Тім підійшов до стіни, де були інші полотна, якусь мить стояв, дивлячись на них, а потім почав нервово перекреслювати фарбою і ці картини.

Я був приголомшений. Ніби виправдовуючись, Тім промовив:

— Хочу намалювати краще!

— Краще? — здивовано перепитав я. — Хіба можна намалювати краще вже створену кимось картину?

— Можна. Якщо дуже захочеш! — його обличчя засвітилось тихою впевненістю. — Ти тільки не дивуйся, коли почуєш, що я тобі зараз скажу. Розумієш, я був там! Полинув уявою в глибину віків, і… Я весь час намагаюсь відчути те, що відчував Левітан, коли творив свою “Золоту осінь”. — Тім говорив схвильовано, крутячи в руках пензель.

— А чому саме “Золоту осінь”, чому Левітана? — спитав я. — Чому ти не взяв, скажімо, картини Рубенса, Рєпіна чи Іванова? Або наших сучасників?

— Це не має істотного значення, — розсудливо відповів Тім. — Просто мені найбільше подобається “Золота осінь” Левітана. Я знаю, коли й де він її створив, та, на жаль, не знаю… — Тім нервово забарабанив пальцями по столу, — не знаю, які емоції володіли в той час серцем великого художника. А я хочу це знати! Хочу досягти рівня великого майстра пензля і намалювати “Золоту осінь” такою ж, якою створив її Левітан. А тобі хіба не кортіло б сказати тому ж Левітанові: “Здрастуй, це я!..” Не хотілося б хоч одну мить побути таким, як він? Відчути, який мазок зараз покласти, що вдихнути, приміром, ось у цю берізку? — Тім підняв одне з перекреслених полотен і кінчиком пензля торкнувся золотавої крони. — Непокору близькій смерті чи, можливо, смиренність? Адже це… — Тім не знаходив потрібного слова, і я продовжив за нього:

— Це прекрасно — досягти рівня художника зі світовим ім’ям, однак, на мою думку, ти маєш знайти свій шлях у мистецтві і не копіювати майстра, не йти вже второваним шляхом. Так?

Тім нічого не відповів, тільки подивився на мене якось відчужено. Потім підвівся, підійшов до вікна.

— Але ж ти ніби щось крадеш… — сказав я. — Пробач, мені так здається.

— Ні, Володю, це не так. Просто він для мене своєрідний ідеал, еталон, взірець, коли хочеш. І якщо пощастить досягти рівня Левітана, тоді це мені допоможе стати… — Тім затнувся, та враз виправився: — Допоможе зробити більше. Навіть стати великим майстром пензля! Тепер ти зрозумів? Або ж… — і не закінчив. У його очах заграли вогники відчуження. Він знову був далеко — десь там, поруч із Левітаном.

Я довго не міг збагнути: навіщо йому все це? Невже не можна простіше? Адже є Мезоцентри. Там швидко виділять так звану “іскру таланту” з його можливостей.

Хіба зможе він без допомоги Мезоцентру швидко стати великим художником? Тим більше, що Тімові дуже легко підштовхнути свій талант — він ось уже п’ять років сам працює в Мезоцентрі.

Не вірилося, що Тім усе ж стане таким, як Левітан, однак його терплячість, упевненість, упертість і навіть відчуженість, яка спочатку так лякала мене, примушували вірити в це.

Я знав Тіма з дитинства. Ми зустрілися з ним випадково і потоваришували.

Пам’ятаю, тоді йшов дощ. Рясний літній дощ. Він ринув несподівано, і ми обидва, не змовляючись, сховалися під мостом, щоб переждати його. Мовчки стежили, як вузькою кривулястою вуличкою, затиснутою сірими кам’яними будинками, стікають дощові потоки. Руда від глини вода вкривалася маленькими прозорими бульбашками, які тут же зникали, а на їхньому місці народжувались нові. Злива шуміла рівно і монотонно.

Тім уже звик до такої погоди. Чотири роки минуло відтоді, як його сім’я переїхала в наше містечко на березі річки. А дощі тут — часті гості.

— Так і не погрався сьогодні з небом, — з жалем мовив хлопець.

— Як це “не погрався з небом”? — здивувався я. — Воно ж не іграшка…

— А так, — тихо, але впевнено відповів Тім, сердито поглядаючи на густі чорні хмари.

— Ти розкажеш, як? — спитав я.

— Розкажу, — всміхнувся Тім. — Неодмінно. Тільки пізніше. — Він показав на небо. — Бачиш, яке воно сердите сьогодні? Темне і сердите…

Виявилося, що мешкаємо ми майже поряд — недалеко від міського стадіону.

Дощ нарешті вщух. Теплий вологий вітерець розганяв хмари.

— То як ти граєшся з небом? — не міг я заспокоїтись.

— Ходімо покажу. Ось тільки вигляне сонце, — сказав Тім, і ми швидко рушили по дорозі вгору.

Після зливи ще стікали струмки і рясно капало з дахів. Піднімаючись на гору, ми відчули, як наближається небо. На траві зненацька мовби спалахнули різноколірні ліхтарики — то сонце заграло в міріадах росинок. І стало золотим Тімове волосся, і затанцювали в його блакитних очах яскраві сонячні зайчики…

Тоді на самісінькій вершині гори, біля старого розлогого дуба, я зрозумів, як граються з небом. І ще зрозумів, що й сам не раз так бавився, просто не знав, як назвати цю гру. Тоді й почалася наша дружба з Тімом.

І ось тепер я дійшов висновку, що Тімове бажання здійсниться — він стане великим майстром пензля. Бо він завжди був дуже наполегливий і все задумане за будь-яких обставин доводив до кінця.

Я розумів, що він тільки сам, своїми знаннями, своїм умінням, зрештою, своєю одержимістю хоче досягти, здавалось би, неможливого.

Ми не раз обговорювали з Тімом дивовижні перевтілення людей за допомогою Мезоцентру, проте ні я, ні Тім ніколи не користувалися його послугами. І не тому, що не довіряли новітній техніці.

Пригадую, коли тільки-но відкрили перші тридцять стаціонарних відділень Мезоцентру, до них ринуло безліч відвідувачів. Та незабаром люди зрозуміли, що ніяка, навіть найдосконаліша техніка не допоможе повною мірою відчути насолоду творення, здійснення мрії. Бо то різні речі — досягти мети власною, можливо, н пекельною працею, відчуваючи себе творцем, і легко, за допомогою блоків пам’яті Мезоцентру за якихось чотири години досягти того ж, але потім весь час з прикрістю відчувати свою неповноцінність, бо для здійснення заповітної мрії ти нічого не зробив. Просто на чотири години впав у забуття і прокинувся вже художником чи поетом…

Колись Тім пропонував мені виділити “іскру таланту” письменника. Зробити це можна було без будь-яких ускладнень у його п’ятнадцятому відділенні. Але я відмовився.

Як я вже казав, Тім, хоч і працює в Мезоцентрі, ніяких штучних “допінгів творчості” не визнає. Певне, тому я так часто бачу його біля цього гаю.

Кожну осінь. Ось уже кілька років.

Закінчивши роботу, Тім зі своїм стареньким мольбертом щодня сідав у приміський експрес і їхав до свого заповітного місця. Там його вже знали всі: і місцеві жителі, і пенсіонери, що відпочивали в невеличких будиночках на березі річки, і школярі…

Над принишклим гаєм сідало сонце. Яскравими зайчиками воно відбивалося в річці, торкалося верховіття кленів-велетів, підсвічуючи їхні позолочені крони.

Тім стояв біля мольберта і малював. Пензель швидко бігав по вже відсиненому полотну, впліскуючи в цю синяву жовтизну кленових листків, коричнево-зелені стовбури, білизну хмар…

Малював Тім мовчки, вперто.

Так тривало доти, доки не сідало сонце. Потім він складав свого похідного мольберта, витирав руки і йшов зморений, виснажений, щоб завтра, після роботи, повторити все спочатку. І ще я тепер знав, навіть був певен, що одного чудового дня Тім усе-таки досягне рівня великого майстра пензля і скаже Левітанові своє заповітне, вимріяне роками: “Здрастуй, це я!..” Скаже і піде далі. Та тільки вже своєю дорогою. Осяйною. Нескінченною. Дорогою Тіма.