто не зголошувався, а я вирішив ризикнути. Мені пощастило — і ось уже місяць випробовую долю.
Ну і як проходить це випробування?
Сигізмунд важко зітхнув:
Складно. Спочатку все йшло блискуче. Мабуть, із сотню разів підряд вигравав я у блокового. Він, ошелешений такою майстерністю, вирішив зробити мене своїм тренером і партнером у групових іграх на збіговиськах запеклих картярів з числа вищих промінентів, які щодня збираються в центральному блоці і грають на коштовності й золото. Тому й зробив мене штубовим і поселив у ці панські покої. Днів зо три ми напружено тренувалися. Картяр готував мене до виходу у «вище товариство», тобто на нічну картярську оргію в центральний блок, а я вчив його, як треба грати і як грати не слід, розкривав секрети і тонкощі найпоширеніших варіантів, доводив, що віртуозне артистичне махлювання — це також своєрідне мистецтво, але покладатися треба не на нього, а на суворий математичний розрахунок, врахування різних вірогідностей, слід також розвивати власну математичну пам’ять — тренувати її і вдосконалювати. Тоді це буде мистецтво справжньої гри, а не віртуозне шахрайство. «Але ж там всі шахраюють!» — обурювався Картяр. «На те вони і шахраї, щоб шахраювати»,— відповідав йому я. Так ми й не дійшли згоди щодо методики гри і спільних дій, але все ж пішли в центральний блок. Та грати мені там не довелося. Мій червоний вінкель політв’язня прийшовся не до смаку бандитам, зокрема старості табору Бруно, який зразу ж витурив мене і дав зрозуміти, щоб не попадався йому на очі. Ось і сиджу тут. Поки що якось тримаюсь, але становище моє дуже хистке й ненадійне...
Справді,— зітхнув Жора,— вам не позаздриш.
А ви думали як? Все це гірше, ніж здається на перший погляд. Я вже каюсь, що вискочив, як Пилип з конопель, з проклятою грою в карти. Ходжу тепер — як по лезу бритви. Уявіть собі: у цій панській штубі я лише один політичний, а решта — кримінальники: вбивці, бандити, садисти з числа імперських німців і польських фольксдойче, які особливо ненавидять мене. От і танцюй на решеті й не попади на дірку... Терплять мене лише тому, що бояться блокового. Я ж їх ненавиджу всіх, і вони це відчувають. Ось гляньте на колекцію оцих нагаїв — і вам стане ясно, з якими типами доводиться дихати одним повітрям.
5
Сигізмундові вдалося призначити хлопців прибиральниками у блоці формально, про людське око, бо прибиральників і без них вистачало.
Хлопці не робили нічого, потроху відлежувалися на парах і мали тепер можливість їсти через кожні чотири години.
Поки я живий,— сказав Сигізмунд,— набирайтеся запасу міцності. Треба, щоб змогли витримати хоч місяць, якщо мене раптом не стане...
Молодість брала своє, і скоро хлопці відчули себе майже здоровими людьми, готовими до нових випробувань. Сигізмунд не завжди мав можливість переховувати хлопців. Часто есесівці влаштовували облави й хапали всіх підряд на авральні роботи. Якось юнаків разом з кількома тисячами в’язнів кинули на розвантажування цегли, яку привозила воєнізована автоколона. Гітлерівці задумали звести довкола табору дванадцятиметрову стіну з кам’яними баштами та бійницями, прожекторними установками, караульними приміщеннями й казематами, всіма засобами сигналізації та оборони. Вони прагнули перетворити табір на справжню фортецю, звідки просто неможливо було б утекти. Машини з цеглою йшли безперервним потоком. Їх треба було розвантажувати біля воріт, а цеглу переносити в інший кінець табору й складати там в акуратні штабелі. Відстань до штабелів — близько кілометра. Всім було наказано брати на руки по десять цеглин і бігом нести до штабелів. Повертатися назад теж бігом. І попередили: за розбиту цеглину буде розбита голова, за симуляцію — розстріл на місці. Як розуміють «симуляцію» есесівці і капо, всім було добре відомо. Спіткнувся, впав і не дуже швидко підвівся — оце вже й симуляція. Місце роботи являло собою замкнене коло, по якому безупинно, один за одним, суцільною вервечкою бігали в’язні. Півкола з цеглою в руках і півкола назад за вантажем. По всьому цьому гаспидському колу на невеликій відстані один від одного стояли есесівці і капо. Хто уповільнював темп, того били палицями капо, хто падав, того розстрілював есесівець...
Серпневе сонце пекло немилосердно. В’язні бігали по гарячому піску, і над ними стояла хмара густої куряви. Володя відчував, як цей густий пил забиває дихання, тому намагався дихати лише через ніс, однак повітря не вистачало. Серце шалено стугоніло в грудях, і все тіло обливалося гарячим потом. «Оце, мабуть, якраз те, що віщував мені сон»,— думав Володя. Того сну, який обірвався виттям вранішньої сирени, він не зміг би переповісти. Щось темне й страшне насувалося на нього звідусіль, паралізувало всього неймовірним жахом, а Жора ніби був далеко, скільки не силкувався — не міг йому крикнути, щоб порятував. Цей жах уві сні продовжувався так довго, що Володя все ж таки закричав і... прокинувся. Кілька хвилин не міг навіть поворухнутися.
Що з тобою? — тривожно запитав Жора, якого розбудив Володин крик. — Що сталося, малюк?
Володя судорожно хапнув повітря і спробував підвестись.