Чоловік похитав головою, і вони пройшли повз Славова, не оглядаючись. Той трохи постояв на місці, потім повернувся назад, знову минув ювелірну крамницю і знову зупинився, оглядаючи перехожих. Так він протягом півгодини прогулювався біля цієї крамниці, ще раз зупинив якогось курортника, а коли і той відмахнувся, сам рішуче відчинив двері ювелірної.
У крамниці, де вешталося кілька чоловік, які знічев'я розглядали виставлені у вітринах золоті й срібні прикраси, Славов постояв біля прилавка, а тоді нерішуче наблизився до двох дівчаток-продавщиць, що жваво обговорювали у кутку свої справи.
Дівчата не звертали на Славова жодної уваги. Чудові психологи, вони з одного погляду зрозуміли, що серед людей, які зайшли, немає потенційних покупців і тому повністю віддалися своїм проблемам. Коли хормейстер подав голос, одна з продавщиць мигцем глянула на нього. Проте, не почувши конкретного запитання, бо Славов м'явся, мимрив, махнула рукою на вітрини, мовляв, дивіться, вибирайте і не морочте без діла голови. І, здихавшись неперспективного покупця, дівчина повернулася до розмови.
Славов потоптався на місці і покірно відійшов до заскленої настінної вітрини.
Андрійко, який залишив лейтенанта на вулиці, попростував до крамниці слідом за хормейстером. Тепер він теж із удаваною цікавістю розглядав вітрини. Його не здивувало те, що Славов не наважується прямо запропонувати тут свій товар, хоч поведінка хормейстера не пасувала образу жадібної до грошей, рішучої і жорстокої людини, яка вчинила вбивство. Капітан розумів, що Славов ще переживає психологічну реакцію, властиву убивці, якого вже після злочину охоплює духовна прострація, мовби він тільки згодом осягнув трагічність свого злочину і страх відплати міцно тримає його в лабетах, визначаючи усю подальшу поведінку.
Враховуючи цей стан Славова, а також те, що прямих доказів його злочину немає, — як з'ясувалося, хормейстер до скупки нічого не здавав, хоч і тинявся біля неї, на «гарячому» не був спійманий, — капітан вирішив, що допомогти викрити вбивцю може тільки раптова психологічна атака.
Ще трохи покрутившись у крамниці, Славов ні з чим вийшов на вулицю.
Капітан рушив услід і через кілька кроків подав знак Задорожному.
Обоє одночасно опинилися обабіч підозрюваного.
— Славов Віктор Іванович? — спитав Андрійко.
— Так, — відповів той, підозріло оглядаючи незнайомих людей.
— Карний розшук, — пояснив капітан, показуючи червоне посвідчення із позолоченими літерами. — Капітан Андрійко.
— Та що ви! На якій підставі?! — нарешті знайшов сили вимовити хормейстер.
— Ви підозрюєтесь у вбивстві вашої знайомої Людмили Гальчинської, — жорстко мовив Андрійко. — Йдіть із нами. Ведіть себе спокійно, — попередив про всякий випадок. — Я не люблю ексцесів.
Славов внутрішньо зламався відразу, обурення його прозвучало жалюгідно, і, кинувши розгублений погляд на сонячні стежки, що сяйно посмугували тротуари, на вічнозелений олеандр та пишні пальми, на далеке синє-синє, вкрите блискітками море, він, здавалося, зовсім втратив мову. Славов хотів щось сказати, але на нього напала гикавка, яку не можна було зупинити. Капітан Андрійко, звіряючи по пам'яті фото хормейстера із живою натурою, пильно вглядався в його смагляве, невиразне, серповидне обличчя, що немов дивилося в себе.
Потім Славов схотів засунути руку у кишеню плаща, та капітан зупинив його жест.
— Нічого не виймайте.
— Носовичок, — жалісно пробурмотів хормейстер, й далі борючись із гикавкою. — Піт.
Й справді піт рясно зволожив обличчя хормейстера, стікав вниз і зависав краплями на його чорненьких, підстрижених чаплінських вусиках.
— Гаразд, носовичок вийміть.
Славов із вдячністю кивнув і став витирати піт з обличчя.
Тим часом Задорожний зупинив таксі..
— Чому ви вбили Гальчинську? — й далі йшов у пряму атаку Андрійко, не даючи підозрюваному оговтатися, зібратися з думками для опору. — Відповідайте чесно. У нас є незаперечні докази, і тільки щире признання може полегшити вашу долю.
Капітан розумів, що в ці хвилини в душі Славова повне сум'яття, вихор думок, який пролітає у йога голові, не дає обрати якийсь один варіант поведінки, лінію опору. Саме це було на руку капітанові і хоча дещо суперечило презумпції невинності, але допомагало встановити істину. Допит Славова капітан Андрійко почав відразу, як приїхали до місцевого Управління внутрішніх справ. Задорожний іще оформляв оплату таксі, а капітан уже завів Славова у вільний кабінет і відразу узявся до справи.
Славов, очевидно, вважав себе в Сочі у повній безпеці. Уже минув місяць від трагедії у Києві. Він заздалегідь усе продумав, навіть квартиру для цього поміняв, і приїзд його у грудні до Києва, як він вважав, був абсолютно непомітним. Тому його так приголомшила поява київських оперативників, Він втратив мову і зараз мішком сидів перед Андрійком у стані повної прострації.
Капітан вирішив трохи послабити натиск:
— Ви знали Людмилу Гальчинську?
Славов мовчав, нахиливши голову.
У кабінет увійшов лейтенант Задорожний. Андрійко очима показав йому на стілець неподалік підозрюваного.
— Але ж ви працювали з нею у Палаці культури на Подолі… Людмила Йосипівна співала у хорі, яким ви керували.
Славов і далі мовчав.
— Я думаю, це не кращий спосіб для виправдання — мовчанка, — за знаком капітана включився у допит Задорожний.
— Чому ви поміняли квартиру? У вас була непогано оплачувана робота, вас цінували як фахівця. А ви покинули столицю і переїхали до провінційного Севастополя, — питав Андрійко.
— Мене запросили на роботу до Морського клубу, — нарешті відповів хормейстер, проте, як і раніше, не підводячи голови.
— Але ви там так і не стали до праці, — парирував у відповідь капітан.
— І чому ви раптом опинилися в Сочі? — вкинув у перехресний допит лейтенант Задорожний. — Вештаєтесь біля ювелірних скупок та крамниць. Щось маєте на продаж?
— Я відпочиваю тут… — спромігся пробурмотіти Славов. Здавалось, він уже трохи зібрався з думками і набрався духу для опору.
— У вас що? Путівка?..
— Та ні. Так. Дикуном.
— Та підніміть голову, — жорстко промовив Задорожний, — і скажіть, чим ви убили Гальчинську?
Хормейстер судорожно вп'явся пальцями у стіл, так сильно, що вони побіліли.
— Вона зраділа вам як давньому другові, — майже добродушним тоном вкинув у розмову капітан. — Пам'ятаєте, як вона скрикнула, коли відчинила двері; «Як давно я тебе не бачила!» Ви що, після від'їзду з Києва вперше завітали до неї?
Славов нарешті підвів голову. По його обличчю стікали сльози. Він тихо схлипував, і весь його вигляд, особливо обличчя, був жалюгідним. Чепурні кущики вусиків під носом ще дужче посилювали це враження.
Схлипування переходили в ридання. Андрійко, не виявивши в кабінеті води, послав по неї лейтенанта…
Стукаючи зубами об стінки склянки, хормейстер випив води.
— Я не можу зараз говорити. Мені тяжко говорити… Я втомився…
— Гаразд, зробимо перерву у нашій розмові, — погодився капітан, відчуваючи, що поки вони із Задорожним ще не знайшли у Сочі вагомих доказів проти Славова, хоч інтуїтивно відчували, що саме тут зрештою знайдуть.
Славова, обшукавши, відвели у камеру попереднього ув'язнення, а капітан і Задорожний вирішили піти десь попоїсти.
…Після того, як Славова привели знову до кабінету для допиту і капітан разом із Задорожним стали повторювати у різних варіаціях свої запитання, на які підозрюваний або відповідав ухильно, або зовсім не реагував, мовби вони не його стосувалися, чим дратував Задорожного, пролунав дзвоник від чергової по міськвідділу. У камері, де щойно тримали Славова, знайшли діамантові сережки, сховані за трубами батареї центрального опалення.
— Принесіть їх сюди, складемо акт, — розпорядився Андрійко.
Сережки поклали на стіл, і серед тиші, що запанувала у кімнаті, було чути тільки тяжкий подих Славова, і чи не найпромовистішими були самі діаманти, що, наповнюючи повітря бризками світла, сміялися, плакали і наче попереджали людей, щоб не чіпали їх, бо в них таїться некерована сила добра і зла.