Цим він самочинно брав на себе владу воєводи. Адже ж Вовчий Хвіст загинув, старійшина Тур помирає, а інших старійшин не чути. Може, вони теж загинули, чи, може, як і Тур, лежать десь поранені?..

— До лісу! До лісу! Виходьте з бою!

Всі, хто залишився живий і ще чинив гуннам опір, почувши звуки рога, почали швидко відступати і ховатися в густих заростях дерев та кущів, переплетених пахучим хмелем. Ліс блискавично поглинав їх усіх без остатку, ховав у своїх глибоких напівтемних нетрищах, суворою мовчазною стіною став насупроти знавіснілих, ошалілих від крові нападників.

Гунни осаджували коней, повсюдно припиняли переслідування.

* * *

Цвітанка бігла наосліп, сама не знаючи куди.

Прорвавши солом’яну покрівлю хижі і видершись крізь дірку на волю, вона опинилася в дворі, де на неї зразу напав собака.

— Цу-цу! Цу-цу! Тихо, мій любий! Тихо, дорогенький! На тобі хлібця — тільки не гавкай і відпусти мене з миром! — промовляла вона, кидаючи шматки хліба, які припасла на дорогу.

Поки собака глитав хліб, вона шуснула за повіть, звідти — в кущі, а там — і до лісу. Бігла щодуху, не розбираючи напрямку. Аби далі від осоружного старого, що ось уже який день тримав її, з наказу Чорного Вепра, взаперті. Спускалася в долини та байраки, піднімалася на горби, продиралася крізь густі зарості болиголова, ожини та хмелю, рвучи на собі одяг.

Ліс здавався їй, отроковиці, що виросла в степу, похмурим, чужим і ворожим. Коренасті, порослі мохом дерева, з сухим гіллям і чорними дуплами в стовбурах, нагадували їй старезних сивих чаклунів, що назирали за кожним її кроком. У кущах повзали вужі й гадюки. Десь тут поряд бродили ведмеді, вовки та борсуки. А загалом увесь ліс був населений духами, добрими й злими, які можуть або допомогти тобі, або зашкодити.

Бігла доти, доки несли ноги. Потім, стомившись, перепочила хвилину і вже далі йшла поволі. Тепер її почала тривожити думка, куди повернути, як знайти дорогу до Кам’яного Острова?

Чомусь їй здавалося, що коли візьме праворуч, то натрапить на житло Чорного Вепра, прямо перед нею — Дніпро, позаду — хижа бортника... Отже, залишалося — повернути ліворуч. Тож долиною, прокладаючи помітний слід у високому бур’яні, швидко попростувала у протилежний від сонця бік.

Місцевість була горбовиста, з крутими спусками й ще крутішими підйомами. Цвітанка зголодніла і з жалем подумала, що варто було б залишити собі хоч шматочок хліба. Та зразу ж відмахнулася від думки про їжу. Десь натрапить на селище — і люди погодують. А зараз — зібрати всі сили й тікати! Якомога швидше і якомога далі! Щоб ні бортник, ні Чорний Вепр не наздогнали!

Вона ступила ще кілька кроків — і раптом ліс кінчився. З високої кручі відкрився широкий голубий простір Дніпра і буйних задніпровських плавнів. І жодної людської оселі довкола.

Цвітанка якийсь час постояла на кручі, думаючи, що ж робити, — повертати назад чи спуститися вниз, до річки. Вона завагалася. Повертатися назад не хотілося. Та й страшно — там десь залишилися її вороги. А внизу — вода. Можна попити, ополоснутися і відпочити після важких блукань по лісових нетрях...

Вона знайшла стежку, по якій звірі ходили на водопій, спустилася по ній на берег і, залізши по коліна в прохолодну дніпровську воду, вмила обличчя, шию, руки. Потім нарвала корінців ситнягу й рогози, щоб хоч трохи втамувати голод.

Корінці на смак були солодкаві, викликали нудоту, й дівчина з огидою виплюнула їх з рота. Ні, вже краще голодувати, ніж їсти це противне зілля!

Вона сіла під вербою і схилила голову на порепаний, шорсткий стовбур. Була така стомлена, що незчулася, як і заснула. Теплий вітер ворушив густі розпатлані коси, ласкаво гладив подряпані руки, білу шию, порожевіле від сну обличчя. Дніпро приносив прохолоду і шум задумливих очеретів, що заколисував, мов дитину. А сонце, що вже спускалося за руду кручу, зігрівало її, пестило, як мама, і вкутувало приємною дрімотою.

Та все ж сон був чуткий. Як тільки шелеснули прибережні кущі і злякано спурхнула з верби якась пташина, вона миттю розплющила очі і схопилася на ноги. Жах і відчай крижаним холодом стиснули їй груди.

З трьох боків до неї підступали вої Чорного Вепра. Прямо від гори наближався рябий Лют, зліва — Малк, справа — Мислята. Це вони викрали її в купальську ніч і запроторили в дикий предковічний ліс до старого бортника. А тепер хочуть схопити і допровадити назад, до ненависного княжича.

— Ви? Це знову ви, прокляті? — вигукнула дівчина хрипко, відчуваючи, як у неї тремтять і підгинаються ноги.

— Так, це ми, — нахмурився Лют, зупиняючись на поважній відстані. — Ми знайшли тебе, княгине, щоб відвезти до князя... До Чорного Вепра... Тобі не варто було тікати, бо тікала від власного щастя...

— Як ти сказав... Я... княгиня?.. Виходить, Чорний Вепр... князь? — перепитала ошелешено отроковиця, для якої ця звістка була вкрай несподіваною.

— Так, — кивнув головою Лют. — І, гадаю, ти ніколи не пожалкуєш, що я з Малком та Мислятою знайшов тебе сьогодні і поверну нашому князеві. Думаю також, що ти за це не покладеш на нас зла, — адже ми бажаємо для тебе лиш одного — щастя! Ти — княгиня!..

Спокійний, лагідний голос Люта обманув Цвітанку. їй здалося, що в ньому щось змінилося на краще. Вона не подумала, що зараз він дбає про себе, про своє майбутнє, бо воно чималою мірою залежатиме від неї. Тому жалібно промовила, простягаючи до нього руки:

— Я не хочу повертатися до Чорного Вепра! Я не хочу бути княгинею! Відпусти мене, Люте! Відпусти!..

Лют насупився.

— Ти говориш казна-що, княгине! Ти поїдеш з нами!

— По добрій волі не поїду! Хіба візьмете силоміць!

— Не змушуй нас робити це! Йди-но сюди! Сама!

Цвітанка закрилася руками, вигукнула:

— Не піду! Не підходь до мене! Я ненавиджу Чорного Вепра і ніколи не стану його жоною! Краще — смерть!

Лют зрозумів, що без насилля не обійтися, і кинув крізь зуби:

— Беріть її!

Малк і Мислята з двох боків рушили до дівчини. Лют пригнувся і розставив руки, ніби збирався ловити курку. Та жодному з них дівчина не дала впіймати себе. Мов злякана сарна, раптом відштовхнулась ногами від берега й стрибнула далеко у воду — аж хвиля розляглася. Стрибнула на вірну смерть, бо зовсім не вміла плавати...

* * *

Після розгрому на Широкому Березі полянські роди поспішно відступали з Росі і її приток на північ, у дрімучі ліси на Стугні, Дніпрі та Ірпені. Гнали худобу, овець, свиней, везли збіжжя та домашній скарб, несли на собі клунки з харчами — хлібом, пшоном, солониною. Прямували навпростець — полями й лісами, не вибираючи дороги...

Гунни уперто переслідували їх. З ними йшов і Чорний Вепр зі своєю невеликою, наспіх зібраною дружиною.

Залишки розгромленого війська Кий вивів до Березової Рудки, де його вже ждав Щек зі своїми молодими

друзями. Виявилося, що воїв залишилося в живих значно більш, ніж гадалося. До того ж прибували все нові й нові загони з далеких окраїн полянської землі та поодинокі вої, яким пощастило врятуватися.

Тут зібрали віче. Потрібно було обрати нового воєводу та старійшин, бо під час побоїща на Росі значна частина родів утратила їх.

На віче зійшлося все військо. Вої були стомлені й пригнічені тим, що сталося. Мову почав старійшина роду росавичів Ворон, одноокий похмурий чолов’яга. Власне, мав він інше ім’я — Судислав, а Вороном його прозвали родовичі за довгого носа, чимось схожого на дзьоб ворона-крука, та за чорного чуба, що дуже не часто траплялося серед полян. Тепер чуб був сивий, і старійшина скидався на старого ворона, що обріс, мов пень, мохом.

Обвівши своїм єдиним оком притихлих воїв, Ворон сказав:

— Маємо зовсім мало часу. За нами йдуть гунни. Тому довго балакати ніколи... Ми залишилися без князя і без воєводи. Про князя — потім. А тепер — кого хочете воєводою? Думайте!

Всі мовчки переглядалися. Справді — кого ж?

Хтось несміливо кинув:

— Може, тебе, старійшино?

Та Ворон стомлено похитав головою, заперечив: