Кожного з нас оточують люди. І ці люди ніколи не бувають хаотичною масою, вони завжди у повному порядку вишикувані у якийсь діючий механізм — локально маленький, тимчасовий, мов ланцюжок для перекидання цеглин, або ж неосяжно великий, незбагненно складний, який ми звично називаємо словом «суспільство».

Люди не здатні жити невпорядковано. Ніхто не посміє сказати про себе: я незалежний, сам собі пан, що хочу, те й чиню. І найменше від усіх мали на це право короновані особи, вони були найважливішою частиною механізмів, що склалися, а тому своє особисте «хочу» мусили вгамовувати більше, ніж інші. Не сам собі, а належність до системи! Механізм крутиться відповідно до того, як він улаштований: крутись з ним і ти, в робочому ланцюжку повертайся зліва направо, живеш у суспільстві — бери участь у суспільних функціях.

В юності я став найдрібнішою молекулою грандіозної гшерсуспільної системи — другої світової війни. За своєю природою я аж ніяк не міг бути вбивцею, ні за природою, ні за вихованням, пушкінське «и милость к падшим призывал» завжди знаходило відгук у мені. Та, всупереч собі, я був вимушений убивати і у мене не здригалася рука й не гризло сумління. Навіть найгуманніший серед людей — Пушкін, коли б був на моєму місці, чинив би так само.

Ланцюжок людей, які перекидають цеглу за вікном — зліва направо, зліва направо… Роблять просту, корисну справу. Тривожить душу тривіальна думка…

Якщо стихійні людські системи здатні примусити гуманного вбивати, жалісливого бути жорстоким, чесного кривити душею, то принципово можливо й зворотне — якісь суспільні механізми, що примушують безсердечного стати милосердним, егоїста — чинити добрі справи. Зліва направо, зліва направо — супроти налаштованого руху не попреш. Вся річ у тому, куди спрямувати рух механізму.

В минулі століття епізодично пропонувалися проекти ідеальних устроїв, за яких мали зникнути насильство і вельможне дармоїдство, підстави для заздрощів і корисливості, непомірна розкіш і принизливі злидні. Платон, Ян Гус, Томас Мор, Кампанелла — скільки таких благородних проектувальників минулося на землі, далеко не про всіх ми знаємо. Мабуть, і апостол Павло мав свій проект, заснований на принципі «хто не хоче робити, нехай той не їсть».

СКАЗАННЕ П’ЯТЕ

Прощання з градом осіянним

На вулиці Сент-Оноре екіпажі вже здіймали літню куряву, обсипаючи нею перехожих, та за муром монастиря дерева ще зберегли травневу свіжість, розкидаючи довкола вогкий затінок. Було прохолодно, було тихо. Із розчинених дверей похмурого заїжджого двору долинали скрадливі звуки лютні. Ченці, безплотні, мов мара, поспіхом пропливали мимо дверей, оглядаючись, хрестилися, зникали…

У своїй келії помирав фра Томмазо.

Цей заплилий жиром старець із синювато-темннм, покарбованим віспою лицем, диявольськими проваллями чорних очей, який вже ледве волочив ноги, завжди лякав братію. Дві наймогутніші сили на світі — іспанська монархія і свята церква — тримали його за товстими мурами і важкими засувами, страшно й подумати, тридцять три роки. І увесь цей час він боровся з ними сам-один. І переміг — крізь мури й засуви вирвався на волю, зачарував самого папу Урбана, нарешті з’явився в Парижі.

Перший міністр Рішельє був прихильний до нього, сам король милостиво призначив йому пенсію. Вдячний Томмазо пообіцяв королю те, чого той найбільше жадав і вже відчаявся мати — наслідника. Сталося чудо: Анна Австрійська, яка була бездітною усі двадцять два роки свого шлюбу, минулого року розродилася хлопчиком. Фра Томмазо за розташуванням зірок пророкував — новий Людовік царюватиме довго і щасливо.

Монастирська братія сторонилася страшного старця, перешіптувалась по кутках про його нелюдську природу.

Зараз він умирав під ніжну світську музику, а не під церковні пісні. І він наперед знав день своєї смерті — 1 червня. Цього дня, обіцяв він, затемниться сонце і морок впаде на землю… Чекати недовго, ще дванадцять діб, але йому вже геть кепсько, заледве чи дотягне…

Він увесь розпух, лице взялося зеленими плямами, не міг поворухнутися, надсадно дихав, та голова, як і раніше, була ясна.

До невідворотності смерті він звик, вона увесь час підстерігала його і підступила дуже близько ще тридцять вісім років тому, багато днів і ночей чатувала над його солом’яним матрацом у камері Кастель-Нуово. Свята інквізиція застосовувала у своїх катівнях чимало тортур — від простої диби, що викручувала суглоби, до мудрованого верстата полледролота. Та найстрашнішою була знаменита велья — людину впродовж сорока восьми годин насаджували на загострену палю, котра повільно входила у того, шматувала нутрощі. Фра Томмазо просидів на палі тридцять чотири години — день і ніч, іще день — і… витримав. Не витримали кати — здалися.

Він дуже зійшов кров’ю, почалося запалення, гарячка, тюремний хірург Шіпіоне Камарделла передрікав гангрену — тоді вже нема порятунку. Фра Томмазо стривожився — помре, не сказавши про головне… Про місто, котре відкрилося йому, про місто, котре ніхто не знає, де нема нещасних, де щасливі всі! Не встиг розповісти згорьованим, зневіреним людям — навіть смертю не спокутуєш такий гріх.

У напівмаренні, боячись навіть ворухнутися, щоб не розтривожити пошматовані нутрощі, він знову йшов до свого заповітного міста. Він здалеку бачив його білі стіни, що височіли одна над одною, сяючу на сонці баню — подвійну, більша увінчується меншою. А перед містом зелені ниви і квітуючі сади, де з піснями працює люд в однаковій одежі, з однаково веселими лицями. Мешканці міста трудяться всі, лише старість та хвороби звільняють від праці. І тут немає ні своїх, ні чужих нив — спільні…

Окута залізом міська брама навстіж — входь, якщо з добром. Вона зачиняється лише перед ворогом, і тоді — сім стін, одна вища від іншої, неприступні.

Всередині ці стіни вкриті чудесними розписами — геометричні фігури і карти різних країв, алфавіти народів і види дерев, трав, тварин, мінералів, портрети великих людей і знаряддя праці… Вздовж мальовничих стін групками ходять діти у супроводі учителів. Все місто, школа, діти, дивлячись на стіни, граючись опановують науки. Невігласів у місті немає.

Мармуровими східцями, критими галереями, перетинаючи вулиці, гість піднімається до широкої центральної площі, до величного круглого храму. Усередині він просторий і прохолодний, залитий світлом з отворів бані. У вівтарі два глобуси — неба і Землі. І сім золотих лампад, що означають сім планет, освітлюють з рідкісного каменя плитчасту долівку.

Гостя виходять стрічати правителі міста. Попереду старший, він же верховний священник, — Сол, тобто Сонце. За ним три його помічники — Пон, Сін і Мор, або інакше Могутність, Мудрість і Любов.

— Вітаємо того, хто уздрів нас крізь марність і жорстокість суєтного життя!

Сол не завоював собі своє високе місце, не успадкував його. Вибраний народом?.. Та ні, не зовсім… Титул Сола може одержати лише той, хто виявиться настільки ученим, що знатиме все. Він повинен різнитися серед інших своєю непомірною мудрістю. «Нехай він навіть буде цілком недосвідчений в управлінні державою, проте він ніколи не стане ні жорстоким, ні злочинцем, ні тираном, саме тому, що такий мудрий», — вважають громадяни міста.

Три його співправителі необов’язково мають бути всевідаючими, а лише знатися на тих науках, котрі допомагають їм вести призначені справи. Могутність — воєнною обороною міста. Мудрість — навчанням. Любов пильнує за дітонародженням. У щасливому місті все спільне — і дружини також. Якому чоловікові з якою жінкою зійтися, залежить не від їхнього бажання, це справа державної ваги. Тут глузують з того, що в інших країнах, ревно піклуючись про поліпшення породи собак і коней, нехтують породою людською. «Жінки ставні і вродливі паруються лише зі ставними і міцними чоловіками; повні — з худими, а худі — з повними, щоб вони добре і з користю зрівноважували одне одного».