— Тобі, Петре, — звернувся він до одного з чоловіків, що стояв попереду, — даю десять десятин родючого грунту. Відміряєш від Хрещатої балки у бік Китай-лісу… Тобі, Іване, — звернувся до другого, — так само десять — від Олійникового гаю до шляху… Тобі, Павле…»

Дядьки слухали, згідливе кивали, але обличчя їхні не світилися радістю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки і відводили очі.

Отаман помітив це і спитав:

«Щось ви не дуже радієте, добродії? Скажи, Петре…»

«Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, — вклонився чоловік. — Та от яка біда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Ні плуга, ні сівалки, та й засіяти нічим. Дякуємо, пане отамане, але ж і робити на тій землі нікому, вдома лише старі баби, хлопців погнали на війну, а дівок уже кличуть до Германії їхати…»

Чоловік замовк і ще раз вклонився.

«А ви? — уже сердито звернувся до решти колишній поміщик. — Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобі», — спитав молодшого чоловіка.

«Та я хіба… — вклонився той. — Дякуємо уклінно. — Але ж і в мене ні коня, ні зерна. Хоч плач…»

Вислухавши селян, отаман сів за стіл, обхопив руками голову і гірко промовив: «Господи, що з вами більшовики поробили, що ви від землі відмовляєтесь… Стільки крові за неї проллято!.. Господи, господи… І все даремно». І він заплакав.

Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки і дивилися собі під ноги.

Таку історію розповів мені на станції той чоловік, — продовжив Адамадзе. — І тоді я теж подумав, що проливати кров за «святу Русь», тим більше за Русь під німцями, не варто… А незабаром сталася зі мною біда — упав із містка і пошкодив ногу… Солдати віднесли мене у сільську лікарню… Тут, повільно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вірив своїм очам, що сільська лікарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хірурга, який лікує мене… Виходить, не всіх більшовики розстріляли, не всю інтелігенцію знищили… — закінчив Адамадзе. — Це перевернуло мою душу…

— Але, незважаючи на таке ваше прозріння, ви, одужавши, знову подалися служити німцям у поліцію, — зауважив Коваль.

— Бачите, я спочатку здобував шматок хліба грою на піаніно… Я добре грав і на піаніно, і на інших інструментах, і це мене рятувало від голодної смерті і в еміграції, і у війну, в Києві…

— Вас що, музикантом взяли до поліції?

— Ні, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помітив гауптштурмфюрер і, довідавшись, що я служив у німецькій залізничній варті, запропонував йти в поліцію.

— У якому кафе ви грали?

— Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто «Кафе». Ну, а щодо служби в поліції, то категорично заявляю: у мене руки не в крові, я всіляко уникав каральних операцій, намагався не йти на облави… Тому невдовзі викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла підвалами гестапо або Бабиним яром, і я втік. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лісових хащах на Поліссі, в таких диких, пропащих місцях, куди не те що німці, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом і прожив з отакою піччю, — Адамадзе кивнув на свою «буржуйку», — дві зими. Влітку і восени збирав ягоди, корені, у маленькому озерці ловив пічкурів, іноді сильцем — птахів, від хліба і м'яса відвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не відкрити схованки. Одне слово, жив як той Робінзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повністю обносився… Та коли влітку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далі на захід, здогадався, що Київ визволено, і вийшов з лісу.

— Ви не боялися повернутися до міста, де служили в поліції? Адже вас легко було упізнати.

— Не так і легко. Я дуже змінився за ті два роки, що прожив у лісі пустельником. Сам себе не впізнавав. Проте, — Адамадзе тяжко зітхнув, — ви праві, мене упізнали і заарештували… Десять років таборів, а потім іще майже десять додатково, бо я при найменшій нагоді тікав, мене ловили і додавали нових років… А потім іще й поселення…

— Ви могли вибрати інше місто, де вас ніхто не знав.

— Я дуже полюбив Київ.

Коваль відчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповіді, не все було логічним.

Полковник аналізував те, що говорив Адамадзе. Розповідь, як тікав і ховався від гестапо, звучала правдоподібно. А от мотиви, що привели колишнього білогвардійського підпоручика до німецької армії, не викликали віри. Й справді, Адамадзе не був ідейним борцем з більшовизмом. Що ж тоді штовхнуло його в обійми гітлерівських служб?

Почуття Коваля були суперечливі. З одного боку, кредо полковника за всі роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вірі в людину і він вважав, що часом не докази, факти виявляють істину, а довір'я людині, яка внутрішньо сама терпить від того, що приховує істину. Але, з другого боку, він не міг відмовитися зараз від інтуїції, яка підказувала, що Адамадзе замовчує головне.

Проте Дмитро Іванович не висловлював вголос недовіри, не підловлював, боячись, щоб старий не образився і не замкнувся в собі. Чого-чого, а терплячості у Дмитра Івановича вистачало…

Вони ще довго розмовляли. Коваль співчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгідний, хворобливий вигляд старого не міг не викликати співчуття…

* * *

Коваль дотримав своєї обіцянки. Знайомий Дмитру Івановичу лікар не тільки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лікарню.

Правда, незабаром приятель подзвонив полковникові і повідомив, що справи його протеже кепські: запущений, невиліковний цироз печінки. Адамадзе виписали з лікарні додому, оскільки чоловік був приречений і ніяке лікування не допомагало. Дмитро Іванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадія цирозу тощо, від хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останні дні людина провела не в казенній палаті, а у власній хаті, серед близьких, а насправді, щоб не псувати своєї статистики і не морочитися з неминучим похороном.

Та в Адамадзе не було ні хати, ні рідні, і Дмитрові Івановичу довелося використати увесь свій авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околиці міста. Це було дуже нелегко і вдалося тільки тому, що директором будинку був колишній підлеглий полковника, який, сам не першої молодості, відслуживши у міліції, перебрав цю посаду…

… Через кілька днів після того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирішив відвідати його.

Сама будівля, до якої увійшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навіть вітхою, і пасувала до більшості її мешканців. Цей ще дореволюційний будинок готельного типу, який тоді називався «Пансіонат «Умебльовані кімнати», у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а після війки був розгороджений на маленькі комірки і переданий соцзабезу.

Варто було Дмитру Івановичу переступити поріг, як у ніс вдарили специфічні пахощі запраної білизни, кухні і ще чогось невиразного, але завжди відчутного у обжитих комунальних оселях.

Довгий коридор не відзначався чистотою, у ньому, попід стінами, тиснулося кілька зігнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долітали тихі розмови, в одній кімнаті. сидячи на ліжку, плакав дідок. У більшості віджилих, безпомічних мешканців були погаслі, відчужені обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цікавістю поглядав на нього, прицінюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому місці — зрештою ніхто не застрахований від несподіваних поворотів долі! Адже тільки у такій знедоленій країні, як стара Росія, могло народитися у народі гірке, безнадійне прислів'я: від тюрми і від торби не зарікайся. І потім воно надовго визначило долю суспільства.

Полковник поквапливо минав коридор, в кінці якого були сходи на другий поверх. Він щойно прогулявся ожилим, передвесняним містом. Навіть у кам'яних джунглях відчувався подих близької весни. Вітри з Атлантики і Середземномор'я несподівано принесли різке потепління. Небо стало високим і синім. Неприбраний за зиму сніг на вулицях став сірим, дірчастим і осів, заспівали струмочки, заметушилися, зацвірінчали горобці, ожили дерева обдурені раннім теплом, і на гілочках їхніх набубнявіли бруньки. Та найбільше наближення весни відчувалося у повітрі. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душі безжурно і безтурботно. Після такого світлого ранку хирляві постаті у темному коридорі здалися Ковалю тінями з потойбічного світу. «Що завгодно, — подумалося Дмитру Івановичу, — тільки не завершити ось так життя». І його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якій присвятив мало не все життя і яка, виїхавши, відчужилася від батька, покинувши його повністю на піклування Ружени.