Михайло Ларін

ФОРМУЛА ЩАСТЯ

ПОВЕРНЕННЯ

Йому лишилося жити вісім хвилин. Рівно вісім. Кисень у балонах закінчувався — про це щойно сповістила аварійна система.

Спершу він біг, потім швидко йшов назустріч велетенському сонцю, що піднімалося над розмитим обрієм. Поглядав на небо, де ще зовсім недавно палахкотіли яскраві зорі, а на серці щеміло: “Десь там і моя зірка, моя далека батьківщина. Невже так нічого й не можна вдіяти? Скільки інформації пропало!.. Дев’ятнадцять років праці…”

Він уже не йшов. Іти не хотілося. Та й куди йти? До чого? До кого? Рятунку ж немає, бо не стало корабля-розвідника. З дев’ятьох членів екіпажу вцілів тільки він — найвитриваліший, найзагартованіший. Кому потрібен тепер його гарт?..

Найприкріше те, що він нічого не зможе лишити після себе, навіть пам’яті…

Він сів на якусь прямокутну, немовби гранітну брилу і, важко зітхнувши, глянув на хронометр. Ще п’яті хвилин… Передати інформацію нікому. Сто шістдесят чотири планети, дев’яносто три зірки, дві антизірки зустріли вони на своєму шляху. Один раз ледве врятувались. А тут така ситуація…

Він ніяк не міг второпати, як зостався живим. Корабель загинув, а він… живий. Яке надзвичайне щастя… Та пощастило йому лише на кілька годин.

“Може, на цій планеті є живі істоти? — подумав мляво. — Може, й були колись”, — навіть це його вже не цікавило. Були — що з того? Хіба вони допоможуть йому? На планеті стає все більше вуглекислого газу, а кисню так мало… А може, тут за розумну істоту вправно попрацювала природа? Ось цей геометрично-правильно обтесаний камінь… Чому він один? Звідки він тут узявся?

“Про що я думаю? — майнуло в голові. — Все збираю інформацію. Навіщо? Хіба я робот? Я ж людина! Чому ж мені здається, що я перетворився на робота? На досконалого біоробота, якому доручено збирати інформацію. Певно, тому, що так довго не був дома… — Він заплющив очі, випростав ноги. — Так, Дієнь помиратиме”, — думав про себе космонавт-розвідник. Його рація працювала на повну потужність, посилаючи “SOS” кудись у пустку. Вік; давно б уже вимкнув її, але вона була зв’язана з кисневим блоком і, коли космонавтові загрожувало кисневе голодування, посилала у простір “SOS”. Так уже було її запрограмовано.

Однак рятунку чекати немає звідки. Попереду — по вільна смерть. Без скафандра на цій планеті не проживеш і кількох хвилин, тож він навіть не скидатиме його.

Сонце світило дедалі яскравіше. Здавалося, не було ніякої небезпеки — просто втомився після виснажливої повної несподіванок дороги, щасливо дійшов і сів перепочитн…

“Це вже марення, — подумав Дієнь і схилив голову, — не пощастило мені. Не пощастило й моїм друзям Ніхто з них не повернеться додому…”

Згадалась Дея. Чарівна Дея, якою він снив довгі роки подорожі на кораблі, під час мандрівок до далеких зірок, якою пишався. Ніжна Дея з її темно-зеленими лісами і брунатно-сірими, місцями фіолетовими морями, з її суворо геометричними красивими будівлями… Згадалася старенька мати, яка востаннє проводжала сина в далеку путь. Пригадав Дієнь і наречену свою — вимріяну роками красуню Сету. Вони мали побратись із Сетою, але Дієнь дістав важливе завдання і мусив виконати його.

“Сета! Через сім років ми мали повернутися додому… Я попрощався з тобою поспіхом — не знав, що то була наша остання зустріч. Тільки-но хотів сказати тобі: “Пам’ятаєш?” — та не зміг, бо твоя поява переді мною — то просто моє чергове марення, галюцинація. Мені здається, що ти поруч і знову тікаєш…”

Зненацька щось підхопило Дієня і понесло. Він відчув легкий подих вітру. “Звідки це? Я ж у скафандрі. Не може такого бути. Я ж помираю…”

Йому здалося, що він летить у безвість, кортіло розплющити очі, щоб востаннє подивитись на цю планету, на її велике золотаве сонце, на сірі чудернацькі будівлі чи, може, скелі, та не було вже змоги. Тільки десь підсвідомо він відчув полегкість, і раптом весь аж стрепенувся: “Чому я ще живий? Чим дихаю?”

Насилу розплющив очі. Зиркнув на хронометр. Минуло тільки тридцять секунд. Глянув ще раз. Від подиву на лобі рясно виступив піт… Стрілка рухалась у зворотному напрямку. “Не може бути! Марю!” Спробував підвестись і… легко пішов тією ж дорогою, якою поспішав кілька хвилин тому.

Стрілка хронометра так само рухалась у зворотному напрямку. Він повинен був померти від нестачі кисню. Але він живий. Живий!

Дихається вільно. І покажчик кисню в балонах… піднімається. Неймовірно!.. Все ще не вірячи тому, що сталося, Дієнь заквапився. Він ішов на північ, туди, де вимальовувались приземкуваті сірі будівлі, схожі на велетенські прямокутні брили.

Ось уже перестала блимати червона лампочка — загорілася жовта. Отже, кисню вистачить на півгодини…

Будівлі вимальовувались чіткіше. Вони вже не здавалися такими приземкуватими й сірими, як здалеку, а набували приємного темно-зеленого відтінку.

“І все-таки, чому я живий? Чим дихаю? У мене ж своя біосфера? Я повинен був померти. Годину тому…”

Дієнь не знав, що планета віддає йому рештки свого кисню, частку свого життя заради пришельця. Він був гостем, першим гостем своєї прадавньої батьківщини. Звідси давно-давно в різні куточки галактики стартували трансгалактичні кораблі з його далекими прародичами, аби в безмежжі всесвіту знайти придатні до життя планети і розселитись на них.

Планета доживала останнє тисячоліття. Через кількасот років вона мала зійти з орбіти і впасти на Сонце.

Він був першим, але не останнім гостем своєї прадавньої батьківщини. Дієнь викопав завдання, знайшов покинуту його пращурами планету, і вона прийняла космонавта в свої обійми.

Тепер сюди прилетять деяни. Не один і не два зорельоти.

Ніхто не зможе врятувати приречену планету від загибелі, але кожен пронесе із собою на все життя згадку про неї, побачить ії золотаве сонце, дихне її повітрям, яке вона зберегла наостанок для своїх дітей.

“ЗДРАСТУЙ, ЦЕ Я!..”

Він знову малював. Знову, подавшись трохи вперед, стояв до мене спиною, закриваючи похідний мольберт, і на полотні, як і раніше, з’являвся той самий гай. Осінній, золотистий, у променях призахідного сонця, він був пронизаний чимось невловимим, загадковим і прекрасним.

“Копія — левітанівський пейзаж”, — подумалось мені й цього разу.

— Могло б і набриднути… — сказав я товаришеві, обвівши поглядом простору кімнату, де впродовж стін стояли однакові, мов брати-близнюки, полотна, на яких красувався все той же гай.

— Що могло б набриднути? — обернувся Тім.

— Малювати одне й те саме. Осінь… — мовив я. Хотів додати ще щось, та враз забракло слів. На мене дивились його великі, повні подиву й смутку очі. І було в тих очах щось незбагненне. Словами цього не пере дати, як неможливо передати симфонію барв і відтінків. Це тільки треба побачити і, побачивши, відчути. Підсвідомо.

— Осінь… — Мрійливо повторив він. — Осінь… — Тімова рука затремтіла і випустила пензель.

Машинально піднявши пензля, він вмочив його у слоїк з жовтою фарбою і рішуче перекреслив майже закінчену картину.

Жбурнув її на столик.

— Підробка… — важко зітхнув він. — Звичайнісінька підробка. Жалюгідна копія!