— Що ж, прощавайте, — першим обізвався Алан, подаючи мені ліву руку.

— Прощавайте, — сказав я, потиснувши її, і швидко зійшов з гори.

Ми жодного разу не глянули один одному в обличчя, і навіть поки я ще міг бачити його, я ні разу не оглянувся на друга, якого залишав самого. Зате далі, дорогою до міста, я відчув себе таким пригніченим і самотнім, що ладен був сісти біля греблі й заплакати, як мала дитина.

Була вже дванадцята година дня, коли я проминув Вест-кірк і Ґрасмаркет і ввійшов у столицю Шотландії. Неймовірна висота будинків, що сягали десяти й п'ятнадцяти поверхів, вузькі склеписті входи, які безперестану вивергали юрби людей, товари, виставлені купцями на вікнах, галас і метушня, погане повітря й вишукані вбрання та безліч інших дрібниць зовсім приголомшили мене. І я віддався на волю натовпу, що носив мене вперед і назад вулицями міста. Та я не міг забути про Алана, який залишився біля місцини "Відпочинь і будь вдячний" (хоч ви, мабуть, подумаєте, що я не міг не захоплюватись цим новим гарним видовищем). У душу закрадався якийсь неспокій, немов сумління докоряло мені за щось погане.

Незабаром сама доля привела мене до дверей банку Британської льонопрядильної компанії.