— Правильно. Привела, — з холодною безпристрасністю погодилася Ірина. — До того, що люди не впливають на історію. Виявляється: лихі товариства виникають самі, а хороших створити нам не дано — не маємо впливу, стихії, бачте, підкоряємось. Але чи є в такому разі сенс, Георгію Петровичу, дорікати за аморальність нашому любому вченому байбаченяті? Допомогти собі не можемо, впадати у відчай — безглуздо, то ж чи не краще пристати на мудру пораду — віддаватися доступним втіхам, як це робили в середньовіччі під час пошестей? До дідька самокатування, хай живе бенкет під час чуми! Даруйте, але ваші експериментальні висновки самі підштовхують до цього.

— От тобі й на! — обурився Миша Дідусь. — Догралися…

— Не поспішаймо бенкетувати. Рано, — сказав я.

— Ладна чекати скільки завгодно. Тільки б знати — чого?

— Кінцярозслідування, Іринко. Треба ж нам збагнути, що саме заважає людям творити добре, моральне.

— Припустимо, збагнемо. І що ж тоді?

— Як то що? — здивувався я. — Збагнути об’єктивний закон — отже, користуватися ним. Хіба не закон всесвітнього тяжіння вказав нам, як подолати це тяжіння, вирватися з обіймів планети?

І Миша полегшено хихотнув:

— Точно! Закон, як телеграфний стовп — перескочити не вдається, а обійти можна.

— Хм… — Ірина збагатила попільницю ще одним недопалком. — Що ж, почекаємо. Чумний бенкет відкладається до певної пори.

Толя Зибков зайорзав, заскрипів стільцем, повернув до мене своє кругле ображене червоне обличчя.

— Гаразд, Георгію Петровичу, хто давнє пом’яне, той лиха не мине. Буду з вами до кінця… поки не зайдемо в глухий кут.

— В глухий кут, Толю?.. Ти що забув, що такого не існує в природі? Згадай-но: «Найбільш незбагненне у цьому світі те, що він збагненний».

Толя збентежився. Автор цих слів Альберт Ейнштейн святий навіть для суперменів у джинсах.

До села Ярового, де минуло моє дитинство і не встигла розпочатися моя юність, підступали — з вирубками, болотами, мокрими сіножатями — ліси. Взимку вони були рясно витолочені зайцями, і підлітки, мої приятелі, промишляли ними. Не рушницями, їх у нас не було, та й хто витрачає на зайців дроб і порох. З балалаєчної струни, а то й з тонкого дроту майстрували петлі і розставляли у лісі на заячих стежках.

Уже на початку зими 1941 року нам було не ситно, не доставало хліба, берегли мізерні запаси картоплі, а сестричці виповнювався дванадцятий рік, хотілося влаштувати їй маленьке свято. Я вирішив спіймати зайця. І хоча цим раніше займатися мені якось не доводилося, але теоретично я знав усе до тонкощів: петлі зробив із струни, ставив їх у вивітрених (тобто тих, що пролежали надворі і не пахли людським житлом) рукавицях, і місця вибрав ходові, і підвісив надійно, щоб, коли вже навіть ускочить здоровий самець, не вирвався.

Старанному — нагорода. Засвіта, коли сніги лише починають натужно синіти, а в небі все ще втомлено поморгують зорі, я поспішав по німому, закляклому лісі. І раптом десь з мороку, з глибини замерзлого лісового мовчання вибухом долинув тріск, ніби непорушні хащі враз почали валитися від поштовху. Є!!!

Нас ще розділяла тісна стіна величних, мов засніжені гори, ялин, але я вже відчував — він не схожий на звичайного зайця, це не ляклива, а розлючена істота. І дзвоном гупало серце у грудях, і шалене нетерпіння хижака несло мене крізь снігові завали, колючу хвою, цупке віття — до жертви, до нього! А він метався там в епілептичному жасі переді мною.

Каламутна просинь вже прокрадалася крізь хащі, і посеред багатоповерхової, фантастичної засніженості підстрибувала, смикалася гола ялиночка, ніби намагалася видерти коріння із замерзлої землі і тікати від мене стрімголов. А поряд з нею звихрений згусток… Так, згусток сірого досвітнього повітря, у наскрізь промороженому лісі.

Напевне, це був саме той, про якого я і мріяв, — здоровенний самець. Та роздивитися його я не міг, бачив лише тужавий рух — безтілесна сила, бунтівлива пристрасть, шаленість.

Я стояв, застрягши у глибокому снігу, не смів дихнути, серце ходило ходором у грудях. Та потроху, як мороз у рукави шуби, почала проникати протверезна думка: «Він може скакати у петлі цілий день навіть більше… Буває, живуть і по три доби. Ти довго збираєшся стояти?..»

І продовжував стояти у снігу нерухомо. Мені пощастило — попався великий самець, сильний заєць, у сестрички свято… Треба його добити, як це роблять усі. Виламати важкого дрюка і… День народження сестри завтра. Вже коли затіяв, то доведи до кінця…

Я відламав вільховий сук, кривий, мов ріг старого лося. Я рушив на жертву, що кинулася від мене. І вже цілком розвиднілося, і бунтівливий згусток набув риси плоті. Але навіть тепер, коли можна все добре роздивитися, він був мало схожий на зайця — не смирний звірок, а звір агресивний, пружинно-прекрасний. Недарма, виявляється, мені розповідали — здорові самці інколи ударом лапи розпанахували живота необережним мисливцям. За свій живіт я міг не боятися, перед тим довелося б розпороти товсту ватянку. Мій кривий вільховий дрючок не піднімався.

Ти жалюгідна кваша! Тютя! Навіть спійманого зайця не можеш взяти! Нащо тоді було ставити петлю! Ну! Бий! Так роблять усі!.. У голодній хаті має бути свято!..

Я ступив крок уперед до ялинки, але мій кривий дрючок не піднімався. І тоді я нагнувся, звільнив з-під ялинки держак, переламав його. У лісі пролунав тонкий, мов схлип, звук: це, метнувшись від мене, біляк зачепив кінцем струни гілку…

А через якихось вісім місяців я убив людину. Я й раніше коригував із спостережного пункту вогонь своєї батареї, направляв важкі снаряди на окопи противника і радів, коли над ними спухали розриви, знав — там залишаються трупи.

Вночі наша розвідка запоролася у траншею противника, їй на допомогу підняли дві роти і несподівано для себе наші скинули німця з висоти, просунулися вперед. Отже, й нам, артилерійським спостерігачам, треба було шукати новий СП.

Піхота ще не почала окопуватися, юрмилася у відбитих траншеях, а нас вабила гривка кущів по самому гребеню — сховатися можна й огляд добрий. Я повз з автоматом у густій траві за молодшим лейтенантом Горбиною, командиром нашого взводу управління, за мною волікся телефоніст з котушкою.

Кущі були не густі і не дуже високі — Горбина приліг, почав витягувати бінокль, телефоніст приткнувся кроків за п’ять, спершись на котушку. І тут недалечко з кущів вихопився чоловік, кинувся вниз по схилу — скуйовджена чуприна, незвична для ока зелень мундира. Німець! Автомат сам скинувся і заходив у моїх руках. Я не цілився, лупив навмання, та втікач спіткнувся, ледве підвівся, ступив крок, упав ниць.

— Здається, дістав, — здивувався Горбина і припав до бінокля. — Лежить, кумась. Помилуватися хочеш?

— Дай, — сказав я, відчуваючи, як хміль удачі починає бити в голову.

У бінокль було добре видно густо підбиті блискучими гвіздками підошви, а далі за короткими халявами — невиразна зібганість солдатської одежі. Я не відчував ні жалю, ні каяття — а швидше гордість.

На цій же висоті через три дні молодшому лейтенанту Горбині перебило ноги, взводом управління батареї почав командувати я — вистежував противника, а чотири важкі гармати розстрілювали його. Два з лишком роки війна була моєю професією.

На подвір’ї нашого будинку затіяли неквапну будову — гамірлива торгівельна база нарешті відгороджується від нас глухою стіною. У кухонному вікні видно, як час від часу до купи цегли у глибині бази вишиковується ланцюжок, і зліва направо, зліва направо — струмок цегли впадає у рівний штабель, що росте на очах. До цієї простенької операції, мабуть, залучають усіх, хто не занятий, — вантажників у синіх халатах, жінку з прохідної, кульгавого чоловіка, хлюстуватого парубчака, ремонтника у замасляній спецівці, самого робітника-муляра, який зводить стіну. І коли вони вишиковувалися, коли починалося — зліва направо, зліва направо — всі вони, різноликі, робилися схожими одне на одного. Потрапив у ланцюжок — вже собі не господар. Зліва направо — норма твоєї поведінки.