Бачачи, як витягнулися і застигли в чеканні безбороді обличчя отроків, Кий голосно, так, щоб усі чули, сказав:

— Друзі! Братове! Нині вирішується доля полянського племені! Якщо гунни прорвуть лаву, вони легко наздоженуть наших жон, дітей, сестер, батьків і всіх посічуть або візьмуть у бран!.. Якщо ж нам пощастить зупинити їх тут, — не перемогти, не розгромити, а тільки зупинити, — то цим ми врятуємо і себе, і все плем’я від загибелі! Тож — чи пристало нам жахатися, тремтіти за своє життя? Я упевнений — ми переможемо! А боги допоможуть нам! — І він раптом простер угору правицю зі списом і палко проказав: — О ясний Хоросе, щедрий Даждьбоже, ясний Світовиде, ми, твої діти, благаємо, молимо тебе, — засліпи очеса нападникам, захисти нас! А ти, Стрибоже, відверни від нас гуннські стріли, розвій ворога по степу! І ти, Перуне, наш заступнику, допоможи нам, направ свій гнів супроти ворога, оглуши його громом, врази своїми вогненними стрілами!.. Захистіть нас, богове!..

— Захистіть нас, богове! — прокотився над лавою, мов зітхання, гарячий поклик.

У цей час з ворожого боку долинув грізний гуннський клич:

— Гурракх! Гурракх!

Гунни наближалися. По невисокому, пологому схилові, захоплюючи всю ширину галявини, котилася густа темна хвиля, спроможна, здавалося, затопити, розтрощити і знищити все на своєму шляху.

Стрій полян закам’янів. Кий міцно затиснув лівою рукою держак щита, а правою — списа. Вістря гуннського клина цілилося йому прямо в груди.

Страху в серці не було. Тільки в голові билася тривожна думка — чи все він передбачив? Чи достатньо того, що він зробив, щоб зупинити ворога?

Гунни набирали швидкості. В цьому була їхня сила. Кошлаті коні, витягнувши вперед великі голови, мчали прямо на білу стіну полянських воїв, і вже не далекий гул, а близький грім виривався з-під тисяч копит і змушував здригатися суху землю.

Кий глянув на своїх молодих друзів, що стояли по обидві руки від нього. Не злякаються? Не кинуться навтьоки?

Ні, всі стоять на своїх місцях і напружено вдивляються із-за щитів у живу лавину ворогів, що стрясають повітря несамовитим криком.

Тепер не прогавити вирішальної миті! Точно визначити відстань! Гунни зовсім близько — сто кроків, півста, чверть ста... Пора!

І тоді Кий приклав до вуст сигнальний ріг, і з нього вирвався різкий короткий згук.

І враз передній ряд відступив назад, залишаючи за собою нахилене в бік ворога частокілля. Відступив і Кий. І тільки встиг повернутися лицем до ворога і закритися щитом, як могутня гуннська хвиля зі всього розгону, всією вагою багатьох кінських і людських тіл налетіла на гострозубу загорожу.

В ту ж мить сотні полянських стріл з трьох боків — із-за частоколу, з одного боку галявини і з другого — сипонули на гуннів.

Навіть старі, бувалі вої не бачили нічого подібного!

Страшно заіржали гуннські коні, розпорюючи животи об кілля; упали додолу вершники, — і їх тут же пришили до землі полянські списи; крик болю та відчаю, гучніший і несамовитіший від бойового кличу, пролунав над ордою.

Гунни так і не зрозуміли, що сталося.

Збилися в клубок їхні передні ряди — упали коні, утворивши високий завал. Задні ж, навпаки, не стишуючи бігу, мчали далі, в ту тісняву, напирали на передніх і, зупинившись, потрапляли під полянські стріли. Ніхто не знав, чому гуннський смертоносний Клин не розсік ворожу лаву, зупинився. Кожен губився в здогадках — і не знаходив відповіді.

Захищені частоколом і лісом, поляни відчули себе господарями становища. Гуннів зупинено! їхній страшний клин розплющився об частокіл, а вершники разом з кіньми стікали кров’ю на його рідких гострих зубах. Зі всіх боків на гуннів летіли стріли й списи. Людські крики й стогін, болісне іржання поранених коней, грюкіт щитів, дзенькіт мечів — усе це злилося в суцільне дике ревище, ніби на галявині зійшлися в бою тисячі роздратованих, знавіснілих турів.

Кий заохочував, підбадьорював своїх воїв:

— Друзі, бийте їх! Стріляйте! Рубайте мечами!.. Ворог приголомшений! Ми перемагаємо!

Поляни ще з більшим запалом ринули на супротивника. То тут, то там зав’язувалися люті рукопашні бої.

Гунни почали відступати. Зрозумівши, що потрапили в добре поставлену пастку, вони завертали назад і, охоплені жахом, виривалися з галявини і мчали в степ. Не всім щастило зробити це відразу: не один гуннський вояка наклав головою, поки шукав виходу з цієї смертельної круговерті. Та врешті галявина опустіла, і на ній залишилися тільки вбиті та поранені люди й коні, а також гуннська та полянська зброя.

І тоді з радісними вигуками на галявину висипали переможці. Сп’янілі від радощів, плакали й танцювали, мов діти.

— Перемога! Перемога! Гунни втекли!

Старійшина Ворон став посеред галявини на коліна,

підняв над головою руки, почав молитися.

Потім Ворон підвівся, і по галявині прокотився його гучний голос:

— Братіє, вої, людіє полянські! На віче! На віче!

Всі почали збиратися довкруг нього.

Коли всі затихли, він став на щит і молоді вої підняли його вгору.

— Братіє! Родовичі! Богам ми подякували за перемогу! А чим же віддячимо нашому воєводі, без якого б її не здобули? — Ворон обвів поглядом притихлих воїв.

Кий стояв у гурті і здивовано слухав — куди верне старійшина?

Всі мовчали.

Тільки позаду почулося нетерпляче:

— Та кажи вже сам, Вороне! Чого нас питаєш?

Ворон відкашлявся.

— Братіє! Вої! Гляньте довкола — скільки трупу гуннського лежить на землі! — показав рукою. — Не нашого, як було це на Широкому Березі, а ворожого!.. Скількох воїв своїх найкращих втратив сьогодні Ернак! І жоден з них уже не підніме на нас шаблю, не вистрілить з лука!.. А хто спричинився до цього?.. Хіба не наш молодий воєвода?.. Ось він стоїть там, поряд з іншими, і радіє так само, як і всі! Радіє з перемоги, яку ми здобули завдяки його розумові, кмітливості і досвідченості!.. То питаю вас усіх, родовичі, чи не обрати нам у цей тривожний і важкий для всього племені нашого час цього достойного мужа князем нашим полянським? Адже без князя жити не можемо! А хто сьогодні достойніший серед нас бути ним? Хто сьогодні привів нас до перемоги і приведе завтра?.. Кий!.. Оберемо ж його князем, щоб плем’я наше не зосталося без голови!

Ворон підняв утору списа, потряс ним, і вслід за ним усі вої підняли списи й загукали:

— Кия хочемо князем! Кия! Кия!..

Коли гомін трохи улігся, старійшина сказав:

— Підніміть князя на щит! Хай усі бачать його!

Молоді руси враз підняли Кия над головами, стали

в колі, поряд з Вороном. Старійшина зняв у себе з-за спини торбину, яку мав кожен воїн, розв’язав її і щось дістав з неї. А коли розгорнув, усі побачили в його руках червоне корзно.

— Ось, братове, готував колись для себе... Бо хто ж із воїв не мріяв стати воєводою чи князем?.. А тепер з радістю вручаю нашому обранцю! — і накинув корзно Києві на плечі. — Хай наш князь носить це корзно з честю й достойністю і завжди пам’ятає, що дістав його з наших рук! Щоб не загордився! Щоб знав, що князь має владу над кожним із нас, а віче має владу над князем!

Кий приклонив коліно, вийняв з піхов меча і, поцілувавши його блискуче лезо, відповів:

— Дякую, друзі, за честь, за довір’я! І клянусь ніколи не забувати, з чиїх рук дістав це корзно! Дбатиму про плем’я, як про свій рід, а віче поважатиму, як поважаю звичаї і покон предків наших!

— Що ж нам тепер робити, князю, — кажи! — спитав Ворон. — Гунни втекли... Може, повернемося до своїх вогнищ?

Кий підвівся, окинув оком воїв.

— Ні, старійшино, — відповів твердо, — повертатися назад, до наших осель, зарано! Гуннів ми тільки зупинили, але не знищили. Вони сильні і не облишили наміру примучити нас...

— Отже, ідемо далі на північ?

— Так, ідемо на північ!.. Там теж наша земля!

— Коли ж вирушаємо?

— Зараз... Поки гунни отямляться, ми відірвемося від них на багато поприщ... Забирайте зброю, поранених, — і в путь! Прямо через болото!.. До вечора повинні бути біля Трьох Могил. Там переночуємо, а завтра — далі...