НА НОВІ ЗЕМЛІ

Не встигла холодна дніпровська хвиля прийняти в своє лоно Цвітанку, як шелеснули кущі верболозу й одночасно свиснули дві стріли. Одна влучила Лютові в спину, і він упав сторчма до кореневища верби. А друга вп’ялася в бік Мисляті, від чого той спочатку завертівся на березі, мов укушений гадюкою, а потім шубовснув у воду.

Малк не став дожидатися третьої й кинувся ниць на землю, просячи пощади.

З кущів вискочило двоє — Хорив і Боривой. Хорив відразу, не роздумуючи, стрибнув у воду, де, захлинаючись, борсалася Цвітанка, а Боривой, наступивши Малкові ногою на спину, приставив йому до потилиці вістря меча.

— Не ворушись, а то обезголовлю!

Хорив виріс на Росі і плавав, як риба. Він миттю підхопив дівчину попідруки, підняв її голову над водою. Потім, сильно загрібаючи, підплив на мілке і зі своєю важкою ношею вийшов на берег.

— Жива? — кинувся Боривой.

— Жива, — відповів Хорив. — Та коли б запізнилися хоч на хвилину, сталося б непоправне...

Боривой штурхонув Малка під бік ногою.

— Мерзотнику, тебе варто прикінчити, мов собаку! Як і тих двох!

Малк заблагав:

— Я ні в чому не винен! Не вбивайте мене!

— Ти разом з ними викрав мою сестру, разом з ними запроторив на пасіку до старого бортника, а потім наздоганяв і замалим не став убивцею її!

— Я підневільна людина... То все Чорний Вепр... Не вбивайте мене!..

— Облиш його, Боривою! — сказав Хорив. — Відбери зброю, коня і — відпусти!..

— Як? Відпустити такого негідника? — вигукнув ули-цький княжич і люто блиснув очима. — Та він же відразу наведе на наш слід людей Чорного Вепра!

— Не наведу! Клянуся Перуном, клянуся Світовидом — не наведу! — знову заблагав Малк, підводячись на коліна. — Ви не знаєте мене... Я теж ненавиджу Чорного Вепра, як і ви! Я був вірний йому до того часу, поки він не відвернувся від наших воїв, які гинули під копитами гуннських коней, поки не переметнувся на бік Ернака... Я був вірний йому, поки він не побив мого дідуся-бортника, поки не познущався над ним, як над псом!.. Повірте мені!.. Хочете — піду з вами...

Здавалося, отрок не брехав — говорив щиро.

Боривой завагався і вклав меча до піхов. А Хорив, пильно вдивляючись у широко розкриті очі Малка, сказав:

— Ну, що ж — повіримо тобі, хлопче, на слово. Може, й справді ти чесна людина... Іди собі на всі чотири сторони. Але з нами тобі поки що не по дорозі. Спочатку доведи свою відданість полянському племені — тоді приймемо тебе з охотою!

— А як я можу довести? — Малк підвівся і став насупроти Хорива.

— Цього не знаю. Сам зумій!

— Гаразд, постараюся... А за те, що подарували життя, дякую. Ніколи не забуду цієї хвилини! — і отрок прудко шуснув у прибережні кущі.

Тим часом Цвітанка розплющила очі.

— Де я? Що зі мною?

Впізнавши Боривоя і Хорива, злякалася.

— Ой, ви?

Боривой обняв сестру. На його очах виступили сльози.

— Не лякайся, сестронько... Це справді ми — Хорив і я.

— Як ви тут опинились?

— Ми йшли слідом за твоїми ворогами і врятували тебе...

— А Кий?..

— Кий весь час був з нами... Та коли напали гунни, він залишив нас тут, а сам помчав до Кам’яного Острова, щоб піднімати людей...

— З ним нічого лихого не станеться?

Боривоя вразило, що сестра турбується про Кия і ні словом не згадала батьків, про смерть яких і не здогадувалась. Та він стримано відповів:

— Ти ж знаєш — якщо боги не захочуть, то з його голови й волосинка не впаде...

Про батьків він вирішив сказати їй пізніше.

Цвітанка вже зовсім отямилася від страшного потрясіння і підвелася на ноги. З її кіс і з одягу стікала вода.

— Що ж тепер?

Відповів Хорив, теж мокрий як хлющ:

— Теперь ми викрутимо одяг, заберемо зброю — і в путь... Часу в нас обмаль, а йти далеко і хтозна-куди. Тож гаятися не будемо...

* * *

У верхів’ях Росави лісів стало більше, та все ж простору для гуннської кінноти залишилося чимало. І гунни не примусили себе чекати. З’явилися вони опівдні, коли полянське військо, стомлене спекою і виснажливою дорогою, стало на спочинок на березі струмка.

Помітили його дозорці, що чатували на горбі. Примчали. перелякані.

— Князю, гунни!

Кий саме жував сухар, розмочений у струмковій воді, що текла між осокою і водоростями. Він був, як і всі, страшенно стомлений і хотів хоч трохи спочити після важкого переходу. Та, почувши таку новину, відразу схопився на ноги.

— Де вони?

— За три чи чотири поприща... Йдуть по наших слідах.

--- Багато їх?

— Мабуть, уся орда... Клубочиться в степу, мов рій!

Кий миттю подав знак тривоги.

— У путь, друзі! В путь! Наш порятунок — ліс! Встигнемо добратися до нього — добре! Не встигнемо — біда

буде!

Усі вже встигли оцінити розум і досвідченість молодого князя і по битві на Широкому Березі, і по перемозі на лісовій галявині, і по тому, як він уміло відводив військо, плутаючи сліди і не поспішаючи, щоб дати змогу родам, переобтяженим дітьми, худобою та домашнім скарбом, відступити попереду на лісові окраїни полянської землі. Тому, хоча всі відчували себе вкрай стомленими, ніхто не заперечив жодним словом. Підвелися — й побігли.

Ліс маячів удалині темно-синьою смугою. До нього було не менше трьох поприщ. Кий біг і тривожно думав — що робити, якщо гунни наздоженуть їх у чистому полі? Вступати в бій? Але як? Вишикувати військо лавою?.. Нічого це не дасть, бо гунни одним ударом розтрощать її, прорвуть, потопчуть кіньми, посічуть шаблями!.. Стати в круг, щоб гунни зав’язли своїм клином у непробивній товщі полян?.. У цій думці щось є... Справді, ніякий клин неспроможний розколоти військо, вишикуване в такий спосіб. Він просто зав’язне, заборсається в гущі воїв, котрі зі всіх боків закидають нападників стрілами й списами. Почнеться січа. А в такому випадку, як кажуть, баба надвоє ворожила. Переможе той, чиїх воїв буде більше, хто міцніше стоятиме в бою, до кого милостивішими будуть боги... Та все ж найкраще — досягнути лісу й сховатися в ньому.

Як тільки поляни вискочили на пагорб, Кий наказав Щекові прокладати війську пряму дорогу до лісу і мчати до нього щодуху, а сам зупинився — глянув назад.

Гунни вже побачили полян і кинулися в погоню. Було видно, як вириваються наперед окремі вершники, як рвучко заколихалися, замайоріли на вітрі білі й чорні бунчуки на довгих тичках, як піднялася високо вгору, застуючи сонце, руда курява.

— Швидше! Швидше! — Кий підганяв тих, що відстали. — Хто не встигне вчасно сховатися в лісі, той загине! Швидше!

Він біг останній. Розумів — так треба. В бою — бути попереду, при відступі — позаду. А інакше — який же ти воєвода? Який же ти князь?

Далекий ліс, що перегороджував поле суцільною зеленою стіною, швидко наближався. Не видно в ньому ні галявин, ні найменших прогалин, куди могли б увірватися гунни. На узліссі стояв розчахнутий Перуном старий могутній дуб, і прямо на нього мчало полянське військо.

Та ще швидше рухалася орда. Так, в усякому разі, здавалося Києві. Кожного разу, як тільки він оглядався, вона ніби збільшувалася, зростала на очах. І що найдивніше — попереду мчали вершники у білому вбранні. Невже Чорний Вепр зі своєю дружиною? Невже Ернак навмисне виставив його наперед?

Шурхотів під ногами прим’ятий передніми втікачами бур’ян, важко дихали присталі вої, переважно підстаркуваті мужі, котрі не могли бігти так прудко, як отроки. Погрюкували щити й списи. З глибокого синього неба сонце посилало на прив’ялі трави, на суху порепану землю жаркі вогненні промені, безжалісно смажило потемнілі від поту спини людей.

Коли Щек з бистроногими отроками вже сховався в лісі, а заднім воям залишалося до нього майже півпоприща, Кий почув глухий тупіт і оглянувся. Гунни були зовсім близько. Вони теж розтягнулися на багато гін. Але попереду, відірвавшись від інших, мчав Чорний Вепр з горсткою своїх воїв. За плечима у нього маяло червоне корзно, а в руці виблискував проти сонця короткий по-лянський меч.