Изменить стиль страницы

Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором і піднявся на другий поверх, відшукуючи потрібну кімнату.

Біля дверей кімнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долітав тихий дзвін гітари і хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.

«Мелькают Арбатом знакомые лица, — співав Адамадзе, — цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина…»

Дмитро Іванович потоптався біля дверей, не хотів заважати, розумів, що старому зараз не до нього. Вирішив дочекатися кінця пісні.

«Четвертые сутки пылают станицы, — тим часом долітало з кімнати. — Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня…»

Однак з сусідньої кімнати вийшло двоє дідів із світлим пушком на голові, схожих на близнят, і Ковалю стало незручно стовбичити під дверима. Він постукав і відчинив двері. Адамадзе був сам у кімнатці, яка відразу неприємно вражала: сірі, без шпалерів, поквацяні колись невиразною фарбою стіни, які взялися плямами, єдине брудне вікно, вичовгана ногами підлога з такими чорними, затертими маленькими килимками біля кожного з двох ліжок, ніби вони лежали на цьому місці від часів потопу. Тішили око тільки кольорові фотографи, розвішані над одним ліжком, та горщик із невеликим зеленим кактусом на підвіконні.

Він сидів на ліжку, застеленому сірою картатою ковдрою, які можна побачити тільки в казенних місцях, і, схиливши голову, сумно перебирав струни гітари. Побачивши Дмитра Івановича, відклав гітару і здивовано промовив:

— Ви?.. — І відразу додав: — Дуже добре, що прийшли. Думав, більше вас не побачу… А нам треба ще раз поговорити… Сідайте на оце ліжко, — показав на друге ліжко, що стояло навпроти. — Стільці розвалилися, забрали на ремонт. А сусіда звечора гостює в онуків…

У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе і розповість йому щось важливе.

Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гітару і, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, він відразу й забув про Коваля.

Пролунав акорд, і хрипко, з викликом у голосі Адамадзе заспівав:

«А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет… А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет…»

Полковник терпляче слухав.

«Ах, русское солнце, великое солнце, — співав далі Адамадзе. — Корабль «Император» застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!.»

Раптом старий обірвав пісню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.

— Ось так, полковнику, — скрушно промовив він.

Коваль пильно поглянув на Адамадзе і нічого не відповів. Він розумів його.

Перемітати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: «О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой… Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь…» Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла між ліжками, мовби шукав на ній склянку з вином.

— Та годі про це… Даруйте, не можу без сліз, — промовив він, витираючи долонею очі. — Що то старість… Крутила мною доля, як чорт світом! Колись я боявся смерті, а тепер знаю — немає нічого більш страшного, ніж саме життя. Особливо таке, як було у мене. — Він сумно повторив речитативом: — «Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!..» І наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Івановичу, дозвольте вас так називати.

Коваль кивнув.

— Дуже жорстоко, — повторив Адамадзе. — Щоправда, цього разу вже востаннє. — В очах старого спалахнув божевільний вогник. — Вона завжди знущалася з мене… Бачила, як бився я в житті, як риба об кригу. І сміялася з моїх жалюгідних силкувань, щоб наприкінці приготувати пекельний подарунок… Ви думаєте, я не знаю, що залишилося мені кілька днів, ну, місяць… Я зумів зазирнути в лікарні у свою історію хвороби… Спасибі вам, Дмитре Івановичу, за піклування, але запізно… Довго чуже місце у цій богадільні я не займатиму… І ця гітара знову повернеться на своє запилене місце у кімнаті відпочинку і теж забуде мене… Я ось що хотів, Дмитре Івановичу. — Адамадзе замовк на кілька секунд. — Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тільки схожа на правду, але не правда…

Коваль хотів зауважити, що він про це здогадувався, але стримався.

— Розповідь буде довгою. Майте на увазі, ви перша і єдина людина, якій я все розповім. Не криючись… Як на сповіді. — Адамадзе гірко посміхнувся. — Ніколи не подумав би, що доведеться сповідатися не пастирю, а полковникові радянської міліції! Несповідимі шляхи твої, господи!.. То з чого почати? — припинивши свої ламентації, замислився старий грузин. — Почнемо, мабуть, з Канади… Ні, краще з Апостолова. Я тоді збрехав вам. Знав я Павла Амвросійовича Апостолова, знав! Більше того, залицявся до його дочки Клави і збирався після випуску з училища одружитися. Жив я тоді у Харкові, вчився у юнкерському… Але почалася революція. Я достроково одержав чин підпоручика-артилеркста і став воювати проти більшовиків. Потім страшна голодна еміграція: Константинополь, Бельгія, Конго і нарешті — Канада. Там я зустрів людину на прізвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свій час він гримів на Україні.

— Чув, чув, — посміхнувся полковник.

Адамадзе здивовано витріщився.

— Чув, чув, — повторив Коваль. — Розповідайте далі, Антоне Нодаровичу.

— І про Апостолова знаєте, і про Гущака! — пробурмотів грузин. — Дивовижно. Виходить, я вам не відкрию якоїсь таємниці, якщо скажу, що повернувся в Європу і записався у німецьку армію, щоб потрапити сюди і знайти скарб Апостолова… Мені про історію банку розповів сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, він нізащо не хотів точко назвати місце сховки, бо й сам збирався повернутися і розкопати.

— Він таки повернувся, — сказав Коваль. — І загинув по дорозі до сховки тут, під Києвом, на станції Лісовій.

Адамадзе знову здивувався.

— Виходить, у нього були дві сховки?

— Андрій Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невістка і онук… І спочатку, очевидно, поїхав перевірити ближчу, в якій були паперові гроші, векселі і фальшиві діаманти — стрази. На той час її уже випадково виявили будівельники.

Коваль на щирість відповідав щирістю.

— Он як! — похитав головою Адамадзе. — Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в піраміді влаштовували два поховання — одна камера справжня, з тілом і коштовностями царя, а друга фальшива, яка відводила грабіжників.

— Найчастіше злодії розкривали обидві, — зауважив Коваль.

— Так і в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербівці під Харковом.

Адамадзе докладно розповів про свою епопею в окупованому Києві, про кафе «Едельвейс», Люцію і гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова від знищення есесівцями.

— Ми довго морочилися із старим, — згадував Адамадзе, — але нічого витягти з нього не могли. Та коли він якось пробурмотів «Вербівка» і я зв'язав це з так само випадково зроненим «Вербівка» Гущаком у Канаді, то припустив, що треба шукати село або хутір із такою назвою…

— А де міг Раух переховати знайдені ним і вами цінності? — спитав Коваль. — Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?

— Де? Оце головне питання… Ні у службовому кабінеті в гестапо, ні в своєму особнячку він не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхніми законами, мав би знайдене відразу передати державі. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий підвал в гестапо, де допитували, тільки вже не господарем… Не забувайте, що він і мене боявся. Не будучи до кінця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству… Як не крути, а за елементарною логікою, мав би сховати у такому місці, де не шукали б і яке міг би легко контролювати.