— А скажи, Томе, як ти вважаєш, Наполеон мав слушність чи ні?

— В чому саме? — здивовано підвів голову Стоунс, не зрозумівши напівп’яного шепоту префекта.

— Та в усьому, — Стеферс уп’явся в Стоунса маленькими єхидними очицями.

— А про це краще у Наполеона спитати, сер, — сказав Стоунс, і в куточках його м’ясистих губ промайнула не помітна для стороннього ока посмішка. Піднявши келих із шампанським, він, розтягуючи кожне слово, повільно промовив: — Я п’ю за ваше здоров’я, сер Стеферс! За здоров’я і улюблену роботу. А щодо Наполеона, то заїдьте до мене завтра десь о третій. Там і поговоримо, — сказав Том ніби між іншим і подав руку. — Дякую за прекрасний вечір.

Його рука потонула у спітнілій правиці Стеферса.

Коли Стоунс вийшов на вулицю, вже світало. Додому Том поїхав на трамваї, трохи відпочив і, прихопивши портфель із мнемокопіями, через півгодини вже був у приймальні Бенкея.

— Чи не гикалося вам сьогодні, чарівна Джуліан? — звернувся Стоунс до секретарки, кладучи на друкарську машинку шоколадку.

— Ні, Томе, — відповіла та, всміхаючись, — проходьте, шеф уже чекає на вас.

Товстий персидський килим глушив кроки. Бенкей сидів у кутку довжелезного кабінету за великим столом і давав у диктофон якісь розпорядження.

— А, Стоунс, сідай! — Бенкей відсунув убік диктофон і, натиснувши кнопку, викликав секретарку. Коли зона увійшла до кабінету, наказав: — Міс Джуліан, до мене нікого не впускайте.

— Зрозуміло.

Дівчина вийшла, а за хвилину принесла дві чашки з паруючою кавою.

— Ну як? — запитав Бенкей, коли двері за Джуліан зачинилися. — Все нормально?

— Майже… Митники були зупинили. Довелося розплачуватись…

— А плівки?

— Плівки привіз. Дві мнемокопії: фараона Тутанхамона і Наполеона

— Непогано. Клади на стіл. А окрім плівок, щось є? — поцікавився шеф.

— Ні. У мене було обмаль часу. Та ще й конкуренти ваші — Вінкінс і Лікі…

— То все дрібниці, Томе, — Бенкей обережно поставив чашку з кавою на стіл і підвівся. Підійшовши до Стоунса, поплескав його по плечу. — От якби ти прихопив ще й якісь атрибути з собою, тоді б усе було о’кей. А так даю тільки тридцять тисяч…

Бенкей обережно взяв плівки, повернувся до стіни і десь у потаєминах шпалер знайшов непомітну для стороннього ока кнопку. Поклавши плівки до велетенського — до стелі — сейфа, шеф натиснув ту саму кнопку. Двері тихо ковзнули в пазі, і стіна набула попереднього вигляду.

— Мало, шефе, — нарешті оговтавшись від такого несподіваного повороту справи, вичавив із себе Стоунс. — Ви ж обіцяли перед моєю поїздкою вдвічі більше. Я ризикував… Митникам тридцять тисяч віддав…

— Часи міняються, Томе. Тоді було одне, зараз… Більше, Томе, ні цента, — сказав як відрізав Бенкей, знову вмощуючись у крісло і беручи чашку з недопитою кавою. — А що ти попав у пазурі митників, хіба я винен? Ти вже якось сам уладнуй свої справи, я за тебе розплачуватись не збираюсь.

— Гаразд, шефе. Годі жартувати! — посміливішав Стоунс. — Ще двадцять — і розійдемось! Якщо пі, шукатиму іншого покупця.

— Будь ласка, Томе, шукай дурнів. — Бенкей, примруживши очі, не поспішаючи, почимчикував до сейфа. Діставши плівки, поклав їх перед Стоунсом. — Забирай. А машину часу залишиш на стоянці. Все. Твої подорожі в минуле на цьому закінчено. Машина часу поки що не твоя. Зрозуміло?

— А скільки вона коштує? — ніби між іншим поцікавився Стоунс, ховаючи до портфеля бобіни із мнемокопіями фараона Тутанхамона і Наполеона.

— Нащо тобі це знати? — стенув плечима Бенкей.

— Хочу купити машину часу.

— Не з твоїми, Томе, грішми, — хихикнув Бенкей і закурив сигарету. — Машина часу коштує шістдесят мільйонів…

Все складалося для Стоунса чудово. Після того як він хоч і заліз у борги, а таки купив машину часу, минуло три місяці. Лікі й Вінкінс дістали добрячого прочухана від префекта за брехливого листа, і Том продав за чималі гроші любителям гострих відчуттів мнемокопії фараона Тутанхамона і Наполеона.

Але всякому везінню колись настає кінець. Стоунс розумів це і з кожною новою, блискуче проведеною операцією з острахом думав про те, що ось-ось почнеться ця смуга невезінь.

Так і сталось.

Це була дев’ятнадцята подорож Стоунса в минуле. Він давно вже запланував її, але здійснити міг тільки тепер, після того, як порвав усі стосунки із своїм колишнім шефом.

Усе почалось якнайкраще. Стоунс давно мріяв потрапити у середньовіччя, побачити, як спалюють на вогнищі єретиків і зняти мнемокопію його святості — глави святої інквізиції.

Машина часу зупинилася, як Том і запрограмував, дев’ятнадцятого серпня 1590 року.

— Ну от, прибули! — сказав Стоунс, потираючи від задоволення руки.

Відкривши люк, він вистрибнув з машини часу, розім’яв ноги, що затекли від тригодинного сидіння за пультом машини часу, і підставив обличчя пекучому літньому сонцю. “Ні, я колись таки залишусь в минулому. Виберу собі спокійне, пристойне місце й буду там і царем, і богом”, — подумав Стоунс, озираючись навсібіч.

Залишивши машину часу у кущах глоду, хлопець швидко переодягся І невдовзі йшов вуличкою мовчазного сірого міста.

— Ні, ви не зрозуміли, ваша святість, — розпинався Стоунс. — Не по вашу душу я прийшов. Мені тільки треба зняти індивід.

Його святість єпископ з повними жаху очима стояв перед дивним незнайомцем і думав, як йому повестись у цій ситуації.

— Усього якихось півгодини… — умовляв Стоунс, схопивши єпископа за руку.

— Що-о? — ніби отямившись, раптом заволав старий. — Сатана! Служники! В кайдани його!

Стоунс прожогом вискочив з покоїв верховного інквізитора.

Надворі йшов дощ. Він лив уже давно, і на протоптаній стежці почали збиратись маленькі каламутні озерця, в яких аж кипіло від густих важких крапель. Дерева низько опустили важкі віти, здавалося, гілки ось-ось обламаються і перетнуть Стоунсу дорогу.

Стоунс біг схилом, ковзаючись на глинистій стежці, кляв усе на світі. Ніколи ще він не встрявав у таку халепу. Чув, як з кожною миттю наближається погоня, однак звернути зі стежки не було куди.

“Ці недоумки можуть і справді прикінчити мене”, — весь терпнучи від жаху, думав Стоунс.

На одному з поворотів стежки він раптом спіткнувся і впав головою на вузлувате коріння дерева.

“До машини часу мені не дістатись”, — майнуло ще в голові, і Том знепритомнів. Він уже не чув, як добігли захекані переслідувачі, як скрутили йому руки та ноги і, співаючи хвалу богові, понесли назад тією ж вузькою звивистою стежкою.

До тями Том прийшов не скоро. Насилу розплющивши очі, побачив, що довкруж нього діється якесь таїнство. Він лежав на широкому помості посеред площі. З усіх усюд на площу несли великі й малі оберемки хмизу.

Стоунс поворухнувся. Дуже боліли міцно зв’язані руки. Ніг він взагалі не відчував. Спробував підвести налиту свинцем голову. Не встиг озирнутись, як натовп, що зібрався навколо помосту, захвилювався.

До Стоунса розміреною ходою підходив худий горбоносий чоловік із запалими очима. Нахилився так близько, що хлопець почув неприємний запах з його рота, і прохрипів:

— Покайся, єретику!

— В чому? — ледве вичавив Том, кривлячись від болю.

— Ти змайстрував, безбожнику, гемонську машину. І літав у повітрі… Вступивши у змову з сатаною, ти хотів убити його святість єпископа. Свята інквізиція винесла вирок спалити тебе живцем… — Носань, зловісно посміхаючись, боляче ткнув Стоунса незапаленим смолоскипом у груди.

Потім натягнув на голову жертви ковпак блазня й махнув рукою своїм численним помічникам.

Стоунса підняли на ноги і прив’язали до ганебного стовпа. Натовп захвилювався ще дужче — от-от мало відбутись страхітливе видовище.

Гори хмизу, принесеного городянами, служники святої інквізиції за кілька хвилин звично розклали під стовпом.

Дощ не вщухав ні на хвилину. Навіть смолоскипи в руках служників інквізиції не горіли — тліли. Вітер жбурляв настогидливе дощовиння у натовп, на поміст, де сиротливо стояв Стоунс. З ковпака прохолодні краплини скочувалися за шию і неприємно лоскотали.