Клюні, певно, мав причини ставити запитання, бо, хоч і був ізольований від суспільства і, як інші землевласники в Шотландії, парламентським актом позбавлений законних прав, все-таки вершив патріархальний суд у своєму клані. Всі суперечки між людьми його клану вирішувались у його сховищі; причому ці люди, які відкрито висловили б свою зневагу до вироку найвищого суду, відкладали помсту й платили гроші на одне лише слово цього засудженого вигнанця. Коли він гнівався, а це бувало частенько, то віддавав накази й погрожував карою не гірше, ніж будь-який король, а його слуги тремтіли й ховалися від нього, як діти від розгніваного батька. Кожному, хто входив у його оселю, Клюні церемонно подавав руку, причому всі одночасно по-військовому доторкалися до своїх капелюхів. Отож мені випала чудова нагода ознайомитися з внутрішнім життям клану в гірській Шотландії. Ватаг клану був оголошений поза законом і переховувався, землі його були конфісковані, скрізь нишпорило військо, розшукуючи його, іноді на відстані одної милі від місця, де ватаг перебував; і все це в таких умовах, коли перший-ліпший з голодранців, яких Клюні шпетив і яким часто погрожував, міг би стати багатієм, виказавши його.

Як тільки печеня підсмажилась, Клюні власноручно вичавив на неї цитрину (йому добре постачали всякі лагомини) і запросив нас до столу.

— Вони, — сказав він, маючи на увазі шматочки м'яса, — такі самі, як ті, що ними я частував у цьому будинку його королівську високість, не рахуючи цитринового соку. В ті часи ми раділи, коли взагалі могли добути якусь їжу, і найменше турбувалися за приправу. В сорок шостому році тут було більше драгунів, ніж цитрин.

Не знаю, може й справді печеня була дуже смачна, але самий вигляд м'яса викликав у мене нудоту, і я їв мало. Весь час Клюні розважав нас розповідями про перебування в Клітці принца Чарлі,[28] докладно переказуючи навіть слова співрозмовників, і, встаючи з місця, показував нам, де хто стояв. З його слів я зробив висновок, що принц був ґречний, жвавий хлопець, справжній нащадок династії королів, але не такий мудрий, як Соломон. Я зрозумів також, що за час свого перебування в Клітці він часто напивався п'яний, тож вада, яка, на загальну думку, призвела до його смерті, вже й тоді давалася взнаки.

Не встигли ми попоїсти, як Клюні приніс стару, заяложену колоду карт, таку, що її можна завжди знайти в кожному дешевому заїзді. Очі його розгорілися, коли він запропонував нам зіграти в карти.

Мені ще змалку прищепили відразу до гри в карти, як до чогось ганебного. Мій батько вважав негідним християнина або навіть просто людини ризикувати своїм останнім шматком хліба й зазіхати на чужий за допомогою розмальованих клаптиків картону. Звичайно, я міг би послатися на втому, і цього було б досить для вибачення, але визнав за потрібне викласти свою думку щодо карт. Я, мабуть, страшенно почервонів, однак твердим голосом сказав їм, що не беруся судити інших, але сам ніколи в карти не грав.

Клюні перестав тасувати карти.

— Що це має означати, хай йому біс? — обурився він. — Що за вігівська лицемірна балачка в домі Клюні Макферсона?

— Я за містера Балфора ладен покласти руку в огонь, — заявив Алан. — Він чесний, хоробрий джентльмен, і не забувайте, хто говорить вам це. Я ношу королівське ім'я, — додав він, заломлюючи набакир капелюха. — Я і той, кого я називаю своїм другом, можемо бути достойним товариством навіть для вибраного кола людей. Але цей юнак утомився, і йому слід виспатися. Якщо він не бажає грати в карти, то це аж ніяк не перешкодить нам зіграти вдвох. А я, сер, умію і охоче зіграю в першу-ліпшу гру, яку ви тільки можете назвати.

— Сер, — гарячкував Клюні, — знайте, що в цій бідній оселі всякий джентльмен може робити, що йому заманеться. Коли вашому приятелю захочеться стати на голову, будь ласка. А якщо він, чи ви, чи будь-хто інший не зовсім задоволений мною, то я з радістю поміряюся з ним шпагою.

Я зовсім не хотів, щоб ці двоє друзів через мене перерізали один одному горло.

— Сер, — звернувся я до Клюні, — я справді дуже втомився, як вам пояснив Алан, а крім того, зізнаюсь вам, бо ви, мабуть, теж маєте синів, що я дав батькові обіцянку ніколи не грати в карти.

— Досить, досить, — урвав мене Клюні і показав на постіль з вересу в кутку Клітки. Однак він лишився невдоволений і скоса поглядав на мене, щось бурмочучи під ніс. Треба визнати, що моя вибагливість і слова справді відгонили чимось пресвітеріанським і були не зовсім доречні в цьому місці серед диких верховинців-якобітів.

Випивши горілки й закусивши олениною, я відчував себе якось дивно обважнілим. Ледве я встиг лягти в постіль, як поринув у забуття. В такому стані я був майже весь час, який ми пробули в Клітці. Іноді я прокидався й розумів, що діється навколо, а інколи тільки чув голоси або хропіння людей, схоже на дзюрчання води в річці. Мені здавалося, що пледи на стінах то зменшувалися, то знову більшали, ніби тіні від вогнища на покрівлі. Я, очевидно, іноді щось говорив або вигукував, бо, пригадую, час від часу з подивом чув, як мені відповідали. Пам'ятаю, що мене не мучили ніякі змори, я відчував тільки невимовний повсякчасний жах, огиду до місця, де я перебував, до постелі, на якій лежав, до пледів на стіні, до голосів, до вогню, до самого себе.

Покликали слугу-цирульника, щоб той приписав мені ліки; він говорив по-гельському, і я нічого не зрозумів. Я так підупав на силі, що не міг навіть попросити перекласти його слова. Я тільки добре усвідомлював, що хворий, а все інше мене не цікавило.

Перебуваючи в такому жалюгідному стані, я майже ні на що не звертав уваги. Алан і Клюні весь час бавили за картами, і Алан, певно, спочатку вигравав, бо пригадую, що одного разу я підвівся на ліжку і бачив як вони сиділи, захопившись грою, а на столі лежала велика блискуча купа грошей — гіней шістдесят чи, може, й сто. Було якось дивно бачити таке багатство в гнізді, сплетеному з дерев на кам'яному схилі. І навіть тоді в мене майнула думка, що гра в карти — дуже ризиковане діло для Алана, бо в того не було нічого за душею, крім зеленого гаманця і якихось п'яти фунтів.

Щастя, мабуть, зрадило його наступного дня. Десь опівдні мене, як звичайно, розбудили обідати. Я знову відмовився від їжі, але мусив був випити чарку якогось гіркого настою, приписаного цирульником. У розчинені двері Клітки яскраво світило сонце, засліплюючи й дратуючи мене. Клюні сидів біля столу, покусуючи ріжечки колоди карт. Алан схилився над моєю постіллю, і обличчя його, що було зовсім близько від моїх висушених гарячкою очей, здалося мені незвичайно великим.

Він попросив мене позичити йому грошей.

— Навіщо? — поцікавився я.

— О, тільки в борг, — відповів Алан.

— Але для чого? — наполягав я. — Не розумію.

— Девіде, — відповів він, — невже ви пошкодуєте дати мені в борг?

Можливо, я не дав би йому грошей, якби був при своїй пам'яті. Але в ту мить мене мучила одна-єдина думка — не бачити його обличчя, і я віддав йому гроші.

Вранці третього дня, коли ми вже пробули в Клітці сорок вісім годин, я прокинувся з великою полегкістю і, хоч був ще дуже кволий і стомлений, уже бачив речі в їхніх справжніх розмірах і в звичайному вигляді. Крім того, мені хотілося юти. Я встав без сторонньої допомоги з постелі і зразу після сніданку вийшов з Клітки й сів на узліссі. День видався хмарний, у повітрі віяло приємною прохолодою, і я просидів там весь ранок у напівзабутті, яке порушувалось тільки розвідниками та служниками Клюні, що приходили з їжею і доповідями. В той час навколо було спокійно, і можна сказати, що Клюні жив майже відкрито.

Коли я повернувся до Клітки, Алан і Клюні, відклавши карти набік, розпитували про щось слугу; ватаг обернувся й заговорив до мене по-гельському.

— Я не розумію гельської мови, сер, — перебив я його.

Після тієї пригоди з картами все, що я говорив чи робив, його дратувало.