— Довіку не забуду,— приклав руку до грудей Динька.— До речі, ти комсомолка?

— Колись була, ще в школі…

— Ми тебе знову приймемо,— пообіцяв Олег.— Це нічого, що ти замужем… Будеш читати лекції про дружбу і любов…

— У тебе теж є досвід,— зауважила між іншим Світлана.

— Дівчата, з честю виконаємо вказівку товариша Підігрітого! — вигукнув Динька і підхопив в'язку книжок.

У сільраді на столах, на підлозі і на підвіконнях лежали купи книг, з обшарпаними палітурками і зовсім нові, ще ніким не прочитані.

— Дівчата, якщо ви дасте раду оцим скарбам людської мислі, запишете кожну книжечку, а потім з них укомплектуєте шість бібліотечок, то вас не забудуть нащадки, і я потисну ваші руки. Бажаю успіху, а сам лечу складати зведення і думати над новою ініціативою.— Динько налив у засохлу чорнильницю води, помахав рукою і зник.

Через кілька годин під стінами вишикувались рівненькі рядочки книг. Динька приніс печива, цукерок і дві пляшки лимонаду.

— Успіх вирішує матеріальна зацікавленість! — проголосив він і знову кудись побіг.

Дівчата гризли карамель і запивали лимонадом.

— Ти вже звикла у нас? — підсіла до Наталки на підвіконня Світлана.

— Я все життя прожила в місті, Світлано…

— А я, здається, ніде не могла б жити, крім Сосонки…

— Людина до всього звикає. Вийдеш заміж, і завезуть тебе в Москву або на Сахалін… Чи не поїдеш? — засміялась Наталка.

— Я, мабуть, не вийду заміж,— здригнулись руді бровенята Світлани.

— Чого?

— Так,— прошептала.— Бо кращі за мене є…

— Ти що, ні з ким не дружиш?

— То один проведе додому, то другий, а серйозного нічого… Колись Кутень ходив, а потім біля Степки почав упадати. Ця Степка всім голови позакручувала… А я не вмію з хлопцями так, як вона… Хі-хі та хи-хи… Інколи на мене такий жаль нападе, що не хочеться й з хати виходити,— поскаржилась дівчина.

— І тобі ніхто не подобається?

— Подобається,— призналась Світлана.— Юхим Сніп… Тільки ти нікому не кажи, Наташко.

— А він знає?

— Ні. Він теж за Степкою сохне. Пісню про неї склав. А вона на нього й дивитись не хоче. Дурний Юхим…

— Я і не знала, що в неї залицяльників стільки. Подумаєш, красуня!

— Еге, ще й артисткою хотіла стати, на кіностудію їздила! Не бачили там таких! Якби я хлопцем була, то й не глянула б на неї,— запевняє Світлана і не дуже впевнено додає: — Бо краса не на лиці, а в серці…

— Звичайно,— поспішно погоджується Наталка. Світлані дуже приємно, що і Наталка думає так, як вона. А що б сказала ця жінка, якби знала все про Степку! Дівчина довго вагається, а потім все ж вирішує розказати.

— Ти гадаєш, що Степка за Кутня вийде? — починає здалеку.— Він уже раз сватався, то ледве в двері втрапив… Знаєш, на кого вона мітить?

— Ні,— тенькнуло серце в Наталки.

— На Платона. Їй-богу,— забожилась Світлана.— Тільки ж ти не кажи йому. Оце така Степка. Думає, якщо посиділа колись з Платоном вечір, то вже й причарувала…

— Хай чарує… Приходила якось,— пригадала Наталка.— Плаття модне, туфлі на шпильках, іде, мало не переломиться.

— М'яса в рот не бере, щоб не погладшати,— запевняє Світлана,— і хліба не їсть. На самій картоплі сидить. А в тебе, Наташко, все одно талія тонша… Я теж колись була, як лозинка.

— Хіба Платон часто зустрічався з нею? — думає про своє жінка.

— Може, колись провів з клубу… Тоді він ще хлопцем був. А тепер жонатий. То чого ж ти сім'ю розбиваєш? — звертається до невидимої суперниці Світлана.— А я, каже, його люблю… Ти бачила таку навіжену? Інша хоч би й полюбила, то мовчала…

— Любові не приховаєш, Світлано…

Наталка поверталась додому, сповнена якихось сумних передчуттів. Невже отак завжди між Платоном і нею стоятиме Степка зі своїм коханням? Рано чи пізно, Платон повинен буде вибрати. Як це принизливо чекати: виберуть тебе чи іншу… Жінка прискорює ходу, їй хочеться швидше прийти до хати і розповісти чоловікові про все, що вона передумала.

Васько, побачивши Наталку, гукнув:

— Платоне, прийшла!

Гайворон вибіг з садка і кинув під ноги Наталці фуфайку:

— О, світло очей моїх, де ти ходиш? Ми з Васьком, щоб не вмерти з голоду, наварили галушок і просимо тебе до столу!

Від такої зустрічі, від Платонової усмішки в Наталки пропала злість. Вона розповіла, як прийшли Олег зі Світланою і забрали її, як Динька частував дівчат цукерками та лимонадом.

— Він жартує з вогнем! Я викличу Диньку на дуель, або Васько підстрелить його з рогатки,— пообіцяв Платон.— Як галушки?

— Зроду таких не їла. Ви, хлопчики, молодці!

Після вечері Платон зібрався на роботу, Наталка провела його через городи на леваду. Навкруги не було ні душі, тільки бовваніли у сутінках копиці сіна, наче куполи казкових соборів, що виростали з землі.

— Ти стомилась сьогодні, Наташко?

— Ні… Я зраділа, коли прийшов Олег і забрав мене…

— Я тебе нікому не віддам, нікому.— Платон говорив так, ніби їм справді загрожувала розлука.

— Любиш? Розкажи, як ти мене любиш.

— Я не вмію говорити про любов, Наташко, але інколи думаю, що не міг би жити без тебе.

— Інколи?

— Так. Тоді, коли я бачу твої сумні очі… Я все розумію, Наташко, знаю, як тобі тяжко просиджувати самій днями й ночами… І, може, ти проклинаєш оцю Сосонку.— Гайворон покусує стебельце полину.

— Не говори так, Платоне. Я ж сама приїхала…

Наталка поклала голову на його плече і легко ступала по скошеній траві. Платон був поруч, її Платон. Чому ж вона мусить думати про якусь Степку? Хай вона кричить на весь світ про свою любов, хай хизується своєю красою, що їм з Платоном до того? Що?

— Платоне,— потягнулась до нього жадібними устами Наталка,— поцілуй мене…

Відчула на його губах гіркий присмак полину і впала на пахучий росяний покіс…

29.

Ні в кого в усій Сосонці не було такого високого і славного паркана, як у Макара Підігрітого. Навіть Михей Кожухар, довгий, як жердка, не міг заглянути через нього. Двометрові дошки були підігнані щільно, а над ними простягся дашок з оцинкованої бляхи, щоб не замокало. Люди, йдучи вулицею, могли побачити лише дах і димар Макарової хати. Паркан відгороджував володіння Підігрітого не тільки від вулиці, а й з двох сторін від сусідів. З того часу, як Никодим Динька звів його, на подвір'я не проникала жодна свиня. Та що там свині, коли навіть кури, гуси і індики, маючи крила, не наважувались подолати таку висоту. Правда, минулого року якийсь відчайдушний півень, бажаючи прославити свій рід, перелетів через паркан, але цей подвиг закінчився для нього трагічно: Олена Підігріта перебила йому полінякою ноги.

Славний паркан у Макара Підігрітого! Вийде Олена вранці на подвір'я — і не мозолять їй очі сусідські обійстя, і сюди ніхто не загляне. Винесеш з хати просушити на сонці речі, то не бачать чужі очі твої подушки, килими та пальта.

І ось одного ранку Олена почула, як хтось немилосердно грюкав по паркану. Вона вибігла з хати і ледве не зомліла: Никодим Динька сокирою відбивав дошки.

— Ви що, Никодиме, здуріли?! Макаре, йди-но сюди! — залементувала на все подвір'я.

— Та це ж мене Макар попросив,— сказав Динька і — лусь обухом по дошці. А Макар, замість того щоб вигнати цього нахабу, привітався з ним за руку й почав помагати. Олена спочатку благала припинити розбій, а потім, згадавши всіх чортів, відштовхнула і Макара, і Диньку:

— Не дам!

Динька плюнув, закурив цигарку і сів, а Макар, не без зусиль, затягнув свою дорогоцінну супутницю життя до хати і звернувся з категоричним запитанням:

— У тебе, Олено, є голова на плечах?

— А в тебе? — в свою чергу запитала Олена.— Ти, може, ще й хату розбереш?

— Вислухай мене. Почали ми будувати в степу польовий стан, щоб людям було де від дощу сховатись і в спеку спочити, пообідати…

— Та вже ж один збудували!

— Так то ж, Олено, в першій бригаді, а це в третій… І як на зло — дощок на дах не вистачило, хоч плач…