Змордований тортурами, кинутий на брудний твердий матрац, Томмазо Кампанелла, вчений монах-домініканець, звинувачуваний у єресі та бунті, на межі марення і реальності перебував у щасливому Місті Сонця, тихо бесідував під прохолодним склепінням храму про любов і загальне благо з мудрими правителями.

І водночас він страждав — ні, не від тілесних мук, а від жорстоких мук сумління: не встиг нікому розповісти! Люди мають знати, як виглядає їхнє спільне щастя, вони повинні зруйнувати свої гріховні гради і збудувати гради нові.

Муки сумління і міцне здоров’я тоді перемогли смерть — гангрена відступила. Він змусив свої затерплі знівечені руки тримати перо, користуючись тим, що за хворим не дуже строго стежили, описав своє Місто Сонця. Подвиг, який навряд чи повторився в історії.

А зараз, вигнанець з батьківщини, який, незважаючи на в’язниці і катівні, розміняв восьмий десяток, фра Томмазо знав: цього разу він уже не виживе, — сам собі призначив день, коли його смерть, як він вирахував, ознаменується сонячним затемненням. Його вірний учень Філіппо Бореллі, син іспанського тюремного солдата, який з’явився на світ у тій самій проклятій Кастель-Нуово, де довго мучився Кампанелла, найняв на останні гроші музикантів, щоб учителю не було так тяжко вмирати.

Ніжно співала лютня, і хрипло дихав фра Томмазо. Цей шаленець, який дивував усіх розумом, тверезим розрахунком, диявольською спритністю, завдяки чому переміг іспанський суд, Святу інквізицію, недовірливого і зовсім не дурного папу, ставав простодушно наївним, коли з’являлися надії.

Останнім часом він пристрасно вірив… у немовля. У те, що лежало зараз сповите у пишних покоях королівського палацу, оточене у своїй колисці вельможними няньками, під охороною бравих королівських мушкетерів. Томмазо Кампанелла сподівався — цей майбутній правитель Франції неодмінно згадає, що він, фра Томмазо, напророкував і його появу на світ, і довге щасливе правління. Згадає провісника — і прочитає його «Місто Сонця», і запрагне побудувати свою державу за вимріяним взірцем. Нехай буде щаслива Франція, коли йому, Кампанеллі, не вдалося принести щастя своїй батьківщині!

Дивно, але майже все, що він віщував, збувалося. Високородне хлоп’я не встигає навіть підрости, а вже стає королем Людовіком XIV. Його правління виявилося на рідкість довгим і щасливим теж. Для нього, Людовіка XIV, щасливе, ні для кого більше. Не збувається лише найголовніше — щасливий монарх жодного разу не згадав про опального провидця-монаха, книг його ніколи не читав і все життя чинив усупереч порадам Кампанелли. Йому приписують пихату фразу: «Держава — це я!» І, ніби глузуючи над автором «Міста Сонця», придворні підлабузники величають пихатого володаря: «Король Сонця». Історія щедра на знущання.

Ніжно співала лютня, і хрипло дихав фра Томмазо. Навіть вірний Філіппо Бореллі не здогадувався, що його учитель, який вже задихався, вирушив зараз у свою останню подорож, у сход жене, знайоме, рідніше від батьківщини, дорожче від власного мученицького і героїчного життя Місто Сонця.

Він знову бачить посеред вигорілої рівнини під глибоким небом зелений пагорб, семистінне білосніжне місто на ньому, увінчане подвійною храмовою банею. Він поспішає до нього, поспішає, бо часу залишилося в обріз — намічений шлях може обірватися у будь-яку мить.

Знайома дорога у щасливе місто — через плодючі ниви, через квітуючі сади, через мальовниче буяння й усмішки працюючого люду. Та нині чомусь порожньо навкруг, ніхто не стрічає його усмішками. І поля витолочені і занедбані, взялися лободою, і сади не цвітуть, не плодоносять, заросли колючим чагарником, стирчить вусебіч засохле гілля.

Міст веде до міської брами. Вона відчинена, та ніхто не входить і не виходить звідти. Печально звучать на мосту кроки самітного гостя.

За воротами сторожа, раніше їх не було. У солдатів обличчя поросли дикою шерстю, крізь шерсть видно: дивуються чогось, ніби не людину бачать, а привид.

— Хто такий?

— Я Кампанелла. Той, самий, хто здалеку прозирнув це місто.

Переглянулися, гмикнули:

— Який біс жене тебе до нас?

— Прийшов попрощатися… Востаннє.

— Коли прийшов — проходь, а попрощатися — дзуськи! Звелено сюди пускати, а звідси — ні.

І підштовхнули в спину, щоб чого доброго не надумався повернути назад.

Не встиг навіть образитись, як упало у вічі… Здавалося б, пусте, не варте уваги — просто трава густо пробилася крізв бруківку. Та Кампанелла знав, що таке бува, коли у місті гостювала чума, або моровиця.

Приголомшений, розгублений стояв він посеред зарослої безлюдної брукованої вулиці й озирався. Зір зупинився на міській стіні, і фра Томмазо здригнувся від жаху. На стіні знайомі вчені розписи — геометричні фігури — облізли, потріскалися. А напоперек — зітлілий труп, лице чорне і безоке, лахміття відкриває потемніле м’ясо. Тягне смородом. А нагорі на брусі, до якого прив’язана мотузка з повішеним, поважно сидить крук, ліниво скошує агатове око на прибульця — ситий, похмура бестія, пір’я масно вилискує.

Ніколи і ні перед чим не відступав Томмазо Кампанелла, і зараз він рушив у глиб міста: не всі ж тут вимерли, когось напевне, біда обминула, зустріну — розпитаю.

І точно: на порожніх вулицях тричі промаячілн люди у чорному (а колись вважалося — «чорна барва ненависна соляріям»), вони тулилися до стін будинків, а наближаючись, щезали, ніби провалювалися крізь землю.

За четвертою стіною на мармурових сходах він побачив старців. Старці у Місті Сонця!

У всьому світі ці людські ізгої подібні один на одного — брудне лахміття, почварні на лиці, виставлені напоказ гнійні виразки, кукси ніг, покручені руки простягнуті за милостинею, гугняві голоси. Старці у Місті Сонця!..

Кампанелла знав: таким втрачати нічого, вони лише вдають із себе боязких, затурканих, а насправді ж — це найзухваліший народ. І справді ж бо, старці не побоялися з ним побалакати.

— Звідки ти взяв, прибульцю, що у нашому благословенному місті трапилося лихо? — просипів один з вивернутими червоними повіками і білими, мов збиране молоко, очима. — Ми радіємо життю і хвалимо бога за це. Хіба ти не бачиш?

— Я бачу, як ти простягаєш до мене руку за милостинею.

— Виконую повеління наших наймудріших з мудрих правителів щасливого міста.

— Вони звеліли ходити тобі з простягнутою рукою?

— Вони звеліли мені радіти. А щоб радіти життю, я мушу їсти. Потіш мене зі свого капшука, бо інакше я повідомлю, що ти завадив мені виконати повеління.

— І всі радіють так, як ти?

— Усі. Нерадісних у нашому місті немає.

— І всі з повеління?

— А хіба можна робити щось без повеління?

Горбань з утопленою у плечі запорошеною, нечесаною головою хихотнув:

— Ясноокий помилився, у нашому місті є нерадісні.

Старцювата братія заворушилася. Ясноокий зморгнув запаленими повіками, сердито відказав:

— Ти завжди зле жартуєш, Пряма Спино.

— Хи-хи! Вони є, вони висять на стінах, прикрашають наше місто. Ми дивимось на них і ще дужче радіємо. Може, це неправда, Ясноокий?

— Але колись ви раділи без повеління на те, — нагадав Кампанелла.

— Ніколи цього не було! Ти брешеш, прибульцю!

— Я знаю. У вас щось сталося. Щось жахливе. Найшла чума? Владу захопив тиран? Що?..

І Ясноокий закрутився, заверещав:

— Ви чули?! Ви чули?.. Це сказав не я! Це сказав він! Ви всі це підтвердите!

А Пряма Спина втішено хихотнув.

— Ми чули, Ясноокий, усе добре чули, до чого ти добалакався з чужоземцем. Тобі хотілося, щоб він сказав те, що тобі не велено. Висітимеш, Ясноокий, на стіні. Хи-хи! І ти, чужоземець, також.

Кампанелла презирливо кинув:

— Що мені може загрожувати у моєму місті? Я дізнаюся, що сталося з вами, і поверну все як було. Ви знову радітимете з власної волі.

Переступаючи через милиці, через цілі і обрубані ноги, він рушив догори по сходах. А навздогін йому хихотів горбань: